Задуха

Усі пацієнтки в лікарні Святого Антонія — всі мурчать, прикривши очі. Всі всміхаються. Всі доброчесні й задоволені.

Окрім мене. Я — їхній портрет.

— Привітай мене, друже, — каже Денні. — Я вже місяць як «непитущий». Це все через те, що я постійно сиджу в колодках. Місяць, прикинь. Я такого не пам'ятаю з тринадцяти років.

Мамина сусідка по кімнаті, кажу я йому, місіс Новак, тепер нарешті задоволена — тепер, коли я зізнався, що це я вкрав її винахід зубної пасти.

Іще одна стара дама щаслива, як папуга, — тепер, коли я зізнався, що це я щоночі пісяю їй у постіль.

Так, сказав я їм усім. Це я. Я. Я спалив ваш дім. Я розбомбив ваше село. Я депортував вашу сестру. Я продав вам зовсім негодящий автомобіль 1968 року. Так, це я вбив вашого собаку.

Отож забудьмо про те, що було, і живімо далі.

Я їм сказав: звертайте все на мене. Вставляйте мені скопом — я буду м'яким пасивним задом. Я переберу на себе всю вашу провину.

І тепер, коли вони все на мене звернули, вони всі задоволені й щасливі. Всі посміхаються та мурчать. Сміються, дивлячись у стелю, гладять мене по руках і говорять мені, що все нормально, що вони мене прощають. Вони добре їдять і гладшають. Увесь цей курятник кудкудакає навколо мене, і ця висока медсестра — не знаю, як її звати, — проходячи повз мене, каже:

— Та ви в нас містер Сама Популярність.

Денні шморгає носом.

— Хустка потрібна? — запитую я.

Найнеприємніше, що на маму все це не діє. Хоч як би я старався, розігруючи з себе Гамельнського Щуролова і перебираючи на себе всі гріхи світу, хоч скільки б я ввібрав у себе чужих провин й чужих помилок, мама однаково не вірить, що я — це я, Віктор Манчіні. Тож вона не розкриє мені свою таємницю. Для цього треба, напевно, щось на зразок зонду для штучного годування.

— Утримування — це само по собі нормально, — каже Денні, — але коли-небудь я збираюся жити так, аби робити щось хороше, а не просто не робити поганого. Розумієш?

І що ще гірше, говорю я йому, я вже думаю, як повернути свою нову популярність собі на користь — у розумінні затягти ту високу медсестру до комірчини й там одчепірити її швиденько… аби схилити на мінет. Вона вважає тебе дбайливим добрим хлопцем, який виявляє терпіння по відношенню до безнадійно хворих старих — а це, як мовиться, вже половина справи. Словом, я вже скоро її оприбуткую.

Дивись також: Карен, дипломована медсестра.

Дивись також: Нанетт, дипломована медсестра.

Дивись також: Джоліна, дипломована медсестра.

Та хоч би з ким я був, я завжди думаю про іншу жінку. Про цю лікарку. Пейдж, як її там. Маршалл.

Хоч із ким би я був, хоч кому б я вставляв, мені доводиться думати про великих тварин, скажімо, про єнотів, збитих машиною на шосе, як вони гниють, як їх роздуває від газів, коли вони лежать мертві на дорозі під яскравим сліпучим сонцем. А то я відразу кінчу. Ось так вона мене збуджує — ця лікарка Маршалл.

Смішно, правда: жінки, які поряд, — про них ти не думаєш. Зате не можеш забути тих жінок, яких ти втратив або яких іще не мав.

— Просто моя залежність дуже сильна, — каже Денні, — і я боюсь, що зірвуся без цих колодок. Розумієш, мені хочеться, щоб моє життя полягало не тільки в тому, щоб не мастурбувати.

Інші жінки, говорю я, будь-які інші — легко уявити, як ти їх натягуєш. У її спортивній машині, на задньому сидінні. Або коли вона нахилиться в ванній, аби заткнути ванну затичкою. В будь-який момент її життя. Легко.

Але з лікаркою Пейдж Маршалл — усе по-іншому. Їй просто так не втелющиш. Навіть в уяві. Вона начебто вища від всього цього.

Якісь хижі птахи кружляють у високості. За пташиним часом виходить, що зараз десь близько другої. Порив вітру хапає поли сюртука Денні і жбурляє йому на плечі. Я їх поправляю.

— Іноді, — каже Денні й шморгає носом, — мені навіть хочеться, щоб мене побили й покарали. Ну добре, нехай немає Бога, але ж має бути щось, що ти поважаєш. Я не хочу бути центром свого всесвіту.

