Щоденник страченоi

— Ніно, - лікар довго мовчав, ніби зважувався на щось важливе: — Ви ніколи не повинні думати зле про свого чоловіка, і вважати, що він наклав на себе руки. Він не винен у своїй смерті.

— А хто винен? — жінка заплакала дужче.

— Його хвороба.

— Але ж його ніколи нічого не боліло! - скрикнула крізь сльози.

— У нього була роздвоєна свідомість... Ми його не врятуємо. У нього вже відмовили нирки. Але в нього здорове серце. Йому залишилося годин десять... — а після довгої паузи лікар чомусь дуже тихо сказав: — Після всього прийдіть до мене з дитиною. Нам треба дещо перевірити.

Четвер, перша година ночі. Не сплю Вчувається сигнал його машини, нипаюче по стінах світло фар.

Підходжу до вікна. Ані душі. Ані світельця. Може, у мене також розщеплена свідомість?

***

...Чому я тоді не запитала лікаря про щоденні симптоми шизофренії?

І чи ця хвороба поширюється лише на свідомість, чи й на серця також?

Чому я не запитала, чи шиза — форма божевілля, чи ні?

І як називається серцеве божевілля?

Чи правильніше було б сказати сердечне?

Божевільний час, день і рік такий же. Отже, число не має значення.

Поки божевілля в будь-якій формі не торкнеться нас особисто, ми вдаємо, що не помічаємо тих, хто вражений цим лихом, мовчки ігноруючи, а то й зневажаючи нибраних.

Тільки не кажіть, що ви не вірите у вибраність блаженних, причинних. Може, іноді ви їм навіть заздрите, ;ше не признаєтеся самим собі, нещасним.

I понад вік триває день... Уточнюю — день самотній.

Блаженна.

Як собака, що має сказ, — скажена.

Шалена.

Несамовита.

Не сповна розуму.

Непідсудна.

Божевільна.

Не....

Це все про мене.

Я ходжу вулицями — і здається, що на чолі в мене написано: причинна від химерної любові.

І що у мене розщеплене серце.

***

Чекайте, а чому я думаю про себе, як про причинну?

Це якесь забуте число забутого місяця...

Іноді мені здається, що й моє життя, і я сама схожа її;і кактус. Оцей ось, що перед очима. Я не знаю, скільки йому років. Знаю, що багато. Іноді він поводить себе, як справжній покійник. Не подає тобто жодних ознак життя.

Хотіла викинути.

Та вкололася об приспані колючки.

Залишила.

Аж гульк — і вишпрунькнув паросток із вмерлого.

Росте.

Я довго дивувалася і навіть випробовувала живучу рослинку.

Не поливала.

На сонце не виставляла.

А він росте.

Іще я іноді думаю, що живу на автопілоті. Мене так втомило одноманітне — запрограмоване — життя, що іноді здається, ніби мене нема живої — лише ходяча оболонка.

Я не живу — п'ю дистильовану воду.

Значить, живу?!

Наступного вечора

...А Він п'є вранішню каву, сідає в машину, керує, заробляє авторитет і гроші, підписує документи;

дві години витрачає на дорогу до мене;

півгодини гамує дві краплі бажання;

задихається від радості, коли втирає мені сльози;

тоді довго стоїть під душем, ніби змиває наш запах разом зі шкірою;

знову керує;

п'є горілку;

дивиться футбол;

лягає із кимсь у ліжко.

І засинає із думкою про завтрашній свій день, який ніколи не схожий на день учорашній.

Усі ж мої дні — близнюки.

Може тому, як жабуриння за ногу плавця, так я чіпляюся за думку про нього, втомленого за день багатоманітністю людей і вражень.

І тому в нього не вистачає феєрверків на мене???!

Іще цієї ночі...

Що я від нього хочу?!

Йде дощ, у мене ангіна.

...Цікаво, як інші витримують самотність...

Сьогодні гортала інший зошит, де занесено далеко не інтимні речі мого життя.

Колись я приповілася подрузі-докторші, що веду часткові записи свого життя, але при тому уточнила: все, що стосується інтимних речей, я відділяю. Вона пере¬питала, як таке можливе, мовляв, усе, що відбувається а нами, взаємопов'язано, переплетено так, що відділити ці речі — неможливо.

Я тоді сперечалася:

— Дурниці! Навіть сіамських близнюків розділяють.

— Ну, й що? - запитала подруга. - Який це має зв'язок із вінегретом наших думок, бажань, їхньою реалізацією і нашими вчинками?

— Ну, відчуваємо ми одне, робимо - інше. Отже, це речі роздільні.

— Ага, коли б не так. Це ти так думаєш. А взагалі, цікаво, як ти все-таки відділяєш начебто інтимні; начебто не інтимні речі?

— Просто. Як спідню білизну від сорочок, светрів і суконь.

— Тоді навіщо ти це робиш? Хіба своє інтимне ти ішажаєш брудним?

— Ні.

— Отож бо. Хіба ти не відчуваєш неприродності такого заняття?

...Я й сама дотепер не зрозуміла, як ставлюся до таких своїх інтелектуальних вправ — відділяти на папері човнішнє і внутрішнє своє життя...

По-перше, я не розраховую, що хтось колись читатиме мої записи. Отже, я не лукавлю. Бодай перед собою. По-друге, навіть для мене самої нецікаво, що сьоuодні я купила кілограм свіжої риби, а вчора отримала догану на службі. А це і є зовнішнє.

По-третє, я спалю все це писане добро перед самою смертю. Щоб не залишилося слідів моїх «злочинних» думок.

Отже, мною керує страх?