Нiчого особистого

Мда, є таке правило — не треба вживати спиртні напої на робочому місці. Радянське старорежимне правило. Дивно, а досі актуальне. Навіть для старших консультантів. Навіть для strategic consultants. Навіть за ринкової економіки. І взагалі алкоголь і жінки несумісні речі. Мабуть…

А ще є таке правило «не цілуй Клієнта в губи». Це трохи не з того бізнесу. Але по суті. Мда.

Упс…Хлопчик-гарнюня, цікаво, ти сам усе вмієш чи тобі показати? Ааааа, вмієш… Ну добре… Блін, ґудзик, сорочці — гаплик, панчохам — торба… На фіга було панчохи чіпати? Добре, що спідниця не мнеться… Bay, і презерватив у тебе є… Грандіозно, як усе геніально сплановано… Додому я не встигну… Чи є в сумці запасні панчохи? А ну їх…

Сказати, що презентація бігбосам була провальною, це не сказати нічого.

По-перше, Стеся була у вчорашньому костюмі, сорочку замість зірваних у пристрасті гудзиків вона причепила степлером. Зважаючи, що запасні панчохи були чорного кольору під світло-блакитний костюм, то виглядало це все як на співробітниці кварталу червоних ліхтарів.

По-друге, презентація так і зависла у стадії 95 % готовності, тому час від часу на екран вискакували неприпустимі граматичні помилки та помилки друку.

А по-третє, на всі ці помилки занудно і ретельно вказав бігбосам хлопчик-гарнюня. Типу це не він їй настирливо заважав увесь тиждень і останню передпрезентаційну ніч.

Бігбоси пішли пересварюватись за комісію в «Марше». Стеся, як і кожна нормальна перфекціоністка, впала у депресію.

— Знаєте, Стесю. Ви дійсно недопрацювали презентацію, — виправдався хлопчик-гарнюня. — Ви жрозумієте: нічого особистого.

— Ну, звичайно, — професійно посміхнулася Стеся рівно на шість зубів.

Якби Стеся не була перфекціоністкою, перша невдача, причини якої зрозумілі та легко піддаються корегуванню, не вибила б її настільки з колії. Як справжній самурай, Стеся вчинила кар'єрне самогубство швидше, ніж бігбос повернувся із «Марше» та встиг дати їй на горіхи. Чхати на КзпП. Хіба вони там всі не ППешниками оформлені?

— Was it good? [45] — запитав професор автоматом англійською. — I mean… with хлопчик-гарнюня.

— All, no. Far from it. [46] — відповіла Стеся у півоберта, виходячи з кабінету.

У сучасному світі всі суїциди на робочому місці або від надлишкової відповідальності, або через відсутність відпустки. Та виженьте ви людину чотири рази на рік на один тиждень із офісу. Для власної ж користі. Життя налагодиться, продуктивність праці виросте. Бабло прийде. Фен-шуй просто.

Епізод 6

Анна Новицька

— Так, професоре, кличте менеджера цієї хрєні, у мене скарги, — заявила Новицька, піднявши слухавку о сьомій ранку наступного дня. — По-перше, мене не влаштовує сніданок. Я сюди не худнути приїхала. Дайте мені нормальну їжу і в нормальній кількості. По-друге, мені потрібен Інтернет, бо сидиш тут як в кам'яному віці. По-третє, у моєму номері смердить брудним ганчір'ям. Нехай прибиральниця вимиє підлогу новою шваброю, або дайте інший номер.

— Усе? — чемно поцікавився професор.

— Поки все.

— Нічого, тиждень можна і потерп…. — здається, професор поклав слухавку.

— Та ви там що, всі подуріли? — Анна ще раз набрала номер.

Тиша. Вона кинулася до дверей кімнати, рвучко відчинила їх і заверещала як скажена. На дверну раму хтось повісив на мотузці здохлого щура. Новицька ступила крок назад, ноги стали ватними, і її знудило. Коли вона підняла голову і ще раз побачила два огидні довгі зуба, її знудило ще раз.

Усе, що ви скажете, може бути використано проти вас. Головою треба було думати. Головою. Цікаво, якщо б вона сказала, що боїться дохлих слонів, їй би сюди слонячий труп припхали?

Тричі вона наближалася до дверей, проте пройти повз щурячу мотузку не могла. Так і крутилася поруч, як гоголівська панночка у труні навколо крейдяного кола.

«Це ж треба щось робити. Скільки мені тут сидіти?» — подумала Новицька, гарячково шукаючи вихід. Спершу вона спробувала набрати бодай когось із решти пацієнток. Чи то в неї телефон гавкнув, чи то нікого немає на місці. Нікого немає на місці. Нікого немає. Немає… Що вона там казала професору про нікого немає і пневматичну гвинтівку? Тільки де гвинтівка?

Треба щось робити з пацюком. Негайно щось робити з пацюком. І бажано так, щоб на нього не дивитися. Бо її ще раз знудить. І в номері окрім старого брудного ганчір'я буде смердіти ще й блювотинням. І ще трупом щура, що розкладається, висячи на мотузці. О mein Gott! Ще раз. Це була вівсянка. Вона ж просила дати їй нормальну їжу.

От якби ножиці — можна було б замружити очі й перерізати мотузку, потім кинути на пацюка простирадло і перестрибнути геть. А потім… А потім, якщо вона тут десь знайде пневматичну гвинтівку…

Найгірше, що ножиць тут немає. Узагалі жодних гострих предметів. Може, б ніж? Може, пригнутися й проповзти? А якщо зачепити щура ліктем чи ще чимось, він почне крутитися на своїй мотузці… Жирний такий, відгодований. От же падлюка, так висить, що як повзтимеш — зачепиш, і боком не пролізеш.

Еврика! Є пилочка для нігтів. Тільки доведеться тримати мотузку другою рукою, поки пилятиме.

«Нічьо, — думала Новицька, пиляючи. — Коли я звідси вийду, я професора цим пацюком нагодую. Ні, я йому цим пацюком клізму поставлю».

Коли мертва тварюка гепнулась об підлогу, Новицька мала такий рівень злості, що навіть не стала кидати на труп простирадло і стрибати, вона просто відфутболила одним ударом тільце в коридор. Потім зняла капці, викинула їх у смітник і перевзулася.

У коридорі тихо. Надзвичайно тихо. Неймовірно тихо. Нереально тихо. Де неадекватна тітка, яка о пів на восьму всіх будить пилососом? Де пунктуальний портьє, який приносить розклад на сьогодні? І вже має бути прибиральниця… У купі з тим, що вже дев'ята година і мовчить телефон, дуже цікаво виходить.

— Дєвочкі! — наважилась покликати Новицька.

Власний голос потонув у глибині коридору. І здався Анні вкрай непевним.

«Боже мій, це я і на презентаціях так звучу? Капець…» — подумала вона і повторила баском:

— Дєвочкі!

Нікого. Ок. Новицька квапливо повернулася у номер, замкнулася на ключ і почала оглядати приміщення, думаючи, де видерти якусь частину інтер'єру, що була б за предмет нанесення важких тілесних ушкоджень. Зрештою, Новицька розбила об стіну стілець та взяла собі від нього ніжку. Вгорі з ніжки стирчав довгий металевий шуруп. Дуже зручно. З одного боку — перелом черепа, з іншого, наприклад — заражаєш правцем. Можна сказати фізична і хімічна зброя 2в1. А в тому, що їй знадобиться зброя, Анна Новицька не сумнівалася. Те що діло — глина, вона відчувала п'ятою точкою. А п'ята точка в Новицької була підвищеної чутливості. Стопудово.