Усi кути трикутника. Апокриф мандрiв Григорiя Сковороди

— Я не боюся показувати своє обличчя. В ньому немає нічого потворного.

— О! — розсміялася Констанца. — Це влучне зауваження, bravo! Але й ми не потвори. Мова про конспірацію.

— Мені немає чого приховувати, — Григорій зняв маску.

— Нам також, — Констанца відкрила обличчя, сестра зробила те саме. — Отже, якщо пані конспірацію ми відправили спати, то тепер нічого не заважає нам познайомитися. Я Констанца, а моя сестра — Клементина.

— Я Григорій, — назвався Сковорода. Він був вражений красою сестер. Констанца здалась йому класичнішою за Клементину, але та була молодшою. Її юна свіжість успішно компенсувала певну «пташину» різкість рис, притаманну багатьом уродженкам італійського Півдня.

Констанці також сподобалось витончене обличчя Григорія, на якому природна блідість і червоні ознаки хвилювання виписували самобутні знаки чутливої натури. Як жінку, наділену потужною уявою, Констанцу відлякувало у нових знайомствах все відоме і офіційне. А все незвичайне і невизнане її захоплювало. Для радісного пізнання світу їй необхідні були нові сильні враження, здатні здивувати і наснажити уяву на межові (а іноді і суворо заборонені тодішніми моральними імперативами) фантазії.

— Ви живете у татарських степах? — запитала Констанца, уявляючи ці неозорі вовчі степи під високим небом, табуни диких коней і жорстокі нічні забави войовничих кочовиків, нещадних до полонянок (як відомо із книг Марко Поло та інших авторитетних мужів).

— Ці степи, Констанцо, тепер вже не належать татарам. Вони розорані і туди повернувся мирний хліборобський народ, який щиро вірує у Христа. Той самий народ, який жив там задовго до татар, за часів благовірних ромейських кесарів Іраклія, Костянтина і Василія. Я за родом своїм, за вірою, і за мовою своєю належу до цього народу.

— Григорію, це ж ваш народ називають рутенами, я права?

— Ця назва відома в Європі, записана у книжках, накреслена на мапах, проте ми так себе не називаємо. Нас також називають черкасами і малоросами. Але за натурою і правічним родом своїми ми є слов'яни і козаки, вільні володарі степів від часів сарматських. Козаки ведуть свій рід від тих воїв, яких не змогли скорити ані перський Дарій, ані Мітрідатус-цар. Давні волостеліни Хазарії і православні візантійські кесарі визнавали нашу споконвічну, зброєю завойовану вольність. Ми осідло живемо на обох берегах Борисфену, маємо знамениті міста, заповіданий предками і записаний у хартіях закон, item [45] виборних суддів. Імператриця Єлизавета, дочка Петра Великого, тримає наш край під своєю високою рукою.

— Козаки, якщо я не помиляюсь, колись були підданцями польської республіки?

— Так було за часів Сигизмундів. Але поляки тоді сильно притіснили нашу віру, і ми вже скоро буде сто років, як перейшли під руку Москви.

— Про що, певно, тепер шкодуєте?

— Волі стало менше, — визнав Григорій. — Але й татарам тепер у степах волі також немає. Рідко нас турбують. А за поляків ми від татар сильно потерпали.

— Право на свободу є найвищою цінністю, — зауважила Клементина.

— Найвищим правом, за моїм розумінням, є природне право на пізнання Божої волі. Адже всі ми є мандрівниками у світі сьому, і остаточна patria [46] для нас — Царство Боже.

— Це з Августина, Станцо? — перепитала у сестри Клементина.

— Зачекай, Манті, — Констанца відклала віяло. — Григорію, ваш народ є одної віри з греками і московитами?

— Так.

— І ви проти папи?

— Наші ієрархи не визнають його авторитету.

— А ви, Григорію?

— Я православний, Констанцо. Але я не плекаю недружніх почуттів до людей інших висповідувань, так само, як до інших племен і народів. Усе, що славить Єдиного Бога, є для мене сродним, — тут Сковорода для позначення сродності використав слово «genus», щоби чарівні сестри не думали, що в нього вузький запас латинських лексем. Він ще мить подумав і додав італійською: — Vengo adesso di Cosmopoli [47].

