Лариса Денисенко - Забавки з плотi та кровi

Частина сьома

Забавки

Дещо про Рудого

Вчора я остаточно зрозумів, що з Рудим треба щось робити (я не маю на увазі, що його варто було б залити, наприклад, бетоном, хоча...), він — непередбачувана та небезпечна людина, зовсім без гальма, некерована. А

я навіть не знаю, як його ім'я. Я, врешті-решт, беззахисна дівчина, яка має право знати, з ким вона ділить

помешкання, з ким вона живе в одній хаті? Я цукрово називаю його Руді і бачу, як його, бідаку, від цього

тіпає, скручує, рве на шмаття. Я ж намагався бути приємним, намагався налагодити з ним дружні стосунки, і

що я отримав? Щось на кшталт вдячності таргана. Рудий похмуро мене оглядає, що змушує мене сіпатися й

нервово поправляти спідницю (чесне слово, він привчить мене до штанів), і гуде наче «свекруха лихая» з

наших народних пісень. Усе йому не так. Усе не подобається, хоч би що я робив, хоч би що казав. Якби я

нічого не робив і постійно мовчав, це так само йому б не подобалося.

Вчора, наприклад, я з найкращими намірами пригостив його «косячком». Ну що мала б зробити чемна

людина? Сказати: «Дякую, люба Еріко, ти врятувала мою віру в життя і людство». Я був упевнений, що

Рудий, як творча людина, має поважати і цінувати «косячки» за їх служіння творчим людям, за

стимулювання творчого натхнення. Принаймні творчі люди, на мій неупереджений погляд, повинні

ставитися до «косячків» щонайменше із симпатією. А що зробив цей хворобливий доморощений спілберг-

мащенко-кончаловський? Вирвав із моїх рук «косячка» так різко, що зламав мого випещеного штучного

нігтя і, наче сміття, викинув малого, безпорадного, скрученого оцими руками «косячка» з балкона. От

якомусь байдикарю повезе. Так і бачу. Ось повзе він, зневірений, обліплений злиднями, наче тумба афішами

російських гастролерів, аж тут раз — і клаптик щастя, нічий «косячок» (він же не знає, що той «косячок»

мій і що є такі люди, яким бракує клепки, тому вони скидають «косячки» з балкона). Бідний травмований

«косячок».

Рудий же розпочав вичитувати мені нотації. Як мені ото не соромно, як я наважилася ТАКЕ йому

запропонувати, що я собі взагалі думаю (от про бетон краще йому не знати, еге, добре що я про це нікому не

сказав) і як поводжуся в його домі? Ну, не цінує людина приязного до неї ставлення, як із цим боротися?

Поки він виказував мені, я робив уважний вираз обличчя, потім зробив чемний кніксен і спробував піти з

кухні. Рудий мене не випускав.

Часу думати було мало, я вирішив, що нічим не ризикую і пристрасно потягнувся до нього. Але ж цей

Іллєнко відсахнувся від моїх обіймів наче від привида і так шарпнувся убік, що забився головою об кахлі. Я

пригальмував про всяк випадок і питаю: «Хочеш, я вгадаю, як тебе звуть?». Вирячився і мовчить. Він що, не

дивиться реклами по телебаченню? Як може культурна людина в наш час не дивитися реклами? Якщо вона

(ця абстрактна культурна людина, я не маю на увазі Рудого, в нього якраз із культурою велика проблема) не

хоче дивитися рекламу, то її змусять, до неї знайдуть належний підхід, її обов'язково нагодують рекламою, а

то ж як, рекламний бізнес не дасть спокою культурній людині, ні, йому необхідне стовідсоткове покриття.

Усі повинні дивитися рекламу. До речі, з реклами можна дізнатися багато чого цікавого, особливо це

стосується хлопців. Якби я не знав, що існують щоденні прокладки «Олдейз» чорного кольору для трусиків

«танго», то неодмінно перелякався б, коли б побачив таке у трусиках однієї моєї подружки. А так — нічого, я відразу второпав, що це чорніє, тому що я — культурна людина й уважно дивлюся рекламу.

«Я ворожок з дитинства ненавиджу», — нарешті вичавив із себе Рудий. Кіношні хулігани на цьому місці

справно пускають слину з щілини між зубів, і камера спостерігає її безперервний політ. Я не став

посвячувати Рудого в тонкощі своєї ненависті до англійців та Старигана Хема і дав йому спокій, бо я

поважаю чужу (навіть ворожу) ненависть. І це сценарне одоробало, мабуть, завважило мою повагу до його

почуттів, бо заходилося готувати вечерю (варених раків) і припинило свої заморалізовані напади.

