Я, Паштeт i Армiя

— Паштєт, ето Кузьміч, прійом! — я підійшов на крок ближче, і мохер на моїх ногах здибився, як колючий дріт.

Рома не підходив, а весь його вигляд означав «Нафіг мені той цирк, я хочу звалити вже і далеко», але цікавість брала верх, і він не рухався з місця.

— Ей, засранци, — крикнув зненацька король з головою Паштєта кудись угору, — я достану і сожру ваши яйца! — і ми з Ромою відчули, як наші шарики почали швидко зменшуватись у розмірі.

— Я сожру ваши яйца, тварі, — крикнув Паштєт писклявим фальцетом і попробував злетіти, махнувши своєю мантією. Тряпка заплуталася. Руки, замотані в дорогу королівську тканину, які, напевно, мали грати роль крил, тріпотіли під нею, як крильця бройлера, що перебігає дорогу перед автобусом. Паштєт подумки вже був високо над деревами, і рився у гніздах в пошуках яєць, які чомусь мав знищити. Але по факту тільки чуб на його голові здибився, а сам він почав якось дивно хитатися з боку на бік, щосекунди збільшуючи амплітуду, й дуже скоро з грохотом повалився нам під ноги. Під парчею відкрилася залізна бочка з-під масла, на якій він стояв весь цей час. Паштєт вдарився об гострий край бочки ногою, і було видно, як із його черепа через усі можливі отвори сиплються бенгальські вогні. При цьому його явно щось тримало, бо твереза людина від такого болю вже відкусила би собі ногу.

— Собакі, нє ліжитє мнє ногі, — закричав Паштєт, а ми з Ромою переглянулися та мимоволі зиркнули по боках у пошуках собак. Нікого, крім нас, не було.

Десь наверху скрипнуло вікно, і з реанімації виглянула Марта, трохи розпатлана та пом’ята. На бекграунді чулися вірменські шиплячі закінчення фраз «…ас, амас, штас…».

— Ребят, чьо за шум-та? — спитала Марта.

— А у вас там чьо? — перекривив її я.

Вікно закрилося, голоси стихли.

Паштєта, видно, почала попускати невідома дурня, і він видав фразу:

— Дайтє мнє чаю, гаспада!

— Сєрий, ти куріл? — спитав Мордухович, сам не вірячи в те, що бачив.

— Уважаємиє, щас я пріму ванную і пазволю вам паіграть с маім чудіком.

Я вже почав було мріяти, щоб він вдарився ще раз, бажано головою, і цим прискорив процес одужання.

Почав підтягуватися народ. Нюшка, яка стояла посеред газону, й бочка зі шторою, яку Паштєт зняв зі сцени в клубі, явно зацікавили людей — вони злізалися з усіх боків, ніби зомбі у кліпі Джексона. Першим підійшов Вітя Колокольчіков. Він був подібний на Аполлона, поки не відкривав рот, але тут він не міг його не відкрити, тож ефект краси його тіла згас в одну секунду:

— Ух ти, йо-кала-мене, — підвів він підсумок. — Слушай, Кузьміч, нада дєжурнава па часті пазвать.

А я думав, яка шестьора знайдеться, щоб закликати чергового? А він, до речі, вже мазав лижі та готувався йти, бо наша старша медсестра, Ніна Нікіфоровна, у свої 76 років ще працювала в неврології, і, о Боже! робила уколи. Правда, не завжди ті, що треба. Йдучи після зміни додому, вона, виявляється, стояла і писала на свій диск усю картину, яка відбувалася на газоні. Потім чітко здала її черговому офіцеру.

Цього вечора чергував Ніколай Устімич, зав ГСМ госпіталю, коротше чудак, який крав усю соляру і бензин лікарні. Самодур за покликанням та ідіот, яких мало, Чмо з великої літери — воно вже мазало гуталіном свої кирзачі та готувалося наводити шорох. За нормальних умов його всі мали в одному шоколадному місці, не при дітях будь сказано, але сьогодні він був єдиним та одноосібним господарем ситуації.

Колокольчіков, видно, задовбався мурувати свій паркан і хотів якось випендритися перед начальством, тому й бігав взад-уперед, тримаючи безпечну дистанцію, щоб ненароком не бути занесеним у ряди порушників.

— Нє ліжітє мнє ногі, — знову прорвав тишу крик Паштєта.

— Он куріл, — почав доганяти Колокольчіков.

— Он ударілся галавой, — спробував я спростувати попередню версію, але Паштєт знов згустив фарби:

— Я хачу в замок! Фрейліни, памойтє мєня пєрєд сном, — він тикнув пальцем на двох здорових десантників, які, слава Богу, не знали, хто такі «фрейліни», та з дебільним виразом чекали розгортання подій. Я відчув близьке фіаско та вирішив зіграти ва-банк:

— Рома, тащі Паштєта в машину, ми уежжаєм!

