Щоденник Мавки

Зустрілися якось Щастя та Розум. Завели суперечку – хто з них важливіший та значущіший.

– Звичайно, я, – каже Розум. – Бо коли маєш розум, то і на кусень хліба заробиш легко, і родину прогодуєш, і всякий тебе поважає та поради просить. А з щасливого що взяти? Ну, щасливий і тільки… Блиск в очах хіба що! Та через нього тебе часто божевільним вважають і обходять десятою дорогою.

– Ох-ох, що ви таке кажете, – закректало сердито Щастя. – Що вартий розум, коли немає поруч того, заради чого варто жити.

– А заради чого варто жити? – уже відверто насміхався Розум із Щастя.

– Та ви не знаєте наче? Усі хочуть бути щасливими. І найпоширеніше побажання на всі свята – побажання щастя.

– О, то ви сказонули! Се скоріше побажання везіння, багатства. Бо кожен по-своєму розуміє вашу присутність, – кепкував Розум. – Багатий щасливий тільки в ті моменти, коли заробить купу грошей. А потім стає знову нещасним, призвичаївшись до багатства. Бідний чується щасливим, коли надурнячок знайде загублений мідячок… Та то буває не часто. Хворий щасливий, коли стає здоровим, а потім, коли звикне, знову нарікає. Мати щаслива, коли бачить щасливими дітей, і нещасна, коли ті її забувають, а то часто трапляється. Бачите, шановний, лишень дурень щасливий завжди, бо в нього відсутній розум!

– О, ви, добродію, хочете сказати, що щастя тільки дурні мають і тільки дурні його шанують?

– Та, ні! Борони Боже. Я кажу, що без розуму щастя перетворюється на дурість…

Хтозна, скільки вони б отак сперечалися, якби їхню розмову не підслухав випадковий мандрівник.

– Доброго здоров’ячка, панове!

Щастя та Розум здивовано витріщилися на чоловіка. Як він сміє втручатися, це нечувано!

Та той, здається, не зважав.

– Я оце випадково підслухав вашу суперечку, шановні, і мушу сказати, що кожен з вас має слушність. Так можна й до безкінечності сперечатися, а ладу не буде. А чи не пробували ви розв’язати свою суперечку якось інакше?

– Як це? – зацікавлено перепитав Розум, хоча мав би покарати цього зухвальця.

– Не словесно, а в дії. Знайдіть якусь нещасну і нерозумну людину та спробуйте по черзі догодити їй. Кому це ліпше вдасться, той і виграв.

– А що, – сказав Розум. – Можна спробувати.

– Чому ж не спробувати? Можна! – І собі погодилося Щастя та похапцем додало: – Тільки той, тре’ знайти когось для цього діла підходящого, когось зовсім випадкового тобто.

Щастя скоса глянуло в бік Розуму, наче натякаючи на підступність останнього, оскільки той міг легко підсунути одного з власних мудрагеликів.

Розум насупився, правильно витлумачивши недобрі натяки Щастя. Чоловік зрозумів, що якщо не втрутиться, ті знову зачнуть суперечку.

– О, це простіше простого, шановне панство! Шукати довго і нудно нікого не треба. Я йду із одного села. Ондечки воно бовваніє, – і чоловік махнув рукою в бік розкиданих на пагорбі хаток, які здалеку нагадували поодинокі гриби. – Зайдете в село – і перша хата ваша. Перший-ліпший – найліпший! Кращого годі й бажати.

– Першого-ліпшого, кажеш? – перепитало Щастя.

– То перший найліпший, кажеш? – і собі озвався Розум.

Чоловік, підтакуючи, кивнув.

На тому й погодилися. І мандрівник заспішив далі своєю дорогою.

Щастя та Розум подибали до села. На самому його краю стояла сумна вбога хатинка, підперта кілком. Біля хати росла груша, рясно всіяна вже стиглими плодами. А під грушею лежав чоловік – у подертому одязі та в дірявому брилі. Відкривши широко рота, він дрімав.

– Доброго здоров’ячка, чоловіче! – обізвалися Щастя та Розум.

– Ага! – відповів той, навіть не підводячи голови. – Доброго!

– А що це ти робиш? – запитало Щастя.

– Обідаю, – відповів чоловік.

– Обідаєш? – здивовано перепитав Розум. – А де стіл з наїдками та напоями? Хіба можна лежачи з відкритим ротом обідати?

– Можна, – відповів чоловік. – Я настільки бідний, що в мене ані стола, ані наїдків нема, уже не кажучи про лаву чи стілець. Але, слава Богу, груші вродили рясно. Тож я ними й обідаю.

Розум продовжував допит. Любив він це діло.

– Але чому ти лежиш, хіба так можна наїстися?

– А як інакше? – чоловік від безглуздого запитання аж сів. – Я чекаю, коли грушка мені до рота впаде, а то, мушу сказати, досить виснажливо. Непроста робота.

– О! – здивувалося Щастя. Воно ще не зустрічало таких бовдурів. Різних бачило, але такого… – А ти не пробував груші з дерева руками зривати?

– Як це? – запитав чоловік. Хвильку ошелешено дивився на Щастя і враз розплився в посмішці: – О, ви такий розумний, пане! Дякую за науку, точно – руками.

Чоловік радісно вигукуючи: «Дякую, аж підскакую!» – зірвався на ноги та почав жадібно рвати груші й запихати їх до рота.