Позаяк Денні сидітиме в колодках до вечора, мені доведеться рубати дрова самому. Потім мені ще треба молоти кукурудзу. Солити свинину. Перебирати яйця. Розливати по глечиках готові вершки. Годувати свиней. Я й не думав, що життя у вісімнадцятому столітті було таким клопітним. Денні вічно сидить у колодках, і всю роботу доводиться виконувати мені. Самому. Я говорю його зігнутій спині, що він міг би — хоча б — якось зайти до моєї мами й удати, що він — це я. Щоб вислухати її сповідь.

Денні зітхає, дивлячись у землю. З висоти двісті футів хижий птах упускає йому на спину величенький кавалок пташиного посліду.

І Денні каже:

— Мені потрібна якась місія, друже. Розумієш?

І я кажу:

— От і зроби добру справу. Допоможи старій жінці.

І Денні каже:

— Як просувається твій четвертий ступінь? — Він мовить: — Слухай, друже. У мене бік засвербів. Може, почухаєш?

І я чухаю, стараючись не вляпатись у пташиний кавалок.

Розділ дванадцятий

У телефонному довіднику все більше й більше рядків, закреслених червоним фломастером. Все більше й більше викреслених ресторанів. Це місця, де я ледве не помер. Італійські ресторани. Мексиканські. Китайські. Насправді з кожним днем у мене все менше й менше вибору, куди піти попоїсти, щоб заразом — можливо — заробити грошей. І обманом змусити кого-небудь полюбити мене.

Завсідне питання: чим тобі хочеться подавитися сьогодні?

Французька кухня. Індійська. Забута кухня майя.

Будинок, де я нині мешкаю, старий мамин будинок, схожий на запорошений заплутаний склад антикварної крамниці. Він такий засмічений і захаращений, що доводиться пробиратися по кімнатах боком — по проходах, зігнутих на кшталт єгипетських ієрогліфів. Важкі різьблені меблі, довгі обідні столи, крісла, комоди та скрині — все вкрито якимось густим поліруванням, мовби всі меблі полили сиропом. Полірування давно почорніло і все потріскалося — за мільйон років до Різдва Христового. Канапи затягнуті куленепробивними гобеленами, на які страшно прилягти в голому вигляді.

Щовечора, коли я приходжу з роботи, спершу розбираю пошту. Листівки з днем народження. Чеки. Папери розкладено на неосяжному обідньому столі. Переді мною лежить бланк на внесок додаткової суми на поточний рахунок. Сьогодні улов небагатий — усього один чек. На якісь вошиві сорок баксів. Але однаково треба буде написати подячного листа. Однаково треба буде принизитись.

Не те щоб я невдячна тварюка, але якщо п'ятдесят баксів — це все, що ви можете мені відстебнути, тоді наступного разу дайте мені померти спокійно. Домовились? Або краще постійте осторонь, і нехай мене рятує хто-небудь багатий і щедрий.

Звичайно, я нічого цього не пишу в подячній записці, і все ж таки.

У будинку, де я нині мешкаю, у старому маминому будинку, всі ці старі меблі, канапи, годинники й картини — це її «посаг» зі Старого Світу. Із Італії. Мама приїхала сюди, аби вступити до коледжу, а потім у неї з'явився я, і вона так і залишилася в Америці.

Вона не схожа на італійку. Вона голить пахви, й від неї не пахне часником. Вона приїхала сюди, щоб вивчитися на лікаря. Вступити до медичного коледжу десь у Айові. Насправді, іммігранти — вони більше американці, ніж справжні американці, які тут народилися.

Насправді це її посвідка на проживання.

Я проглядаю телефонний довідник. Вибираю черговий ресторан. Гарний, дорогий ресторан. Якщо тобі потрібні гроші, за ними треба йти туди, де вони точно є. Не варто давитися курячими паличками в якій-небудь забігайлівці.

Багаті люди в дорогому французькому ресторані — їм також хочеться бути героями.

У мене диференційований підхід.

Моя вам порада: насамперед треба визначитись із сегментом ринку.

В телефонному довіднику ще лишилися неохоплені місця. Рибні ресторани. Монгольські гриль-бари.

Сьогоднішній чек мені надіслала жінка, яка врятувала моє життя на якомусь там «шведському столі» минулого квітня. В недорогому ресторані, де платиш тільки за вхід і їси, скільки влізе. Про що я думав?! Давитися мало не до смерті в дешевих місцях — це неправильна економія. Я все записую до спеціального зошита: хто мене врятував, де, коли — і скільки він на мене потратив на поточний момент. Сьогоднішній донор — Бренда Манро. Так вона підписалася внизу на листівці. З любов’ю.