Бляшаний барабан

Витріщався Розкольников іноді й на мене, хоч і з інших причин. Як на нього, мені чогось бракувало. Він казав щось про вакуум, який нібито виникає в мене між руками, й раз у раз тицяв мені в долоні всілякі речі, яких йому з його сюрреалістичною уявою спадало на думку тьма-тьмуща. Скажімо, він озброїв Оскара пістолетом і сказав мені, Ісусові, цілитися в Мадонну. Я мав подавати їй піскового годинника або дзеркало, яке її жахливо спотворювало, позаяк було опукле. Я тримав обіруч ножиці, риб'ячі кістяки, телефонну слухавку, черепи, невеликі літачки, панцернички, океанські лайнери, а проте вакууму — і Розкольников це швидко збагнув — заповнити не щастило.

Оскар із жахом очікував того дня, коли Розкольников принесе річ, тримати яку в руках міг лише я. Та коли нарешті він таки приніс барабана, я закричав:

— Ні!

Художник:

— Візьми барабана, Оскаре, я тебе розгадав!

Я, тремтячи:

— Ніколи! Це вже відійшло в минуле.

Він, похмуро:

— Нічого нікуди не відійшло. Усе повертається — злочин, кара й знову злочин!

Я, з останніх сил:

— Оскар уже спокутував свій гріх, дозвольте йому не брати в руки барабана. Я триматиму все, що завгодно, — тільки не цю бляшанку!

Коли муза Ула схилилася наді мною, я плакав і, сліпий від сліз, не зміг завадити тому, щоб вона мене поцілувала — щоб муза поцілувала мене страшним поцілунком. Ви, всі, кого коли-небудь торкнувся цілунок музи, ви запевне зрозумієте, що після того цілунку-тавра Оскар одразу знов узяв до рук барабана, оту бляшанку, яку багато років тому відкинув, закопав у піску на кладовищі в Заспе.

Але я не барабанив. Я просто позував і на картині вийшов — що вже само собою досить-таки погано — Ісусом, який барабанить, сидячи на голому лівому коліні в Мадонни-49.

Оце таким побачила мене Марія на тій афіші, що повідомляла про художню виставку. Не сказавши мені ані слова, Марія побувала на виставці й, мабуть, довгенько стояла перед тією картиною, наливаючись гнівом, бо згодом, як повернулась додому, зажадала від мене пояснень і відшмагала шкільною лінійкою мого ж таки сина Курта. Ще кілька місяців тому Марія знайшла собі добре оплачувану роботу в одній чималій делікатесній крамниці — спершу місце продавщиці, а дуже скоро, бувши жінкою тямущою, і касирки — й тепер трималася зі мною як людина, що цілком обвиклася на заході, а не простенька біженка зі сходу й спекулянтка, отож могла небезпідставно назвати мене свинюкою, бабієм і розпусником, кричала також, що не хоче більше бачити паскудних грошей, які я заробляю отими своїми мерзотами, і самого мене теж, мовляв, більш не хоче бачити.

І хоч ці останні слова невдовзі Марія забрала назад, а за два тижні взяла на господарство добру частину з мого заробітку натурника, я все ж таки вирішив покласти край спільному мешканню і з нею, і з її старшою сестрою, і зі своїм сином Куртом; власне, я надумав перебратися десь якомога далі — до Гамбурга, а як пощастить, то й знов до моря, однак Марія, досить швидко змирившись із моїм запланованим переїздом, умовила мене — і Густа її підтримала — підшукати кімнатку десь неподалік від неї й Куртика, принаймні в самому Дюсельдорфі.

Їжачок

Зрубаний, вирваний з корінням, звіяний вітром, відновлений, зрозумілий і знову прийнятий… Аж коли Оскар винайняв собі житло, він опанував мистецтво повертатися до барабана. У цьому мені допомагала не лише кімнатка, а й їжачок, і похоронна контора у дворі, й пан Мюнцер; та й сестра Доротея відіграла в моєму поверненні не останню роль.

Чи ви чули щось про Парцифаля? Я й сам знаю про нього небагато. Тільки й пригадую оту історію з трьома краплями крови на снігу. Історія правдива, бо стосується мене. Та, либонь, вона стосується кожного, хто має якусь ідею. Але ж Оскар пише про себе, тож він і підозрює, що ту історію створено спеціально для нього.

