Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2

Перебираючи пальцями комір футболки, Юкі на мить замислилася над тим, що я сказав. Але, видно, нічого не зрозуміла.

— А що це означає?

— Це означає, що треба почекати, — пояснив я. — Терпеливо чекати, коли настане слушний час. Нічого силоміць не змінювати, а стежити, як складаються обставини. Дивитися на все неупередженим поглядом. І тоді само собою стане зрозумілим, що треба робити… Та, на жаль, усі дуже зайняті. Дуже талановиті, дуже заклопотані власними справами. І надто зосереджені на собі, щоб усерйоз думати про неупередженість.

Юкі підперла щоку долонею і вільною рукою взялася змахувати крихти кренделя з рожевої скатертини. За сусіднім столом сиділо літнє американське подружжя — чоловік у строкатій гавайській сорочці, жінка у строкатому платті — й потягувало з величезних келихів яскраві тропічні коктейлі. Вони мали вигляд дуже щасливих людей. У внутрішньому дворику дівчина, так само у строкатому платті, награючи на електричному піаніно, співала «Song for You». Співала так собі, але я не сумнівався, що це була саме ця пісня. Повсюди у дворику гойдалися газові світильники, схожі на смолоскипи. Коли пісня скінчилася, кілька людей заляскали в долоні. Юкі взяла мою склянку і ковтнула «Пінья-колади».

— Смачно, — сказала вона.

— Пропозицію підтримую! — погодився я. — Два голоси за «смачно».

Якусь хвилину Юкі пильно дивилася на мене із здивованим виразом обличчя.

— Я ніяк не збагну, що ви за людина. Начебто зовсім нормальна і водночас — із серйозними відхиленнями в психіці.

— Але ж буває і так, що цілковита нормальність є в той самий час відхиленням від норми. А тому не бери собі цього до голови, — пояснив я. І на дивування привітної офіціантки замовив іще «Пінья-колади». Похитуючи стегнами, вона принесла напій, вписала в рахунок і зникла, залишивши після себе широку посмішку чеширського кота [34].

— Ну, то що ж мені робити? — запитала Юкі.

— Твоя мати хоче з тобою частіше зустрічатися, — відповів я. — Навіщо — невідомо. Бо вона мені не родичка і трохи особлива людина. Та якщо двома словами — їй хочеться вийти за межі відносин матері й дочки, що породжують незгоду між вами, й просто подружитися з тобою.

— Але ж, я гадаю, одній людині подружитися з іншою надзвичайно важко.

— Згоден, — відповів я. — Два голоси за «важко».

Юкі сперлася ліктями на стіл й неуважно подивилася на мене.

— А що ви про це думаєте? Про її бажання.

— Річ не в тому, що я про це думаю. А в тому, що про це думаєш ти. Це ж само собою зрозуміло. Наприклад, ти можеш сказати: «Ще чого захотіла?» Або вважати «конструктивною позицією, вартою уваги». Що вибрати — залежить від тебе. Лише не треба поспішати. Як слід усе спокійно обдумай, а тоді вже вирішуй.

Усе ще підпираючи щоки долонями, Юкі кивнула. Біля шинквасу хтось голосно сміявся. Дівчина-піаністка повернулася до мікрофона й почала нашіптувати слова пісні «Blue Hawaii»: «Ніч молода — як ти, як я. Ходи зі мною, люба, поки над морем місяць пливе…»

— Ми з нею не жили у злагоді, — сказала Юкі. — А перед поїздкою до Саппоро було просто жахливо. І найприкріше, що ми не знаходили спільної мови в тому, ходити мені до школи чи ні. Ми навіть перестали говорити між собою й не дивились одна одній у вічі. І так тривало дуже довго. І все тому, що мама не може думати, як усі нормальні люди. Раптом скаже перше-ліпше, що стрельне їй голову, і відразу забуває. Говорить цілком серйозно, але через хвилину вже нічого не пам’ятає. Та іноді — ні сіло ні впало — вона раптом прокидається і згадує про свої материнські обов’язки. І саме це мене найбільше злить.

— І все ж таки… — намагався я її перебити. Мені нічого не залишалося, як вставляти в нашу розмову сполучники.

