Солодка Даруся

- Це не до діла, Іване! — перебив його Степан. — І ми твою маму не били, а хату не забирали.

- Такі, як ви забирали… А людину можна бити не лиш буками! І все це до діла. То чого ви мене сюда викликали?! Видко, у вас більше нема в селі роботи, як чіплятися до каліки. Так що кажіть скоренько, що хочете з мене, бо в мене Господарка стоїть без рук. Вам фірами—підводами усього до хати возять з ферми, а я своїм мозолем заробляю, аби прогодуватися самому і сироту Дарусю прогодувати.

Зварений для борщу буряк має менш багровий колір, ніж у цю мить мало лице голови сільради:

- Що ти тут, дурню, язик розпускаєш? Зараз тебе на п'ятнадцять суток на міліцію заберемо — то там порозказуєш…

- Що вже порозказую — то порозказую… І за тебе, Штефане, порозказую, як ти п'яний за чужими молодицями з револьвером гонишся… і як твоя жінка самогонку варить з колгоспного цукру… можеш не сумліватися… Іван усе розкаже… — Іван скочив з крісла, різко пустивши його під самі двері. — Що вам, бугаї, від нас двох треба? Кажіть, бо я дурний — можу цим кріслом у голову запустити!

Голова з дільничним почухали потилиці, відпровадили секретарку і стали перед Іваном, як на останній рубіж перед наступом. Вони говорили по черзі, сподіваючись, очевидно, на ефективність психологічної атаки:

- Питаємо тебе ще раз: що у вас там відбувається у хаті ночами, що люди нарікають і вимагають розглянути вашу поведінку на сесії сільради?

- Хата при дорозі — люди не глухі.

- Усе, що сталося недоброго в селі, пов'язане з тобою, Іване.

- Поки тебе не було — Даруся була нормальна. Закопувалася собі в землю…

- Груші обв'язувала…

- Із псами ходила по селі…

- А тепер на цвинтар перестала ходити… Тата не провідує.

- Слухає твою дримбу і псів у хату ночами збирає.

- …Ішов би ти, Іване, з нашого села.

А далі Іван пирскав слиною в обличчя обох, але вони чомусь і не втиралися:

- Знаєте що? Я, як захочу, то і вмру у вашому селі, і мусите будете мене тут ховати. І не ваше псяче діло, що робиться в чиїй хаті ночами. Робиться, що треба. Дайте людині сопокійно жити а хоч би у своїх стінах!

- Спокійно, Іване, на тому світі буде. А поки ми влада — ми мусимо знати все.

- Срати я хотів на таку вашу владу, що під ковдру людям зазирає! А як зачепите хоч словом Дарусю — постинаю вам голови, як псам шолудивим, а хоч би потому зогнив у криміналі…

***

…Я БУЛА б несказанно рада закінчити розповідь про солодку Дарусю та Івана Цвичка на оптимістичній ноті, мовляв, нарешті з'явився у бідної сироти захисник, який не дав пальцем зачепити її нікому, і зажили вони тихо—мирно, і біль покинув Дарусю, лиш хіба що не вернувся голос, але то не заважало їм тішити одне одного бодай скупими дрібничками, на які звичайна людина у повсякденному житті й уваги не зверне ніколи, як ніколи не звертає уваги дворукий на руки, а двоногий — на ноги.

Рада би… та ба! Життя, мабуть, як і люди, — мстиве за радість. А особливо — якщо радість для двох — величезна: така, як для Івана — Дарусин стогін під його руками, а для Дарусі — Іванова любов і турбота, якої вона позбулася тоді, коли їй дали конфету недобрі люди.

Сказано: такого щастя не було, нема. І не треба.

Фиркнула, мабуть, і Дарусина судьба перед Іваном… Може, вона також заздрісна?

…Отож забрали Цвичка на п'ятнадцять діб у район. Перше: за вчинення опору владі і її повноважному представникові під час виконання ним службового обов'язку, друге — за намагання заволодіти зброєю дільничного міліціонера, і третє — лихослів'я, приниження честі і гідності присутніх під час конфлікту в приміщенні сільської ради. Число. Підписи. Кінець протоколу.