Щоправда, я й далі слугував мистецтву, давав малювати себе і синім, і зеленим, і жовтим, і землистого кольору, давав ставити себе на якому-небудь тлі й заштриховувати чорним, цілий зимовий семестр укупі з музою Улою справляв плідний вплив на Академію мистецтв (ми її не позбавляли своєї благословенної музи, до речі, й увесь наступний, літній семестр), однак уже випав сніг і ввібрав оті три краплини крові, що прикували мій погляд, як погляд блазня Парцифаля, про кого блазень Оскар знає дуже мало, тож легко може себе з ним ототожнювати.

Трохи поясню суть цієї своєї незграбної замальовки: сніг — то робочий одяг сестри-жалібниці, а червоний хрест (його більшість сестер-жалібниць, зокрема й сестра Доротея, носять посередині брошки, якою зчіплюють комірець) світив мені замість тих трьох крапель крови. І ось я сидів і не міг відвести погляду.

Та перше ніж осісти в колишній ванній кімнаті цайдлєрівського помешкання, треба було ще ту кімнату знайти. Зимовий семестр саме наближався до завершення, частина студентів від своїх кімнат відмовлялися, їхали на Великодні свята додому, а потім або повертались, або не повертались. Моя колега, муза Ула, взялася допомогти мені знайти кімнатку й пішла зі мною до студентської ради. Там мені дали купу адрес і рекомендаційного листа від Академії мистецтв.

Перед тим, як вирушити на пошуки житла, я вирішив після тривалої перерви навідатися до Корнефа в його майстерню на Молитовній алеї. У дорогу мене погнала прихильність до каменяра, а крім того, я хотів знайти роботу на канікули, бо ті кілька годин, які я мав позувати з Улою чи без неї на приватних сеансах у деяких викладачів, навряд чи прогодували б мене протягом ближчого півтора місяця; а ще мені треба було складати гроші на мебльовану кімнату.

Корнефа я застав таким, який він був колись: із двома майже загоєними й одним іще не визрілим чиряком на шиї він схилявся над стелою бельгійського Граніту, яку вже опрацював киянкою, а тепер удар за ударом обробляв скарпелем. Ми трохи погомоніли про се, про те, я не без натяку покрутив у руках штахеля, обвів поглядом виставлені камені, що були вже відшліфовані, відполіровані й чекали тільки, коли на них викарбують посмертні написи. Дві плити — черепашник і сілезький мармур для двомісної могили — мали такий вигляд, немовби Корнеф уже продав їх, і вони лише чекають на тямущого шрифтовика. Я був радий за Корнефа, якому після грошової реформи довелося досить скрутно. Одначе ми з ним уже й тоді вміли потішити себе мудрими словами: навіть така життєствердна грошова реформа не може завадити людям помирати й замовляти надгробки.

Так воно й вийшло. Люди знов помирали й знов купували надгробки. А крім того, з'явилися замовлення, яких до реформи не було зовсім: різники почали обличковувати фасади й нутрощі своїх крамниць строкатим ланським мармуром, у пошкодженому піщанику й туфі багатьох банків та торгових домів треба було вибивати середохрестя й заповнювати їх, щоб ті банки й торгові доми знов набули пристойного вигляду.

Я похвалив Корнефа за його старання й поцікавився, чи ж упорається він сам — адже роботи чималенько. Спершу каменяр ухилився од відповіді, потім усе ж таки зізнався, що іноді, мовляв, хотілося б мати чотири руки, й нарешті запропонував мені по півдня вибивати в нього написи: за літеру на вапняку він платить, мовляв, по сорок п’ять пфенігів, на граніті й діабазі — по п'ятдесят п'ять, а рельєфні літери коштують відповідно по шістдесят і сімдесят п'ять пфенігів.

Я відразу взявся за черепашник, швидко пригадав свої навички, набив руку на літерах, викарбував клинописом: «Алоїс Кюфер (нар. 03.9.1887 — пом. 10.6.1946)», за неповних чотири години впорався з усіма тридцятьма літерами й цифрами і, коли йшов, одержав згідно з розцінками тринадцять марок і п'ятдесят пфенігів.

Це була третина місячної платні за житло, яку я міг собі дозволити. Віддавати більше, ніж сорок марок, я не міг і не хотів, позаяк Оскар поклав собі й далі, бодай скромно, підтримувати господарство в Більку — Марію, хлопця й Густу Кьостер.

З чотирьох адрес, що їх дали мені доброзичливі хлопці й дівчата в студентській раді Академії мистецтв, я зупинився на такій: Цайдлєр, Юліхерштрасе, 7, бо це було неподалік від Академії.