– Слухай, чоловіче, а що ти їси, коли груші не родять? – поцікавився Розум.

– Ну, вишні там, черешні, малину, ожину їм.

– А взимку? – не вгавав Розум.

– А взимку люди добрі не дають пропасти. Та й скільки тої зими, – відмахнувся сердито чоловік. Груші були такі смачні, а ті двоє його відволікали.

– Ну що, брате! – Щастя важко зітхнуло, звертаючись до Розуму. – Я багато зустрічало в житті телепнів, але такого вперше. Пішліть далі?

– Е, ні! – Розум, певно, щось придумав, бо очі в нього загорілися хитрим вогнем. – Чому це далі? Погляньте на цього чоловіка: безталанний нерозумний злидар. От дай йому щастя і що він робитиме? Далі сидітиме під грушею зі щасливою мармизою. У його житті нічого не зміниться. Точніше зміниться, його вважатимуть не тільки ледачим, а й божевільним. А от що з ним станеться, коли він отримає розум? Ось і з’ясуємо, хто з нас важливіший.

Щастя стенуло плечима, а Розум вів своєї:

– Чоловіче добрий, а чи є в тебе батьки, жінка?

– Нема нікого. Я – сирота, – відповів чоловік охоче, бо вже втамував голод.

– А хата ця чия? – кивнув у бік халупи Розум.

– Моя, – відповів чоловік.

– А оті бур’яни за хатою – також твої? Але чому ти… – Розум не встиг договорити, бо чоловік обірвав його:

– То зараз бур’яни, але колись було пшеничне поле… Знаєш, скільки в мене землі? Багато, дуже багато… Та я безталанний, і всі про це знають. Тільки ви не тутешні, от уже причепилися. Ху, наївся. Теперечки можна й поспати, – і чоловік знову розлігся під грушею, заплющив очі і за деякий час голосно захропів.

– Овва, – тільки й вимовило Щастя.

– Ну що, Щастя? Хочете подивитися, що може Розум?

Щастя збентежено махнуло рукою. Розум зі Щастям домовилися, що рівно за п’ять років вони зустрінуться на цьому самому місці та з’ясують, чия взяла. І Щастя подибало далі. А Розум поселився в голові безталанного чоловіка.

То тільки в казках час швидко біжить, а в житті він повільно тягнеться. Та хоч би там як, спливло п’ять років, і Щастя вирушило в дорогу. Ще здалеку воно запримітило на місці старої халупки добротну високу кам’яницю, обнесену міцним парканом. На подвір’ї – купа птаства, коні в стайні іржуть, свині кувікають, вівці мекають. Довкола чистота та порядок. Подвір’ям порядкує чоловік, а його і не впізнати – багато вбраний, у шкіряних чоботах.

З хати вигулькнула молодиця:

– Семене, ходи полуднувати, серденько, – заспівала вона мелодійним голосочком. А гарна молодиця, як намальована. – Усієї роботи не переробиш!

– Ходи злий мені на руки водиці.

Щастя замилувалося тою картиною. Не могло повірити, що се той самий чоловік. Подружжя пішло до хати. А Щастя всілося на лаві та й зажурилося. Програло воно, виходить, спір Розуму. І тільки-но воно подумало про Розум, як той тут як тут опинився поруч.

– Доброго здоров’ячка, Щастя!

– І вам, брате, того ж бажаю. Бачу-бачу, як ви тут господарюєте. Ви виграли. Виходить, розум важливіший від щастя, – і Щастя сумно зітхнуло.

Та Розум не поспішав радіти. Навпаки, був похмурий та насуплений.

– Ні, брате, не так усе просто. Дістав чоловік розум, і все наче гаразд: і добробут у хаті, і багатий урожай у полі, і хліб у коморі… Розумом своїм всього добився, навіть оженився на найкращій дівчині з села. Не найбагатшій, а добрій, працьовитій. Але… Що з того?

– Як це що? – здивувалося Щастя. – Ви виграли.

– Та мій Семен, навіть коли був безталанним злидарем, таким нещасним не почувався, як зараз, – бідкався Розум. – І що я вже не вигадував – усе дарма! Нема в чоловіка радості та втіхи від отриманого. Нема…

Глянуло Щастя уважніше на Розум, тоді перевело погляд на чоловіка з жінкою, які мовчки вийшли з хати, сіли на призьбі й сумно пригорнулися одне до одного, молодиця гірко заплакала…

– Тепер ваша черга. Маєте усе виправити, – сказав Розум.

Через кілька років йшов тим селом мандрівник та й зупинився біля знайомої груші. Але не впізнав ані хати, ані господарки… Подвір’ям бігало двійко замурзаних та щасливих хлопчаків, весело гавкав собака, граючись з ними, а неподалік на призьбі сиділа молодичка, тримаючи на руках немовля та щось до нього ніжно промовляючи. З хати вийшов чоловік. Окинув радісним оком ту гарну картину. Сів поруч дружини, приголубив ніжно, посміхнувся маляті. Семен вважав себе найщасливішим у світі.

– Гм, – хитро посміхнувся в довгий вус мандрівник: – Певно, спір унічию завершився. Що варте щастя без розуму і чи потрібен той розум, коли не маєш щастя?

Ось така казка. Хитра й мудра водночас. Про Щастя і про Розум.

А тепер спи, мій хороший, і хай тобі насниться Щастя! Та, зрештою, і Розум також не завадить.