Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1

— Мабуть, така робота дуже цікава! — сказала вона.

— Жодного разу не знайшов у ній чогось цікавого. Зізнаюсь, писати мені не важко. Я навіть люблю таку роботу. Коли пишу — розслаблююся. Та от зміст написаного — нульовий. Повне безглуздя…

— Наприклад?

— Ну, наприклад, об’їжджаю за день п’ятнадцять ресторанів і в кожному з них лише куштую подані страви, а решту залишаю на тарілках. Я гадаю, щось тут у принципі помилкове.

— Але ж їсти усе не годиться, хіба не так?

— Звичайно, не годиться. Якби я це робив — через три дні дуба дав би. А люди вважали б мене дурнем. І після такої смерті навіть не пожаліли б.

— Виходить, нема ради? — засміявшись, сказала вона.

— Нема, — погодився я. — Сам знаю. Це все одно, що розгрібати кучугури снігу. Пишу, бо нема ради. А не тому, що цікаво.

— Кучугури розгрібати?

— Культурницькі кучугури, — уточнив я.

Потім вона розпитала мене про розлучення.

— Розлучився я не тому, що так захотів. Просто одного дня вона раптом пішла з дому. З іншим.

— Було боляче?

— А кому ж у такій ситуації не боляче?

Спершись ліктями на стіл й обхопивши обличчя долонями, вона подивилася мені в очі.

— Пробачте… за таке дивне розпитування. Просто я не могла собі добре уявити, що ви відчуваєте, коли вам завдають болю. Що ви тоді робите?

— Начіпляю на вилогу куртки значок з Кітом Херінґом, — відповів я.

Вона засміялася.

— Тільки і всього?

— От що я хочу сказати, — вів я далі. — З часом такий біль стає хронічним. Щодня проникає в душу й перестає чимось особливим вирізнятися. Але там, усередині, він залишається назавжди. Тільки от вийняти його звідти й показати комусь уже неможливо. Хіба що якусь несуттєву часточку…

— Я страшно добре розумію, що ви хочете сказати, — мовила вона.

— Невже?

— Може, по мені цього й не видно. Але з різних причин і я зазнала чимало болю, — проказала вона тихо. — А тому звільнилася з токійського готелю. Було боляче. І гірко. З деякими речами не можу справитися так, як інші люди…

— Угу, — промимрив я.

— І досі все ще боляче. Як згадаю про те, що сталося, — хочеться відразу вмерти…

Вона знову спочатку зняла перстень — і відразу насадила на попереднє місце. Потім надпила ще «Кривавої Мері», поправила окуляри на носі. І приязно всміхнулася.

Напилися ми добряче. Навіть не пам’ятаю, скільки чого замовляли. А тим часом минула одинадцята. Зиркнувши на свій наручний годинничок, вона сказала, що завтра їй доведеться рано вставати і що пора додому. Я оплатив рахунок. Коли ми вийшли надвір, сніг, виблискуючи, все ще сипався з неба. На землі його лежало небагато, але дорога обледеніла й була слизька. Я запропонував відвезти її на таксі додому, що, як виявилося, забрало хвилин десять. Поки ми прямували до зупинки, міцно трималися за руки. Трохи сп’янівши, вона йшла невпевненою ходою.

— Слухай… А той журнал, що писав про скандал з купівлею земельної ділянки… — почав я, раптом пригадавши недавню розмову. — Ти не пам’ятаєш, яка його назва? І коли стаття вийшла, хоч приблизно?

Вона назвала тижневик одного газетного видавництва.

— Здається, восени минулого року. Я сама її не читала, а тому подробиць не знаю…

Хвилин п’ять ми простояли на зупинці у легкій сніговій круговерті. Увесь той час вона трималася за мою руку. Була розслаблена. Я також.

— Я давно не почувалася такою вільною! — вирвалося з неї. Я міг сказати про себе те саме. І я знову подумав, що в чомусь ми підходимо одне одному. А тому при першій зустрічі я відчув до неї приязнь…

У таксі ми розмовляли про всяку всячину, що не мала особливого значення, — про снігопад, про холод, про розклад її роботи, про життя в Токіо тощо. За такою розмовою я все мучився думкою, що мені робити з нею потім. Я був певен, що досить наполягти — і вона опиниться зі мною в одному ліжку. Такі речі я просто нутром відчуваю. Хоче вона зі мною переспати чи ні — я, звичайно, не знав. Але бачив — не відмовиться. З виразу її очей, дихання, манери говорити, жестів. Звісно, і я хотів з нею переспати. І знав, що від цього наше життя ніяк не ускладниться. Просто я з’явився — і поїду далі своєю дорогою. Як вона сама казала… Однак не міг зважитися. З голови не виходила думка: повестися з нею так — нечесно. Вона на десять років молодша від мене, якась невпевнена й, до того ж, настільки п’яна, що ледве на ногах стоїть. Скористатися її теперішнім станом — це все одно що виграти крапленими картами. Безчесно.

