Двi хвилини правди

Він подав руку Мії. Іван допоміг підвестися Єві.

Вони вийшли за ворота і пішли нічним лугом. Єва - попереду. Її трохи похитувало, ніби вона щойно вийшла з човна. Спочатку вона рухалась досить повільно, але потім, помітивши копицю скошеної трави, побігла. Це здалося Дану трохи картинним, награним, але за мить він і сам вхопив за руку Мію та потягнув слідом за Євою. Іван теж пришвидшив крок. Зрештою, вони побігли - хто перший дістанеться копиці, що чорніла вдалині? Білий костюм Єви здавався люмінесцентно-блакитним…

Вона добігла першою і - пропадай костюм! - впала навзнак у копицю. Найдужче Дану закортіло зробити те ж саме. Не змовляючись, вони попадали на пружну вологу гору і завмерли, вдивляючись у небо. Всі звуки злилися в єдиний шурхіт, схожий на шурхіт моря. Трава дійсно пахла морем. Вона обплутала їх з усіх боків, проросла крізь пальці, лізла в очі та губи. Вогники і співи лишились десь далеко. І вже вкотре Дану здалося, що вони - останні, хто врятувався у всесвітній повені, а гамір та спалахи вогників - лише ще один ялик, що намагається прибитися до їхнього берега. Ялик-весілля… В яку пастку занесе його вир?

Дан згадав, як одного разу, дуже-дуже давно, в ті часи, коли він перебував у стані чергового розпачу, Єва казала йому: «Сучасні родини - маленькі локальні пекла. В дев’яти з десяти випадків подружнє життя - або лігво брехні, або - пастка [лігво] безкінечної самотності. Хоча, власне, ти, як чоловік, маєш на все це свою точку зору… Тобі ліпше відомо, що ти і твої брати за нижньою частиною тіла,яку ви так плекаєте, не здатні на вірність. Це називається - полігамія. Так от, я ніколи не погоджувалася з цим. Якщо полігамія існує, вона повинна поширюватись на всіх, незалежно від статі!»

А потім додала: «Якщо я могла б говорити про себе в третій особі, я б сказала: душа її стала тонкою, мов решето чи марля. В ній більше нічого не затримується, крім камінців…»

Він повернув голову в той бік, де, розкинувши руки, лежала і дивилась у небо Єва. У неї був розгублений і щасливий вираз обличчя. Такою він бачив її впереше і йому стало ніяково і неприємно від того, що сам не може вповні відчути спокій та красу серпневої ночі.

«Я, мабуть, тварюка…» - подумав Дан, відпливаючи в нічне небо. Він не помітив, що все ще тримає Мію за руку…

«Звичайно, тварюка, - відповіло небо, повільно спускаючись на його розпластане тіло, немов поршень шприца чи рухома стеля у фільмі жахів. - Ти міг би полювати на крокодилів в Африці. Продиратися крізь хащі, рубаючи ліани гострим мачете, розпалювати вогнище, варити на ньому юшку з яєць впольованого бізона. У тебе могло б бути обвітрене обличчя і купа благородних зморщок, обвіяних піщаним вітром. Поглянь на себе! Від тебе давно вже ніхто нічого не чекає… Кілька років тому у тебе був шанс загинути під кулями, як і належить справжньому чоловікові. Але… куль не було! Ти міг загинути у бійці від ножів чи кулаків бритоголових, котрі хмарою насувались на твоє місто. Але… Але й їх не було - тих ножів! І ти просто стояв у натовпі. Просто стояв, думаючи про непослідовність усіх дій, сподіваючись на міфічний «вищий розум», який все вирішить за тебе. Тепер ти - ніщо…»

Небо було жорстоким і Дан застогнав, заплямкав губами уві сні.