Ромчик, якого в цьому світі зрадили всі, навіть мама з татом, хапнув Паштєта під паху, ніби труп бездомного кота, якого притиснули дверима, та закинув у Нюшку. Я був його другом, на той час єдиним, підвести мене він не міг, бо я вколов магнезію замість нього в матрац, а це в армії таки щось значить. Він закрив двері, заскочив туди сам, і закрив очі. Тепер він трохи нагадував циклопа, який вирішив прослизнути у форточку. Я скочив збоку за руль, тягнучи за собою відірвану Паштєтом штору, завів Нюшку й перехрестився, щоб вона мене послухалася.

Народ збігався. Колокольчіков тренував свій доклад черговому, дати йому звізди було неможливо й недоречно, отже в силу вступав план «Б» — ми змивалися. В екстремальних ситуаціях людина опановує нові дисципліни значно швидше, ніж завжди, і тому я рвонув з місця з пробуксовкою, руки й ноги самі витворяли необхідні рухи, а я був гордий за них. Марта дивилась у вікно, при цьому якось неприродно похитуючись, а я дивився в лобове скло та бачив Устімича, який стройовим шагом пер прямо на нас. Я вижав зчеплення і газанув. Нюшка перднула, викидуючи у вихлопну літру незгорілого бензину та два свої ржаві циліндри, ми об’їхали Устімича та погнали по тротуару в бік гаражів. Мордухович жував те, що застрягло в нього між зубами після вечері, не кліпав і дивився в бокове вікно. Ніби й не мав нічого спільного ані зі мною, ані з Паштєтом, ані з Нюшкою.

Устімич відскочив у бік і провів нас поглядом жаби, яку переїхала електричка, а я через 15 секунд вже тиснув на гальма біля гаража, хоча з таким самим успіхом міг гальмувати ногами, бо в Нюшки то була проблема. Так сталося й зараз. Я гепнув бампером об стіну гаража, а з іншого боку впав з кушетки, притуленої до стіни, Сємьонич. Рома без команди витягнув Паштєта й потягнув його в бокс, де стояли дві розібрані санітарні машини, а я витягнув ключі та погнав до Сємьонича в печеру, де його храп робив сейсмографам натуральне западло. До речі, коли Сємьонич хропів, у Калініні тріскався асфальт, а наївні метеорологи чекали на Волзі цунамі. Але після падіння він замовк і лежав на підлозі, як дельфін, викинутий на пісок. Я всунув ключі від Нюшки Сємьоничу в куфайку, а сам перебрався до Мордуховича в одне з бездиханних тіл розібраних машин. Рома сидів там, забившись у куток, — так само виглядав би кінь, що сховався в собачій будці. Ромчик важко дихав, його нижня губа відвисла до рекордної відмітки. З неї постійно щось капало. Паштєт потрошки приходив до себе й тер руками ногу, а як би міг, то ще би, певно, й полизав її, як пес.

— Йоханабабай, пачєму так больна? — нив Паштєт.

— Я тєбя йобну рукой в мозгі, ета будєт больна, а пака закрой мильніцу, — переконливо прошепотів Мордухович, а в наступний момент ми почули кроки кирзачів. Це був Устімич і купа шестьорок за ним. Колокольчіков своїм вокалом Хуліо Іглесіаса щось йому дорогою підтявкував. Трохи ненормально було спостерігати великого, красивого мужчину в ролі дятла, який пробує заробити пару дешевих бонусів. Видно, Вітю конкретно дістала будова того паркана.

Ми затихли, а Рома запхав Паштєту в рот свій кулак, аби зменшити ризик несподіваних звуків.

— Сємьонич, Сємьонич, вставай, — голос чергового різав повітря неприємними інтервалами. Він тряс старого, починався вібруючий храп.

— Сємьонич, кто єзділ на Нюшке по клумбє? — допитувався шеф ГСМ. Старий раптом храпанув дуже подібно до пердєжа, принаймні, за звуком.

— Фу, старий пес, — Устімич матюкнувся, а Колокольчіков з шестьорками заржали. Черговий вибіг на вулицю, потопав там копитами і знову повернувся в гараж.

— Сє-мьо-нич, блядіна, — черговий затряс діда знову. Потім почулося шарудіння, він витягнув ключі, підкинуті мною в кишеню старого бідаки.

— Ах ти, старая каністра, бля! — пискнув Устімич. Він розумів, що ніхто судити й карати Сємьонича не буде, хоч би він тою санітаркою пробив Кремльовську стіну, бо другого такого ідіота, щоб виїжджав цією труною в місто, знайти в Калінінській області було неможливо.