Тема для медитацii

Хмиз уже трохи перегорів, і багаття палало ясним чистим огнем. На лаві під горідчиком сиділа баба Лепестина. Здолавши розбитий спадистий узвіз, вона все не здужала віддихатися й, коли він поздоровкався, тільки знеможено хитнула головою.

Юр пожбурив клумака в огонь, і над голими верховіттями яворів знову заклубочилося їдке темне димовисько. Він підворушив огнище ґаблями, й коли багаття загоготіло, дедалі вище й вище шугаючи в небо, відступився назад і втомлено сів на лаву.

Хвилини зо дві обоє мовчали.

— Не передумав? — поспиталася баба Лепестина, дивлячись ув огонь.

Юр поворухнувся.

— Ні! — буркнув він по хвилі.

Баба склала долоні на ціпку й підперла ними підборіддя.

— З тих людей, — сказала вона, — щитай, нікого вже й немає... А ті, що живі, нічого тобі не скажуть!..

— Ска-ажуть! — недобре посміхнувся Юр.

Баба знову замовкла й довго не озивалася й словом.

— У тім году, — нарешті заговорила вона, — люде наче з цепа зірвалися... Ті комнезами що їм хтілося, те й чинили!.. Це таке було, наче подурів народ, Їй-Богу...

Він понуро кивнув.

— Таке всі розповідають...

— Тато мій опухли, — помовчавши, знову заговорила баба, — й лежали на печі... Прийшла Дзякунка з комсомольцями шукати хліб. Це був лютень, остатня заготівля — тоді вимітали все, що восени не здужали вигребти... щоб у них душу одібрало! А в нас же ж у хаті хоч запали... То Дзякунка вхопила макогона, стягла батька на піл... та як увалила по голові — тут він і Богу душу оддав!..

— Я одного не можу втямити, — озвався по хвилі Юр, — як оце таке могло коїтися?

— Ніхто сього вже не втямить... — тихо відказала баба — Щоб се второпати, треба той час пережить!.. — Вона знову помовчала. — Дзякунка ще жива, між іншим...

— Ну?! — не повірив Юр.

— Вісімдесят штири годи вже, а вмирати й не думає... Оце на проводи зійшлися люде коло тих кагатів, де з тридцять третього мерці лежать, коли ж і вона шкандибає. Прийшла та й крашанки собі в торбу з могили цупить, уявляєш? Тут Лебедиха як напнула її мокрим рядном: ти, убійнице, каже... стерво ти комсомольське, ти оцих людей голодом виморила — та ще хочеш і теє од них забрати, що на помин душі принесли?! Іди, каже, іди звідціля... щоб твій і слід запався! — Баба замовкла. — О, їх дідько не бере, цих активістів... он і Багрій ще живе, котрий буксирами заправляв...

— Директор?

— То він уже після войни директором школи зробився... а в тридцять третьому його поставили уповноваженим по заготівлях! Ой і запеклий же комуняка був...

— Та знаю я! — зітхнув Юр і, підвівшись...

ГЛОСАРІЙ. Ой над лісом над лебедином огняна мітла летить. Вийду я на кремінну гору, запалю громову свічу, стану огняну мітлу просити-заклинати. Ти, огняна мітло, Коштрубова донько! Сядь на кремінній горі, забери мене, босорканю-чакунку, понеси на Вкраїну до роду мого. На Вкраїні ріка в чистім полі біжить, над тою рікою червоне село стоїть. На тім селі серп та молот, а в тім селі смерть та голод. Бистру річку я перебреду, свого роду питатися прийду. Аж стоїть на дверях активіст — щоб ще тільки роги йому да хвіст! — «Активісте комуняцький, а де ж рід наш козацький?» — «Не літай, рожденна відунко, не шукай, свого роду в Україні не питай — я його із хати виганяв, на морозі да холоді погибати кидав, у сирую землю до їдної души закопав... щоб його і слава на білім світі полягла, щоб тілько Совдепія по всенькій землі цвіла!» — «Ой ви ж, активісти, ой ви ж, комуністи, кобилячої голови діти! Згиньте ж ви, пропадіть, в бездонну Отхлань ідіть — там ваш батько Лєнін у чорній смолі янчить, матка ваша Карла-Марла в огненній печі шкварчить. Тут ви більше не гулятимете, крови нашої не смоктатимете — скоро діти козацькії до зросту дійдуть, комуністів да комсомольців за шкуру візьмуть, будуть їх різати, вішати, четвертувати, за душі невиннії одплату давати...»