«Однак що означає бути чесним у такій сфері, як статеві стосунки?» — запитував я сам себе. І вирішив, що домагатися чесності в сексі — очевидно, марна вправа.

І цей висновок також здався мені правильним.

Поки я кидався між тими двома поглядами, таксі під’їхало до її дому — і саме тоді вона надзвичайно легко розв’язала мою дилему.

— Я живу разом з молодшою сестрою, — сказала вона.

Отож відразу відпала потреба далі щось вирішувати, і я зітхнув з деяким полегшенням.

Коли таксі зупинилося перед під’їздом багатоквартирного будинку, вона попросила мене провести її до дверей її помешкання, бо, мовляв, інколи вночі у коридорі вештаються підозрілі типи і їй страшно. Я велів водієві почекати хвилин п’ять, поки вернуся, і, взявши її під руку, повів обмерзлою доріжкою до під’їзду. Ми піднялися на третій поверх простого, без будь-яких надмірностей панельного будинку з металевим каркасом. Опинившись перед дверима з номером 306, вона відкрила сумочку, добула з неї ключ — і якось ніяково всміхнулася.

— Дякую. Я прекрасно провела час.

— Я також, — відповів я.

Вона відчинила двері, а ключ знову заховала в сумочку. Закрила її — і різке клацання защіпки гучно прокотилося коридором. Потім пильно глянула мені в очі. Наче розв’язувала на класній дошці задачу з геометрії. Вона розгубилася. Не знала, що їй робити. Не могла як слід попрощатися. Я добре це бачив.

Спершись рукою об стіну, я чекав, на що вона зважиться. Однак не дочекався.

— На добраніч! Привіт сестрі! — сказав я.

Секунд п’ять вона стояла, міцно стиснувши губи.

— Що із сестрою живу — я збрехала, — сказала вона тихо. — Насправді я живу сама.

— Та я знаю, — відповів я.

Вона поволі зачервоніла.

— А звідки ви це знаєте?

— Звідки? Просто знаю і все, — відповів я.

— Ви — неможлива людина… — прошептала вона.

— Так, можливо, — погодився я. — Однак, як я вже казав, не роблю нічого, за що інші могли б мене ненавидіти. І користуватися людськими слабостями не люблю. А тому тебе ні разу не обманював.

Якийсь час вона не знала, що відповісти, аж поки нарешті не сказала:

— Це правда, не обманювали.

— А ти чого?..

— Якось мимоволі збрехала. Адже в мене на душі свої рани. Я вже розповідала… Довелося багато чого пережити.

— І в мене їх вистачає. Бачиш, навіть значок з Кітом Херінґом начепив…

Вона засміялася.

— Може, зайдете на хвилину, чаю вип’ємо? І заразом ще трохи поговоримо…

Я похитав головою.

— Дякую. Я також хотів би з тобою поговорити. Але не сьогодні. Не знаю чому, але сьогодні мені краще йти. Мені здається, що нам не варто говорити надто багато за одним разом. Чого б це?..

Вона дивилася на мене так, ніби розглядала дрібні ієрогліфи на вивісці.

— Не знаю, як це пояснити, але так мені здається, — вів я далі. — Коли є про що розповідати — найкраще це робити маленькими порціями. Я так вважаю. А втім, може, я помиляюся.

Вона на мить задумалася над моїми словами. А потім нарешті проказала:

— На добраніч! — і тихо зачинила двері.

— Послухай, — озвався я до неї. Двері прочинилися на сантиметрів п’ятнадцять, і в щілині показалося її обличчя. — Найближчим часом я міг би з тобою ще раз зустрітися?

Притримуючи двері рукою, вона глибоко зітхнула.

— Можливо, — сказала вона. І двері знову зачинилися.

Водій таксі з нудним виразом на обличчі читав спортивну газету. Коли я вмостився на сидінні й велів везти до готелю, він, очевидно, здивувався.