Тиша

Хтось спробував видавити дубові двері, це не вдалося, чиїсь кроки віддалялися в надії знайти ключ.

За вісім годин він сидітиме в літаку на шляху до Мадрида. Він схилився до неї. На її обличчі відбилися всі її почуття. Він раптом зрозумів, що їй занадто страшно, щоб вона могла говорити. І облишив її.

Він попорпався в кишенях. Знайшов лотерейний білет, відірвав од нього ріжок, написав номер телефону свого вагончика. Вона не рухалася з місця, він розтулив її долоню і вклав туди папірець.

Зовні хтось устромив у двері ключа, Каспер відчинив двері на балкон і перестрибнув через балюстраду.

Ромео пощастило більше — йому не треба було боротися з морським туманом і кислотним дощем. Мідь була вкрита зеленим нальотом, на мармурових поручнях був сантиметровий шар зелених водоростей — Каспер ковзався, немов по зеленому милу.

На лужок він упав навзнаки, так, що все повітря було вибите з легень. Коли тобі шість років і це стається вперше, ти думаєш, що це кінець. Коли тобі сорок два, ти розумієш, що так легко не відбудешся. Він зосередив увагу на зоряному небі, щоб не втратити притомність. Прямо над обрієм стояв Телець, його власне вперте сузір’я. Коли б у його розпорядженні був телескоп і коли б зараз була інша пора року, то він би в перейнятих співчуттям Рибах побачив Уран — планету несподіваних поворотів долі.

— Дослідження, — прошепотів він, — воно було не тільки медичним. Ви були не сама. З вами був ще хтось.

Вона дивилась на нього з балкона. Через падіння в його голосі майже не було повітря. Одначе вона почула його.

Поруч з нею з’явилися три незнайомі обличчя, наймолодший з цих людей стрибнув на поручні. Опора вислизнула з-під ніг, і він гепнувся на землю, немов бейс-джампер, парашут якого не розкрився. На метр правіше від Каспера — там, де кінчався лужок і починалися кам’яні плитки. Ось такі маленькі відмінності в людській кармі і визначають, підводимося ми чи лишаємося лежати.

— Подруга, — вів далі Каспер. — Світловолоса, немов Мене Клінт [21]. Холодна, як сувора зима. Гостра, як німецька бритва.

Стоячи над ним на балконі, вона була схожа на Офелію. Десь уже наприкінці четвертого акту. Де процес уже став необоротним. Він попав у точку.

Він звівся на ноги. Немов Бембі на льоду. Йому б слід було хутенько накивати п’ятами. Але сил більше ніж на powerwalk [22] не було.

Він перекотився через стіну саду й упав на одну з маленьких доріжок, що ведуть до Кюстваєн. Зірвався на ноги, вибіг на дорогу: таксі не було. Він перейшов через проїжджу частину, побіг швидше. Для початку важливо дістатися до темної ділянки навколо іподрому. У глибині під’їзду до одного з будинків блиснули фари, і він пірнув у темряву. «Ягуар» стояв упритул до будинку, дверцята відчинилися, він бухнувся на заднє сидіння.

— Радіо настроєне на 71 мегагерц, — повідомив Франц Фібер. — Поліція змінює коди доступу раз на місяць. Таксисти вираховують їх першої ж доби. Вони зателефонували до поліцейської дільниці Гентофте, сюди їдуть дві машини.

Повз під’їзд, де вони стояли, проїхала патрульна машина і загальмувала перед клінікою, троє поліцейських забігли в будівлю: жінка і двоє чоловіків. За першою машиною спинилася ще одна.

— Помолімося разом, — запропонував Каспер.

Із дзеркала заднього виду на нього пильно дивилися жовті очі. Зі страхом. Молоді люди починають розпадатися на частини, коли опиняються в безвихідному становищі.

— Жінка. Яку ти змусив вийти на вулицю. Вона бачила, як я здавав сюди заднім ходом.

— Хоча б хвильку, — наполягав Каспер.

Він відкинувся назад. Помолився. Мовчки. Синхронно з биттям серця. Боже, зглянься на мене.

Він відчув цілковиту знемогу. Страх за дитину. Голод. Алкоголь. Кофеїн. Біль від падіння. Необхідність скласти зброю. Приниження. Тобі сорок два роки, і тебе розшукують, а ти гасаєш, як собака, вулицями. І відчув протиприродну розраду молитви.

Кісточки пальців застукали по склу машини. Франц Фібер завмер. Каспер натиснув на кнопку, вікно опустилося.

Це була жінка за шістдесят, волосся її було зібране у французьку косу. Було надто темно, щоб зрозуміти, у що вона вдягнена, але навіть коли б вона була вдягнена в лахміття, то все одно була б схожа на аристократку.