... ото, значить, автобуси на село ще не поїхали, а люде як поприходили з базару, то й сидять собі на лавочках чи позбиралися кружками да й балакають про те да про се; гамір на майдані такий: диспетчер у мікрофон щось викрикує, мотори вурчать да чмихають синім димом; а довкруги той асфальт, сірий та засмічений, і кіоск із ситром обіч, і недопалків скрізь валяється,— звісно, як у базарний день.

Але дядько того чоловіка зразу примітив. Вже ж і води втекло від тих пір, а всьоднак признав, допіру на нього подивився, та й говорить хлопцям — вони всі троє там були.

«Оно, — каже, — бачите того морданя?» «Ну, бачимо», — кажуть. А він тоді аж посірів на лиці. «Так оце, — каже, — діти... оце ж, хлопці, той, що кодло наше в голодовку вигубив!»

Ну, вони й підходять до нього. «Так це ти, — питають, — такий-то?» «Ну я! — каже. — Та й що?»

Господе, як не кинуться ж вони на нього тоді вкупі — а страшне, що там почало коїтися! а до землі не дотулявся, недолюдок, як стали його коло тої автобусної місити да ногами підкидати! тут і люде наскочили, й міліціонери — куди там! «Геть, — кажуть, — геть звідціля! він рід наш зо світа звів, комуняка проклятий!»

А що всі троє дорослі вже були та при силі — то змолотили, що й до районної лікарні не дожив... так йому, душогубові, й жаба цицьки по дорозі дала!

... в береги. Од річки потягло криничною свіжістю; тут, у долині, де густо поросло татар-зілля, болотяні півники та ріжне деревляччя, було холодніше, як на узвишші, й низьке осіннє сонце, золотими стягами просотуючись крізь голі віти, ледве-ледве торкалося його щоки; а стежина все плутала вільглою луговою низиною, то плигаючи через кладку, яка була перекинута на той берег, то завертаючи в густий рогіз у чоловіка заввиш, а то зненацька огинаючи розчахнуту громом вербу, яка так давно лежала поперек дороги, що геть поросла мохом; і що далі він заходив у це річисько, накрите низьким купчастим хмар’ям, то вищими й темнішими видавалися шелюги, які нестримною повінню почали вихлюпуватися аж на левади, а стежка дедалі частіше губилася в жорсткій різучій осоці, яку не косили вже кількоро літ заспіль, аж врешті він завважив, що й городи, які видніли по сей і по той бік долини, орються насилу через один і на декотрих уже давно розрослися бур’яни і густий вільховий запуст. Простуючи над самісінькою водою, він став придивлятися пильніш і за кілька хвиль із подивом переконався, що в багатьох двориськах ніхто не живе і хати геть завалилися, жалюгід поперехняблювавши чорні потрухлі стріхи. Він понурив голову й, уже не розглядаючись наокіл, наддав ходу; тим часом стежка звернула о ліву руч, гадюкою метнулася поміж верб’ям — зненацька щезла у хащах молодої таволги.

Юр зупинився. Висока червона лоза геть заполонила всеньку луговину й подекуди вилізла на городи; трохи розваживши, він пригадав собі, що десь у цій місцині була вільхова гать, яку мостили так давно, що вона угрузла в болото. Під ногами знову зачвяхкотіла багва; він став продиратися крізь лозу і врешті вийшов до річки, де поверх темних колод, утоптаних в муляку, ледве чутно лолотіла мутна вода. Потойбіч видно було стирлований лужок, на якому паслися гуси; намацуючи ногами ковзкі вільхові бервена і брьохаючись по кісточки у воді, Юр перебрів на той берег, і стежка, вихопившись із-поміж куп оситнягу, повела його через вигін, а затим пірнула в густий здичавілий садок, де під ногами тріщало сухе галуззя, обламане осінніми вітрами, й запровадила у дворисько, на якому стояла повітка, криниця з мальованим дашком, а трохи далі — добренна хата з білої цегли й ушита бляхою, яка місцями проржавіла й узялася довгими червоними патьоками; й допіру він вийшов на те обійстя, як в ополонці поміж хмарами свінуло полудневе сонце — і хльоснуло його увіччю, й він спинився напівдорозі, затуляючись ліктем і не бачачи перед собою нічого, крім гарячих оранжевих плям.

— Сюди завертай... сюди! — гукнув десь поруч деренчливий насмішкуватий голос.

Під яблунею в плетеному кріслі сидів череватий дідуган із круглою, мов гарбуз, головою. Незграбно ступаючи, Юр підійшов до нього й спинився, відкидаючи на землю тяжку довгу тінь.