Озерний Вiтер
Озерний Вiтер читать книгу онлайн
Повість «Озерний вітер» заводить читача у химерний світ дохристиянської міфології України. Озерний княжич Волин, що живе у світі русалок і змієлюдів, перелесників і вовкулаків та інших лісових демонів, торкнувшись людського кохання проходить складний шлях утверджень і втрат.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
— Волине, я боюсь цього літа. Щось повинно статися саме цього літа, я знаю, почуваю це і боюсь. Тому й кинулась на цю дівчину з чарами. Аби оберегти тебе, й тільки. Але є закони, якими керують лише Ті, що все знають. Я інколи думаю, що й вони не завжди в силі змінити якийсь хід подій. Просто вони знають, передбачають, тому можуть змінити. А я передбачаю, але змінити не можу...
— Не заважай мені, будь такою, як ти є. Я — озерна істота, як і ти, сюди завжди вернусь. Але хочу знати більше...
— Це Перелесник наговорив, забив тобі голову своїми химерними розповідями. Але ж він такий — він є, і його немає. Він — вітер, що приймає людську подобу, але насправді сутність його — летюче повітря. Не вір його словам!
— Але він бачив світи далекі-далекі, і коли говорить про них, очі його променяться зорями...
— Бо він і є Літавець, летюча зірка. Це його життя — летіти кудись нескінченно, в нікуди... А наше — керувати водяною стихією...
— Не ставай мені вперекір, Царівно О, і я буду собою...
— Не буду! Це лиш один раз. Я кохаю тебе і боюсь за тебе. Але воля Тих, що все знають, сильніша, і я чую її. Буде як буде...
— Родина цієї дівчини — під моєю охороною, Царівно О...
— Як бажаєш...
— Ти чудова, найкраща, мені так добре з тобою...
Тепер Волин доволі часто розмовляв з Перелесником, і Царівна О не з’являлась перед ним так несподівано. Волин розпитував його про людей і зокрема про тих, що оселилися неподалік, про село, яке перебирається на нове місце поблизу Озера, подалі від шляху, де війни і розбої зруйнували вщент людські господарства.
Одного разу Волин спитав Перелесника, чому люди носять одежу.
— Як тобі сказати? Вони вважають, що негоже дивитися на оголене тіло...
— А чому? Адже так створено від початку світу, так збудовані усі. Лише дві з’яви буття творено в усіх світах — чоловічу і жіночу. Чому вони соромляться того, про що всі й так знають?
— Ти говориш як підліток, а між тим стільки років живеш із Царівною О як її коханець...
— То й що ж тут такого? Ми любимось, це ж так має бути... Ти ж бо взагалі відомий урвитель...
— Природність взаємин тілесних, які об’єднують коханців, людьми давно втрачена. Все залежить від того, як на що дивитись. Ми не помічаємо, що хтось без одежі, бо ми бачимо його сутність, його значення, його дію, спроможності, а люди мають прикритись одежею, аби бачити душу людини хоч трішки, бо інакше бачать тіло, а душі не бачать...
— Але ж це їх збіднює, і... ну, важко це, треба цей одяг добувати...
— А крім того, не забудь — узимку холодно. Я — в теплі краї, ти з Царівною — на дно, спати. А людям треба добре вдягатися, палити вогонь цілу зиму, аби грітися. Бо як замерзнуть, то загинуть...
Іншого разу Волин попросив Перелесника принести йому людський одяг, будь-який, аби на нього був.
Той зареготав, а потім уважно подивився на Волина.
— Що ти замислив, хлопче? Дивись, із людьми жарти погані!
— Я хочу знати, хочу мати можливість спілкуватися з ними так, аби мене не розпізнати. Тому потрібен одяг.
— Принесу, якщо скажеш, хто вона?
— Перелеснику, я тебе дуже прошу.
— Скажеш? Принесу! Завію десь у когось і принесу!
— Скажу.
Мабуть, таких розмов і боялась Царівна О. Вона боялась дружби Волина з Перелесником, боялась повчань і порад останнього, боялася світу людей, яких добре знав Перелесник. Особливо жінок.
Леа приходила на Озера тепер часто. Волин вдавав, що ловить тут рибу, що зустрічає її випадково. Але в перші рази його попереджав Перелесник, потім вони вже домовлялись з дівчиною самі, коли вона прийде полоскати білизну, чи просто по ягоди, чи ще чомусь.
— Ти дуже змінився за цих кілька тижнів, Волине, — казала Леа. — Коли ми познайомились, ти здавався хлопчиком, зовсім підлітком, а зараз бачу, що насправді ти — старший за мене і вищий, сильніший...
