Ендшпiль Адольфо або Троянда для Лiзи
Ендшпiль Адольфо або Троянда для Лiзи читать книгу онлайн
Якби можна було робити так, як слід, то назва цієї книжки мала б звучати так само, як і прізвище автора: Таня Малярчук "Таня Малярчук".Бо легше не зважати на те, що Таня народилася в Івано-Франківську, у 1983 році, що вона десь вчилася і десь ще недовчилася, що вона щодня щось робить, ніж відділити написану нею прозу від Тані Малярчук.Тарас Прохасько
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Кров не тече - тому Інна трохи розчарована. Замість крові тільки слина і шмарки. Багато слини, що бризкає не з рота, а з очей.
Де ти?
Надворі така темрява і осінь, що нема рації чекати на воскресіння.
Більше ніколи нічого не настане, крім нового дня. Крім ще одного. Не останнього.
Де ж ти зараз? Невже грієшся біля брами власного шлюбу? Невже двох жінок забагато на одне життя? Невже тільки перша має право з тобою зістарітись?
Мене нудить, а він у цей час розстібає дружині сорочку. Ні в якому разі не припиняти фізичність, решту ж інстинктів повернуться згодом. Інстинкти, як перелітні птахи, завжди повертаються на свою істинну батьківщину. А почуття - це пташиний послід, який залишається опісля за океаном.
Кухня із запахом печених крил розростається, проте не виходить за межі всесвіту. Я бачу, що моя мама вміє дуже добре битися, навіть в тата це не виходить так досконало. Вона вправно заламує мої руки, ніби гілки дерева, і я на весь голос починаю ридати. Відчуваю, що нема кари на мою теперішню правду. Нема такого делейта, щоб стерти один мій схлип. Дайте жінці виридати свою апокаліптичну апологію щастя - і вона буде щасливою. Треба ж і їй колись перенести на собі досвід знищення. Руїна, на якій, ніби пустеля, цвістиме тіло. Тіло, яке, ніби виразка, цвістиме в часі і просторі.
Я складаю свої крила тобі до ніг.
Що буде зараз? Я не знаю, куди подіти своє тіло, бо я бачила, як його били.
Що буде завтра? Я не знатиму, куди подіти своє тіло, бо пам’ятатиму, як його били.
Що робити, коли тебе б’ють і не вбивають?
Синці минуть, і любов мине, але що робити із зараз і завтра?
Як очікувалось, завтра настало завтра. Не раніше і не пізніше. З багатьма пігулками заспокійливого, зеленим чаєм і курінням. Думаю, чи здивували б мене нині кози і корови в центрі міста? Чи вразив би похорон когось із найближчих друзів? Взагалі, чи існує зараз щось із того, що існувало вчора?
Постійно уявляю свою праву руку до зап’ястя від-членованою від решти руки. Вона делікатно покоїться в одному кутку кімнати, а я - так само делікатно - в іншому. Ми з моєю рукою перебуваємо по різні боки втихомиреного розпачу. Я думаю, що настає таке завтра, коли жінка одержує своє невід’ємне право на істерію.
Послухай, якщо ти ще десь є, - оргія скінчилася. Тепер ми будемо мешкати спокійно і гарно, ніби нічого такого не сталося. Жодного кроку назустріч, з квартири і з життя. Жодного слова поза побут і філософію. Ми обоє тепер герої: ти - втечі, а я - терпіння.
В моєму дитячому садку було фортепіано. Воно жило у великій залі, куди нас приводили двічі на тиждень. Нас вели парами, ми трималися за руки, минали довгі коридори з вітражами, у коридорах смерділо сирістю і завжди - котлетами, тому ми йшли дуже швидко, не розмовляючи, а тільки стискаючи руки одне одного, аби скоріше проскочити у велику привітну залу, залиту світлом і чимось таємничим. У залі нас садовили на розмальовані червоними квітами дерев’яні стільчики, і заходила вона. Висока сухоребра жінка з довгим волоссям. Завжди у тонкій білій блузі з рюшами і чорній вузькій спідниці. Наша вчителька музики. Вона сідала за фортепіано і починала грати, а я дивилась, як фортепіано згорблювало її, як волосся спадало з її чола на плечі, як через тонку блузу пробивалось мереживо ліфчика, і тоді я відчувала якусь тонку лінію навколо горла й живота, яку могла б назвати ніжністю, якби лінії і почуття вимірювалися лише словами, і я не співала, а лиш заплющувала очі, щоб усе дивитися на фортепіано, вчительку і її мереживо під сорочкою, і робила так протягом багатьох років, доки остаточно не затерлося її лице і не забулися її запахи.