Іван та Єва розсміялися, а потім принишкли, притискаючи пальці до губів: мовляв, нехай спить. Іван подав Єві руку, вони підвелися. Єва запитально поглянула на Мію: долоня тої була затиснута в руці Дана. Нічого не поробиш, стенула плечима Єва, лишайся і пильнуй! Похитуючись, вони пішли на світло весільних вогнів; Іванові навіть довелося обхопити Єву за плечі…

ДВІ ХВИЛИНИ ПРАВДИ (зупинка в дорозі). МІЯ

…Той резервуар, в якому нормальна людина зберігає сльози, вичерпався в неї того дня, коли помер той, для якого вона хотіла навчитися готувати… Раніше Мія плакала досить часто. І відчувала полегшення. Разом із тим давнім коханням, таким давнім, що годі було згадати, щезли і сльози. Якби вони були - зволожили б простір довкола Мії, як зволожували колись - і на цьому зволоженому просторі щороку виростала б нова трава. І тоді Мія ще б трималася. Але довкола Мії одна за одною, як під час великої посухи, почали розтріскуватись і розповзатися на різні боки глибокі ущелини. І Мія відчувала себе павуком, що висить посеред такої розтрісканої камінної сітки. Коли це відчуття дійшло до краю, вона розвернулася і пішла. Спершу цей рух відбувався всередині неї, потім - вона зробила крок за двері свого помешкання і вже не могла зупинитися. Адже понад усе цінувала послідовність.

Вона навіть вважала, що це відчуття послідовності, котре визначає людські вчинки і наслідки, - варто дописати в одинадцяту Божу заповідь. Гріх непослідовності здавався їй одним з найтяжчих. Тому, вирішивши йти, - вона пішла, полишаючи за спиною все, що більше не любила. Якби у неї була можливість розповісти про те, чому вчинила саме так, історія вийшла б досить банальною і вмістилася б у кілька простих речень. Адже не знайдеться в світі людини, злети і падіння якої не були б пов’язані з любов’ю. Навіть якщо вона, ця людина, заперечуватиме цю істину і присягатиметься, що не надає цьому почуттю жодного значення.

Погано лише тим, хто ігнорує цю рушійну і водночас руйнівну силу. І ніколи не відчув її руху чи руйнації. Мія пережила і те, і те. Їй більше не було чого робити в цій царині неспокою. Вона жила всередині кам’яного кола і ретельно, ніби воїн фортечні мури, укріплювала його своїм мовчанням. Від того простір її кам'яного простору звужувався. Спочатку це їй навіть подобалось. Потім вона почала задихатися, не відчуваючи геть нічого - ані руху, ані руйнації.

І коли до кав’ярні під’їхала машина, з якої вийшли елегантна жінка в білому костюмі та чоловік із хитрим виразом обличчя, вона несподівано відчула: вони приїхали саме по неї…

Мія тихо випростала пальці з міцно стиснутої руки Дана. Вона остерігалася доторків…

Від руху, який уві сні здався йому небезпечним і незрозумілим, Дан раптом розплющив очі - так легко, ніби й не спав. І знову побачив над собою невмолиме небо, що продовжувало опускатися. І зірки вже сліпили зіниці, ніби лампочки на допиті в кабінеті слідчого. Він не одразу усвідомив, де він і що саме вислизнуло з його руки… Механічним жестом поворушив долонею і наштовхнувся на шовк спідниці. Ага. Пригадав. Прокинувся. Офіціантка лежала навзнак, схрестивши руки на грудях, мов небіжчиця.

- Агов… Ти жива? - тихо погукав Дан і одразу згадав, що вона не може його чути. Він легенько поторсав дівчину за плече і Мія повернула до нього скуйовджену травою голову.

«Матір Божа, - подумав Дан, - які очі… Це ж треба!» Очі жінки, підсвічені бо-зна чим - зірками, що так низько висіли у темряві - волого світилися і видавалися великими рибинами, котрі надто близько підпливли до скла акваріуму.

Несподівано Дану здалося, що все вже колись було: ніч, поле, що пахне морем, жінка поруч… Кохана жінка після годин любові в копиці скошеної трави.

Небо вже не тисло на нього. Музика на подвір’ї стишилась, тепер чулося лише нерозбірливе гудіння голосів тих, хто засидівся за столами.

Дан відвів погляд. Соромно, але йому кортіло заплакати. Дивне відчуття. Дивне і зовсім йому непритаманне. Якби він міг собі це дозволити! Отак просто припасти щокою до плеча незнайомої жінки і - непомітно для неї! - пустити «довгу чоловічу сльозу». Бр-р-р…