Звiрослов

Щоб не бути голослівною, розводить руками якомога ширше.

- Брешеш ти всьо, - долинає з сусіднього ліжка.

Белла лягає на ліжко так само, як решта пацієнтів. Здається, що навіть не дихає, просто дивиться в стелю.

Григорівна ніяково тупцює поруч. Врешті наважується запитати те, що їй кортіло дізнатися від самого початку:

- Белла, а чого ти голою по вулиці ходила?

Та не відповідає.

- Белла, ти мене чуєш? Скажи мені. Я твій друг. Я маю знати.

- Виявилося, що в мене немає купальника, - спокійно говорить Белла і заплющує очі.

Двоє жінок старшого віку тягнуть Беллу з собою через дірку в огорожі.

- Не бійся, - кажуть вони, - ходи з нами. Ми тільки туди і назад. Вони нічого нам не зроблять. Ми маємо на це право.

Белла вагається. Якщо чесно, то їй подобається і тут. За огорожею Белла почуває себе в безпеці.

- Я не знаю, чи хочу виходити, - каже Белла.

- Як це не хочеш?! - майже кричать жінки. - Ти мусиш! Ця церква колись була нашою.

- Нашою?

Жінки дивляться на Беллу як на божевільну.

- Колись всьо тут був монастир. А потім прийшли психи і возрадувалися.

Белла нічого не розуміє, але розуміє, що мусить йти. Перелізає через дірку в огорожі. Жінки підбадьорливо плескають її по плечі.

- А коли тут був монастир? - Белла помічає, що церква і психушка, хоч і розділені парканом, мають схожу архітектуру.

- Коли?

Жінки заскочені питанням зненацька.

- Десять років тому, ще за Брєжнєва, - упевнено каже одна.

- Вєрка, що ти мелеш? - заперечує друга. - За царя руского!

- Ну, це ти в нас по історії береш. Ідьом.

Усі троє рушають у бік церкви. Церква величезна, біла, із зеленими куполами.

- Порядна церква, - каже Вєрка до Белли. - Зараз побачиш. Даже другий поверх має. Я, правда, на другому поверсі ще не була - не встигаю добігти…

- А священик в церкві є?

- Який священик?! Церква недєйствінна. Там тільки музейні работнікі, падли, жити нам не дають. Ганяють туди-сюди, ніби ми свині, а не люди. Не мають права! Як будуть щось тобі казати - посилай куда подалі. Не мають права. Це всьо наше було!!!

Белла дрижить, чи то від страху, чи то від нервового збудження. Жінки проворно відчиняють перед нею масивні дерев’яні двері з кованими кільцями замість ручок.

- Ну, вперед, - кажуть. - Не бійся. Заходи як каралєва!

У церкві напівморок. Біля олтаря горять свічки. Белла ступає всередину.

- Вхід дві гривні, - чує справа від себе.

Касирка музею «Кирилівська церква» запитально дивиться на Беллу.

- Вхід у музей дві гривні.

Белла ігнорує касирку і проходить далі вглиб. Навколишні стіни розписані стертими часом фресками. Тіла, ноги, голови, німби.

- Женщіна, ви що, не чуєте мене?

- Я не повинна платити, - каже Белла, - це все колись було моє.

- Напасть, а не психи, - незадоволено бурчить собі під ніс касирка і відступає.

Белла бродить поміж стінами. На одній фігура ангела в голубому плащі із напівскрученим сувоєм у руках. Під ним напис: «Ангел, що звиває небо».

Белла притуляється до ангела, і їй здається, що вона зараз вросте в стіну, стане її частиною, однією з фресок. Ангел пильно слідкує за Беллою.

- Я так згрішила, - шепоче Белла і цілує йому ноги.

Касирка музею, вона ж, очевидно, і охорона, кидається до Белли з криком.

- Ну я ж спеціально для вас написала чорним по білому! Ну ви хоть читати-то вмієте?! Ну як мені з вами боротися?! Сидіть собі у своїх палатах - чого ви сюди ходите? Ненормальні!

Касирка тягне Беллу до виходу. Тикає пальцем в невеличке оголошення на дверях:

«Шановні парафіяни, відвідувачі музею та пацієнти психіатричної лікарні! Просимо вас не цілувати стіни церкви. Дякуємо за розуміння. Адміністрація музею»

Поруч ще одне оголошення:

«Шановні парафіяни і відвідувачі музею! Просимо вас не годувати хворих».

- Григоровна, ви курите?!