Коли тато забирав мене з садка, і ми повертались калюжами додому, я розповідала про довгі темні коридори з вітражами, про Мар’яна, який завжди пхає пальці в рот, про котлети з хліба і про те, що я понад все на світі хотіла б мати вдома фортепіано, схоже до того, яке живе у великій світлій залі нашого дитсадка. Я питала тата: «Ти мені купиш фортепіано?», а він завжди відповідав, що купить, хоч так ніколи і не купив.
Я згадала, як мама принесла багато хризантем, а я сиділа в куті, бо перед тим защиро прикинулась мертвою і всіх дуже налякала. Мама розкладала хризантеми по вазах у кожну кімнату. Тато сидів за столом і пив чай. Мама просила тата пробачити мені, звільните від покарання, але я ніяк не могла почути, що тато відповідає. Мені було страшенно нудно в куті, я вже перестала плакати і кривилася тільки, коли хтось звертав на мене увагу, здавалось, я сиділа там вічність, аж поки у квартирі не стало темно і у вікнах навпроти не засвітилося. Щомиті я готова була порушити заборону виходити з кута, думала, ось зараз візьму і вийду, і нічого вони мені не зроблять, але час усе минав, а я все не виходила. Я боялася. Пахли хризантеми. За фортепіано сиділа висока худа вчителька співів і грала, але ніхто з нас не співав, бо не хотів порушити щось у повітрі, розірвати лінію її тіла, яку я могла б назвати ніжністю або страхом ніжності, якби відчуття було співмірне з геометрією; ніхто ані пискнув, навіть Мар’ян, який завжди любив пищати по-справжньому; на стіні - портрет Леніна; гнів учительки, яка не могла зрозуміти, чому ми не співаємо; її білі груди, - так, я пам’ятаю найбільше її білі груди, які ніколи не бачила, але насправді бачила завжди, а потім тато переносив мене сплячу з кута на ліжко, - і голос фортепіано звучав далі.
(реставрація): Неможливо повернути себе назад - до тої себе, якою була ще кілька місяців тому. Коли виходиш з берегів власного інтиму. Очевидно, є безліч подій, випадків і ситуацій, після яких дорога назад уже не має сенсу. Треба мовчати й уважно спостерігати за наслідками. Придивлятися. Можливо, моє падіння не таке вже й страшне, можливо, це не я впала, а світ піднявся вище свого звичайного рівня. Треба прислухатися. Треба мовчати. Треба нарешті перестати(,) боятися(,) продовжувати.
Всі мої герої померли.
Але треба було б сказати - всі мої імена померли, бо іншого героя, крім мене самої, в мене не було, - а я ще жива.
Було багато імен, але жодного вдалого. Так і не змогла себе нормально назвати, напевне, через брак
ВІДСУТНІ 2 СТОРІНКИ
Наступного ранку вона казала те саме, але я не вірила, та сніг насправді випадав. Мама, напевно, вміла ним керувати. Він випадав, коли їй того хотілося. Не знаю, чи зараз теж так, а чи, може, відповідальність на себе перейняла якась інша мама. У всякому разі треба в неї запитати, що це за фокуси посеред жовтня, нехай опам’ятається - зараз усім погано - не тільки їй.
В одному з моїх кутніх зубів невелика дірка. З часом вона збільшується, але я не поспішаю до стоматолога. Коли мені страшно або трохи сумно, я ховаю в неї кінчик язика - і стає спокійніше.
Таке: трирічний хлопчик виліз на залізну драбину, яка, як і багато інших незрозумілих конструкцій на шкільному майданчику, очевидно, призначена для різноманітних ігор і спортивних управлянь, - і виліз так високо, що дуже злякався і почав просити маму зняти його звідти. Мама лагідно переконувала хлопчика злізати самому - насправді це не так високо, як йому здається. Хлопчик трохи вагався між страхом і простягненими материними руками. Думав. А тоді радісно вигукнув: мамо, а я звідси можу навіть плюнути! І плюнув, звичайно, - просто мамі в лице.
Але вернімося до терпіння.
Один мій знайомий якось безглуздо закохався у відому політичну діячку. Нікому в цьому не зізнавався, але, без сумніву, тут була справа в коханні. Він завжди переводив на неї бесіду, сяк чи так - тільки щоб згадувалося її ім’я. Часто кепкував з неї і її політичних кампаній, стібався з її зовнішності, розповідав про неї вульгарні анекдоти, напевне, для того, щоб ні іншим, ні навіть самому йому не спало на думку здогадатися, де насправді кріп посіяний. Він, видно, боявся, що усі його почуття чорним шрифтом вибиті на чолі, і намагався наперед усіх і себе переконати в протилежному.