— Ми також є громадянами цього славного міста, — схвально усміхнулась масонка. — Ви не думайте, Григорію, що ми з Манті влаштували вам допит. Просто нас цікавить усе, що діється в світі, а особливо цікавлять далекі країни, про які мало відомо в Європі. Хоча ми тут живемо на східному краю християнського світу, недалеко від кордонів Азії [48], але про ваші землі і про ваших сродних знаємо не багато. Проте ми бачимо, що ви за духом належите до всесвітнього братства, хоча, можливо, й не присягали на вівтарі Соломона. Нам хотілося б, щоби істинне світло якнайскоріше осяяло береги Борисфену і ваш народ став прикладом для інших націй у здобутті гідної долі. Ми знаємо, що ви ще не вечеряли, і просимо вас, Григорію, приєднатися до нашого скромного столу.

У залі знову, ніби нізвідки, з'явилися прислужники у перуках і розсунули коминні екрани. Григорій побачив накритий на трьох персон стіл. Прислужники запалили свічки на високих канделябрах і світло затанцювало на кришталі і золоті, на пір'ї декорованої дичини, на сріблястій лусці фаршированих рибин, на скибках дорогоцінних сирів, на темному склі пляшок з колекційними винами і настоянками. Григорій відчув, як його шлунок зводить судома. Минуло вже більше доби, як він вечеряв з вагантами. Він цілковито зосередив свою волю на тому, щоби ані тепер, ані під час вечері у жодний спосіб не виказати ницих бажань плоті.

Сестри підвелися зі своїх кушеток, із привітним сміхом підхопили Григорія попід руки й повели до столу. Крізь завіси промкнулася музика. Невидимі скрипалі заграли щось урочисте, домінувала піднесена тема, яку виконували альти. В цю мить Сковорода раптом згадав, що його чорний плащ не приховує вбогих чижм, цілком недоречних для такого королівського прийняття, й нова хвиля засоромлення вихлюпнулась пурпуром на його щоки.

У цей час, за якусь милю від палаццо банкіра Тома, де сестри таємно приймали Григорія, Рескі так само таємно зустрівся з одним із своїх довірених агентів. Той спритно застрибнув до карети графа, коли та проїжджала вузьким неосвітленим провулком Трьох Пекарів у бік соборної церкви Сан-Джусто.

— Колись ти зламаєш собі шию, Марко, — похитав головою граф.

— Навряд чи, ваша світлість, — розсміявся агент. — У нашій родині усі вміють стрибати. Мій брат одного разу перестрибнув з дзвіниці Сан-Северино на дах старого палаццо барона Розенберга. І нічого. Обійшлося навіть без синців.

— А що це робив твій брат на даху баронового палаццо?

— Грабував барона, ваша світлість.

— Навіть так…

— Таких як Розенберг, ваша світлість, сам Господь велів позбавляти зайвих грошенят. Його виноградники і млини не дадуть збідніти ані баронові, ані його правнукам.

— Менше з тим. Про що ти дізнався?

— Сьогодні вранці до міста прибув один хитрий босяцький цирк. «Олімпус» називається. Знаючі люди мені розповіли, що цей балаган відзначився у багатьох темних історіях. Його теперішній власник Антоніо Федеш колись у Трансільванії проходив першим свідком у справі чорнокнижника Баль-Садоча, а такий собі акробат Дальфері, який там бігає по канату, насправді ніякий не акробат, а затятий buli [49], якого розшукують поліції Іспанії і Неаполітанського королівства. Справжнє прізвище того зарізяки — Ландріані. Його звинувачують у змові з метою вбивства дофіна Карла [50] і в організації trattamento di coltellate [51], під час котрого, крім всього іншого, зарізали як баранів двох королівських суддів, яких дофін привіз із самої Севільї. Також той «Олімпус» з'явився у Генуї перед тамтешнім повстанням і є припущення, що у циркових возах тоді доправляли рушниці для заколотників. Дуже підозрілий вертеп, ваша світлість. Мандрівні цирки всі підозрілі, але від цього аж тхне змовництвом і темними справами. Скажімо, у цьому вертепі немає тих найцікавіших речей, заради яких народ ходить дивитися циркові вистави. Немає бородатих жінок, карликів, пожирачів вогню і хвостатих хлопчиків. Хіба це не дивно, ваша світлість?