Наприкінці нашої естетської бесіди я зауважив, що, як на мене, у нього щось не те з головою, і навіть

погодився збігати за цитрамоном. Він так на мене вирячився, наче не він зварив раків, а раки зварили його, все не міг збагнути: чи я дурепа, чи глузую, чи, може, (таке неможливо навіть припустити) з нього

знущаюся.

Нарешті цей емоційний телепень (тут вони з сестрою дуже схожі одне на одного, майже як цицьки Памели

Андерсон. Хоча ні, Міра змінюється, кожного дня я відкриваю в ній щось нове, свіже, привабливе; та й

взагалі, Міра — це одне, а от Рудий — зовсім інше) оговтався і поблажливо порадив мені зайнятися власною

головою. «Бо цитрамон тобі навряд чи допоможе, люба». От козел.

Але то було вчора. А сьогодні цей бог сценічних рухів уже хлюпнув через край. Я стояв, нікого не чіпав, мирно палив «Ґолуаз» і обережно струшував попіл у попільничку з написом «Саскачевань» (чи як там це

пишеться, не знаю, але сприймаю на слух як «саскачевань», це така канадійська провінція), яка була

оздоблена помаранчевими ліліями. Мабуть, братові і сестрі прислали цей витвір канадійського мистецтва

батьки. Специфічний подарунок. Ті ще чудопали, ці батьки, хіба вони не знають, що їхні діти не палять

цигарок? Втім, може, батьки цієї парочки просто гостинні люди і піклувалися про гостей, тобто про мене.

Якщо це так, то ґречно дякую.

Міра якраз готувала до столу. Ми збиралися повечеряти. Отже, як я вже казав, Міра готувала до столу, я

палив і переймався долею попільнички, а цей Карабас-Барабас дивився, як я палю, трохи покрутив своєю

дупою на стільці, аж потім видав отаке: «Ти стільки палиш і так бухикаєш вранці, люба, що незабаром

помреш, захлинешся сухотними мокротами», — саме так розпочав Рудий свою промову за вечерею. Мабуть, перечитався на ніч «Дами з камеліями». Міра відразу розгубилася і впала в розпач. Міра — тонка людина, вона непристосована до цього життя; коли когось ображають, то вона робиться безпорадною дитиною.

Якби на Страшному Суді мене спитали: «Еріку, небіжчику, відповідайте, ви навмисне такого-то жовтня

такого-то року вивалили попіл із попільнички з написом «Саскачевань» на голову Святого Рудого?» — Я не

певен, що зізнався б у своєму злому намірі. Я б відповів, заздалегідь схрестивши пальці (це моя дитяча

звичка — схрещувати пальці, коли збираєшся трохи бреханути. Спочатку схрести пальці, аж потім можна

брехати собі на втіху, нічого тобі не буде, це наче страхування за пільговими умовами): «Це випадковість, ваші честі, це прикра випадковість». На Страшному Суді мені б не повірили, не повірив мені і Рудий, він

струсив із себе попіл, схопив ножа і став ганятися за мною по кухні. Я ж казав, що він абсолютно

неадекватний. Міра ледве заспокоїла його.

Мені було прикро, що його заспокоюють. Міра його заспокоює. Ти бач, гарно влаштувався Рудий. Він

бажатиме мені жахливої смерті від сухот, замахуватиметься на мене ножем, —а може, я так налякався, що

після цього у мене ніколи не буде діточок? Хтось колись замислювався над такими наслідками? Може, я

надзвичайно вразлива та полохлива особа? А його ще й заспокоюють. І хто? Міра. Міра гладить його по

коротко обстриженій голові, а що я? Я почуваюся використаним не за призначенням презервативом. Як

Міра може так поводитися зі мною, я ж її подруга! Ось ти яка, жіноча дружбо, от яке твоє справжнє

обличчя. Правду пишуть у моєму улюбленому журналі «Космополітен»: жіночої дружби не буває, усі

подруги — стерво і хвойди. Тільки про себе і думають. Якщо хтось лащиться до тебе чи підлизується, то цій

зміюці щось від тебе потрібно, не інакше. І я починаю тіпатися в риданнях.