Артьом Миколайович з пластиковим стаканчиком розчинної кави в руках повертається з обідньої перерви в поліклініку. Григорівна стоїть біля парадних дверей, якраз біля смітярки, і похапцем докурює свою десяту за сьогодні сигарету.

- А що?

Григорівна намагається не дивитися на нього.

- Негарно лікарям курити.

- Терапевтам можна.

Артьом Миколайович усміхається і стає поруч з Григорівною.

- Хочете сьорбнути моєї кави? До сигарети кава пасує.

- Дякую, - Григорівна бере в нього пластиковий стаканчик.

Так, ніби поцілувались, думає і надпиває.

- Як у вас діла? Не заходите до мене…

- Не маю часу. Так багато всіляких побутових справ. Не хочу вам морочити голову, Артьом Миколайович.

- Григоровна, ви ніколи не морочили мені голову, бо я її втрачаю, коли вас бачу.

І як мені це витримати? - думає Григорівна.

- Може, зайдете до мене в кінці зміни? Поговоримо. У мене є ваші любимі конфєти.

- Не знаю… Напевно, не зможу…

Артьом Миколайович бере Григорівну за руку.

- Ви якось схудли чи мені здається?

- Здається. Куди мені ще більше худнути. Я і так як саранча.

- Якщо і саранча, то дуже гарненька.

Артьом Миколайович ледь помітно гладить Григорівні долоню. Долоня пече вогнем.

- Як ваша знакома… Белла? - загадково питає Артьом Миколайович.

- Добре.

- Їй більше ніхто не сниться?

- Ви знаєте, більше не сниться.

- Як жаль, - Артьом Миколайович розчарований.

- А знаєте що, Артьом Миколайович, - Григорівна впритул підступає до нього, - а знаєте що? Поцілуйте мене просто зараз. Тут і зараз. Поцілуйте мене.

Артьом Миколайович злякано витріщається на Григорівну.

- Навіщо тут, - бурмоче, - приходіть до мене в кабінет… У кінці зміни… Там спокійно, без свідків…

- Тут і зараз, Артьом Миколайович, - Григорівна заплющує очі і вип’ячує назустріч йому губи.

«Все або нічого».

- Григоровна, що ви робите? На нас люди дивляться.

- Нехай дивляться.

- Так не можна. Треба знати прілічія.

Григорівна відходить вбік і припалює одинадцяту за сьогодні сигарету.

- Як Аліна? - спокійно питає. - Передавайте їй привіт.

- Обов’язково передам, - каже Артьом Миколайович і, ошелешений, заходить у приміщення поліклініки. - До свіданія.

Треба хоч раз у житті змогти від чогось відмовитися, думає Григорівна, запускаючи в легені хмарку диму.

«Так-так. Те, від чого ми відмовляємось, робить нас сильнішими».

Григорівна швидко крокує Хрещатиком. Сонце сліпить їй очі. Григорівна мружиться і нічого крім сонця не бачить. Щось тягне її. Щось усередині неї шепоче, що треба поспішати, що в кінці шляху її, Григорівну, чекають. І вона майже біжить.

Навколо, усюди по широчезній хрещатицькій дорозі лежать мертві закривавлені тіла. Григорівна акуратно їх переступає. Не звертає на них ніякої уваги.

Не добігли, думає, не встигли.

Ще трохи, і я буду щаслива, думає Григорівна, коли війна завершується, хтось - та й зостається. І тоді цей хтось стає істинно щасливим. Так, по війні приходить щастя.

На розі Хрещатика і Прорізної Григорівна зупиняється. Шеренга військових з автоматами перекриває їй дорогу. Військові в шоломах. Григорівна не бачить їхніх лиць.

- Гей, ви! - кричить їм Григорівна. - Ану вступіться! У мене немає на вас часу. Я мушу пройти далі. Там чекають на мене.

- Ніхто тебе там не чекає, - відповідають військові.

- Ви брешете. Врешті, ви нічого не знаєте. Ви тупі як деревина.

Військові шепочуться поміж собою. Григорівна нервує.

- Вступіться, - повторює вона. - Мені треба пройти далі.

- А чому ти така впевнена, що треба?

Які невиховані, думає Григорівна, тикають мені, ніби я з ними свині пасла.

- Треба, я впевнена, що треба.

Військові розступаються, і звідти, з натовпу, виходить Артьом Миколайович. Він одягнений в офіцерський мундир. Мундир страшенно йому личить.