Волин мінявся за літо, він знав, що міняється, і це трохи турбувало його. Тепер це помітила Леа.
— Такий у мене вік, мабуть, а може, це ти на мене так впливаєш?..
— Ой, де вже там я...
Одного разу Перелесник, також прибравшись у сільський стрій, узявся ніби ловити рибу разом із Волином, коли прийшла на озеро Леа. Познайомились вони. Перелесник ВИСТУПИВ у ролі старшого Волинового брата.
— Але ж ви зовсім несхожі. Волин — білявий, а Перелесник — чорнявий, як смола. Хіба що очі у вас схожі, хоч і різною кольору, але однаково яскраві і великі... І брови!
— Я у батька вдався, а Волин у маму. Мама в нас білява. Але ж брови у нього геть як у мене, ти лиш глянь!
Коли Леа вдивлялась в обличчя обох молодих людей, надзвичайно гарних, то вони вмить ставали дуже схожими, для цього не треба було великих чарів, варто було лиш захотіти. Хоч в них і справді було щось схоже, але невловне. Може, від молодості, від енергії, ще від чогось... А може, просто...
— Ви таки схожі, справді. А спершу мені здавалося, що ви несхожі.
Перелесник часом з’являвся, часом — ні. А у Волина із Лсою почало народжуватися те, що люди називають коханням, а насправді назви воно жодної немає, бо його не можна окреслити, пояснити, виділити, виміряти... Симпатія, зваба, потяг одне до одного, бажання бути більше разом, говорити про що завгодно. Потім торкатися коханого, відчувати його дотик, його погляд, його...
Волин втрачав голову від бажання, не знав, як бути з дівчиною, як і що діяти, з чого починати. В його світі все було просто і зрозуміло. Хто з ким хотів йти, то чув його поклик і або відгукувався на нього, або відмовляв. І все тут. Це ж було щось зовсім інше. Як тут бути? Як говорити з нею, як сказати їй, що сказати? Волин не хотів тут жодних чарів, хотів правди!
А що буде потім?
У Волина голова йшла круговерть, і він часто лежав, вдивляючись в небо, десь на острові серед Озера і думав про це, не знаходячи виходу.
Царівна О не чіпала його. Вона з сумом поглядала на нього час від часу, але тільки тоді, коли він згадував про неї. Вона притискалася до нього, коли він несподівано кидався до неї, ніби рятуючись від чогось, ніби шукаючи забуття і прихистку в її обіймах від невідворотного і невідступного, непідкупного Рода, що керує Долею, що належить до Тих, що все знають, в його руках майбутис кожної з’явп, і стережись розгнівити його!
Волин вже боявся своєї Долі, страхався її, вчуваючи в своєму близькому майбутті нескінченні біди і страждання. І тому обійми такої близької звабливої Царівни О часто були йому єдиним прихистком.
Але не завжди. І чимдалі рідше.
Вона розуміла, що міняється в ньому щось, але не зачіпала його. Чекала волі Рода.
— Чого ти ходиш з нею так довго? Розкажи їй, яка вона гарна, яка вона чудова, дихни на неї глибинною силою своєю, поцілуй — і вона твоя... — радив Волинові Перелесник.
Але Волин зволікав, усе не міг підступитися до дівчини ближче. Аж одного разу Перелесник прилетів і загукав до нього.
— Гей, іди-но сюди!
Волин випірнув із води, вмить був на березі.
— Слухай, я зовсім забув. Це ж для тебе якраз те, що треба. Тут, досить недалеко, у Лісі, є покинута напризволяще хатинка. Вже давненько там ніхто не живе. Я про неї й не пам’ятав, а оце летів та оком кинув ненароком і відразу про тебе згадав. Отож піди гуляти до Лісу із дівчиною у тому напрямку. Знайдете хатинку, а далі — то вже дивись сам.
При цих словах Перелесник притьмом злетів у хмари і щез.
Ліс шумів погідно і доброзичливо. Волинові було приємно. Лісові друзі, здавалося, сприяли йому, бодай у настрої. Тихо, лагідно й спокійно було у Лісі. Прохолодно, але тепло. У шовкових загінках квітучої й духмяної пущі хотілося розчинитися, увібрати її пахощі в себе, з’єднатися з нею і забутися у приємному спокої...
Такий був настрій у Волина, коли він і Леа блукали ніби навмання Лісом, то тримаючись за руки, то розходячись різними стежками неподалік і гукаючи одне одного, то раптом грайливо бігали одне за одним, намагаючись спіймати, щоби самому вирватися і також навтьоки, аби ловив інший.