— Мені здається, я не замовляла таксі.

— Той день, коли вам знадобиться таксі, може настати, — відгукнувся Каспер.

Вона посміхнулася. У неї були прегарні вуста. Здавалося, що вони тренувалися в усмішках і поцілунках протягом шістдесяти років і досягли в цьому досконалості.

— А ви обіцяєте, що тоді опинитеся тут?

Світло фар упало на стовпчики біля в’їзду. Сподіватися не було на що.

— Я намагаюся врятувати дитину, — пояснив він. — У мене немає часу вдаватися в подробиці. Через непорозуміння я перебуваю в розшуку.

Вона пильно подивилась йому в очі. Немов очний лікар, який оглядає пацієнта щодо косоокості. Тоді несподівано випросталася. Повернулася. Пішла назустріч поліцейським.

Рухалася вона як прима-балерина, велично, з високо піднесеною головою. Вона підійшла до стовпчиків. Стала так, щоб затулити під’їзд і те, що було позаду неї. Щось сказала. Граціозно віддала наказ. Повернулася.

Поліцейські перетнули Странваєн, не озираючись. Франц Фібер скулився за кермом.

Каспер висунувся з вікна.

— Коли я виконаю мою місію. І відсиджу свій іспанський строк. Тоді я повернуся. І запрошу вас на вечерю.

— А що я скажу своєму чоловікові?

— А ми не можемо зберегти це в таємниці?

Вона похитала головою.

— Щирість — найважливіше. Срібне весілля було десять років тому. Ми робимо ставку на золото.

Двоє поліцейських усе ще стояли на хіднику. Виїжджати поки що було не можна.

— Така великодушна людина, як ви, — вів далі Каспер, — знає своїх сусідів. У тому числі й Лоне Борфельдт із будинку навпроти.

— Двадцять років, — відповіла вона. — Ще з того часу, коли вона не була знаменитою. І не переїхала сюди.

— Вона приймала всіх моїх чотирьох хлопчиків, — провадив далі він. — Ми з дружиною часто запитуємо себе: що спонукає її? Я маю на увазі пологи? Чому вона хоче брати в цьому участь дві тисячі разів?

Вона прикусила губу.

— Гроші, мабуть, — відповіла вона. — І недоношені діти. Вони її особливо цікавлять.

Поліцейські сіли в машину й поїхали далі, Франц Фібер увімкнув запалювання. Шлях був вільний.

— А автограф? — спитала вона.

Він подлубався в кишенях, без половинки ваучера йому не обійтися, з лотерейним білетом теж розлучатися не варто, він одірвав шматок кишені. Авторучка чудово писала на тканині.

— Я поставлю підпис на своїй шовковій білизні, — сказав він.

— Я носитиму її прямо на тілі. «Ягуар» рвонув з місця.

— Зупинися в кінці доріжки, — сказав Каспер, — Я маю послати поцілунок здаля.

Авто зупинилося. Він висунувся і послав поцілунок рукою. А заразом пошукав очима табличку з ім’ям власника. І не знайшов. Зате побачив напис «Продається». Він подивився вперед на дорогу. За п’ятдесят метрів у напрямку до іподрому стояв темний «форд».

— Добре, коли б ти спинився одразу за рогом, — сказав він.

«Ягуар» повернув за ріг і спинився. Каспер вийшов з автівки, пройшов трохи назад, обережно виглянув із-за стіни. «Форд» завівся і проїхав уперед. Балерина вийшла на дорогу і, добігши до машини немов двадцятилітня, сіла поруч з водієм. Каспер заліз у «ягуар».

— Нас хтось переслідує, — констатував він. — І тобі з цим нічого не вдіяти. «Ягуар» рвонув уперед, наче його підхопила знизу якась величезна рука. Позаду них автомобільні фари обнишпорювали ділянку од вілл до променаду. Двигун «ягуара» почав крещендо, Франц Фібер крутонув кермо праворуч, світ нахилився, машина в’їхала схилом угору в напрямі Палацового парку й пробила огорожу. Касперові руки намацали якісь ручки і вчепилися в них, з усіх боків машину хльостали гілки й кущі. Він подивився на молодика, що сидів на передньому сидінні, той був зосереджений, але спокійний. Руки й ноги танцювали по кнопках і педалях — все одно що сидіти за спиною Хельмута Вальхи [23] біля великого рояля в церкві Святого Лаврентія в Алкмаарі під час запису «Kunst der Fuge» [24]. Сотня пневматичних молоточків обробляла зовні кузов. «Ягуар» почав гальмувати, і пролунав такий тріск, неначе вони в’їхали прямісінько в апарат для знищення документів. Усе поринуло в темряву.