— І все ж таки… Звичайно… Вона таки особлива й неповторна. Але як мати — недбайлива й безвідповідальна, і цим вона мене ображала. І водночас чимось — навіть не знаю, чим — вона мене приваблювала. На відміну від тата. Не знаю чому. Однак якби зараз вона мені запропонувала подружитись, із цього нічого не вийшло б — надто різні в нас сили. Я — дитина, вона — доросла, сильна людина. Кожне із цим погодиться, правда? А мама саме цього й не розуміє. А тому — навіть якщо вона хоче зі мною подружитись і докладає до цього великих зусиль — мимоволі мене ображає… Скажімо, так було і в Саппоро. Якось одного разу мама намагалася зі мною зблизитися. Тому й я пішла їй назустріч. І також старалася, повірте. Та вона тим часом перемкнулася на щось інше, чим ущерть заповнена її голова, і про мене забула. Взагалі всі її наміри — це жіночі примхи, — сказала Юкі й щиглем збила надгризений крендель зі стола на пісок. — Взяла мене із собою до Саппоро. І що далі? Забула, що привезла мене, й подалася раптом до Катманду. І про те, що покинула мене в чужому місті, згадала тільки через три дні. Хіба так дбають про своїх дітей? Вона навіть не розуміє, як такою поведінкою мене образила. Та все-таки я люблю маму. Мабуть, таки люблю. І, напевне, радо з нею подружилася б. Але не хочу, щоб вона мене так дурила. І крутила мною, як їй заманеться. З мене цього досить!

— Усе ти правильно кажеш, — погодився я. — І доводи твої переконливі. Дуже добре тебе розумію.

— А от мама не розуміє… І хоч скільки їй пояснюй — не збагне, про що йдеться.

— Схоже на те…

— А тому я злюся.

— І це я розумію, — сказав я. — В такі моменти ми, дорослі, звичайно напиваємося.

Юкі жадібно випила половину склянки «Пінья-колади», величезної, мов акваріум. Скінчивши пити, вона підперла щоку долонею й сонним поглядом утупилася в мене.

— Трохи дивно… — сказала вона. — По тілу розлилося тепло, і спати хочеться.

— От і добре! — відповів я. — Настрій непоганий?

— Непоганий. Гарний настрій.

— Чудово! Сьогодні був довгий день. І тринадцятирічні, й тридцятичотирьохрічні врешті-решт мають право на гарний настрій.

Я розплативсь і, підтримуючи Юкі під руку, попрямував разом із нею вздовж узбережжя до готелю. Ми дійшли до її номера, і я відімкнув двері.

— Гей! — озвалася вона.

— Що таке? — спитав я.

— На добраніч! — сказала вона.

Наступний день видався по-гавайському прекрасним. Одразу після сніданку ми переодяглись і вийшли на пляж. Юкі сказала, що хотіла б покататися на морських хвилях, а тому я взяв напрокат дві дошки для серфінгу, і ми виплили в море перед готелем «Шератон». Я виклав їй елементарні знання техніки серфінгу, якої я навчився колись у друзів. Як осідлати хвилю, як ставити ноги на дошку тощо. Юкі запам’ятовувала все надзвичайно швидко. Добре володіла гнучким тілом, нутром відчувала, коли що робити. Через півгодини вона вже каталася на хвилях набагато успішніше за мене. «Цікаво!» — захоплено вигукувала вона.

Після обіду ми з нею заглянули в крамничку «Все для серфінгу» на Алан-Моана [35] й купили дві уживані дошки. Продавець поцікавився нашою вагою й підібрав кожному з нас відповідну дошку. «Це ваша молодша сестра?» — спитав він мене. Мені не хотілося довго пояснювати, а тому я відповів: «Так, сестра». Трохи заспокоїло те, що нас не сприймали за батька з дочкою.

О другій ми знову повернулися на пляж і пролежали там під сонцем до самого вечора. Трохи плавали, трохи дрімали. Та здебільшого просто безтурботно збували час. Слухали радіо, перегортали книжки під шелест листя пальм. А тим часом сонце поволі рухалося по визначеній траєкторії. Коли ж воно опустилося за обрій, ми повернулися в готель, прийняли душ, з’їли салат разом зі спагеті й пішли дивитися фільм Спілберґа. Вийшовши з кінотеатру, трохи прогулялися містом і забрели в шикарний бар із плавальним басейном при готелі «Халекулані». Я знову замовив «Пінья-коладу» для себе, а Юкі попросила фруктовий сік.

— Слухайте, можна мені трохи надпити? — спитала вона, вказуючи пальцем на мою склянку.

— Можна! — відповів я і поміняв склянки місцями. Своєю соломинкою Юкі відпила моєї «Пінья-колади» сантиметрів на два.