Гайда, Іване, щоб не був такий мудрий коло розумних.

Обголили в районі Івана на бубон, дали замість дримби дряпак у руки — і пішов Цвичок замітати вулиці райцентру. Ішли дощі — змивали пилюку, а Іван усе одно замітав розбиту, ніколи не асфальтовану дорогу, і йому з автобусів і авто крутили пальцями біля скронь і знизували плечима, бо то було дуренство із дуренств навіть тут, у горах, — замітати вулицю.

А Іван звітував щодня про зроблене і рахував дні до закінчення своїх пекельних мук.

Під дощами розлізлися його худенькі штани і світилася дірками стара—стара сорочка, яку він знайшов у Дарусиній повітці, ще, мабуть, від її тата. І вже перед відходом додому зажурився Цвичок не на жарти: у чому ж він покажеться перед Дарусині очі?

Та скрізь трапляються добрі люди. Навіть у райвідділах міліції.

Сержант, що всі п'ятнадцять діб був наглядачем для арештованого, дав Іванові свій — майже новий — армійський одяг: темно—зелені штани—галіфе із зав'язками круг кісточок, широкий ремінь і таку ж зелену сорочку з блискучими ґудзиками. Бракувало хіба що чобіт і картуза. Але Іван був радий несказанно і за таке багатство.

Отож, як тільки перед ним відкрилися двері камери, він, нашвидкуруч переодягнувшись і добре вичистивши свого коричневого капелюха і латані—перелатані шльопанці, сів у автобус на Черемошне і вперше за багато днів узяв до губів дримбу.

Від автостанції і до самого Дарусиного дому він так і йшов — граючи в дримбу.

…Коли бідна Даруся побачила Івана у хвіртці, у неї якось дивно закотилися очі — і вона тихо сповзла на землю, просто у порохи.

Поки Іван відливав Дарусю водою і заносив її в хату, прибігла Марія. Вона, схлипуючи, ломила собі руки, а потім, приказуючи, билася кулаками у голову:

- Йой, Іване… Іване… не треба було тобі це робити… йой… не треба було.

Іван, мов одурілий, трусив на подвір'ї Марію за груди, і ревів, як бугай, якого не пустили до корови:

- Що мені не треба було робити, Марійо?! Що? Кажіть!

Марія плакала і хитала головою, а далі потекла собі до хати.

***

…НАПАД головного болю тривав на цей раз у Дарусі від другої Богородиці, а це з 21 вересня, аж до Покрови. За цей час вона змарніла і почорніла, вкрилася якимись дрібними ранами.

Коли могла сісти — билася головою у стіну, так що Іван мусив сидіти коло неї не відходячи і тримати руки.

Вона не їла, лиш пила воду із сухарями, на Йвана не подивилася й разу, а вгортати голову давала лиш Марії. Лежала відвернена до стіни, з перев'язаними поверх хусток очима, лиш безперестанно м'яла ріжок покривала.

Іван носив Дарусю на руках, як дитину, до теплички. Тримав попід пахви у воді — але їй не ставало легше.

Він підкурював і відгашував їй вогню.

Обливав постіль свяченою водою.

Приводив священика і сільського фельдшера.

А Даруся лежала, не реагуючи ані на світло, ані на звук — лиш тілько що не була мертва.

- Чує моє серце, Іване, що тобі треба йти звідси… — сумно сказала якось Марія. — Жаль мені тебе, але ти не винен…

- Сам вижу… Але хто винен, Марійо? — плакав, не встидаючись, Цвичок і висякався у край своєї старої сорочки, в якій колись колов у Марії дрова і в якій прийшов до Дарусі.

- Судьба, Іване, і люди. А більше ніхто.

…Даруся встала на другий день після Покрови. Роздивилася по хаті. Склала в мішок нехитрі Іванові пожитки. Загорнула в біленьку хусточку принесений Марією хліб, дала йому в руки і відкрила перед Іваном на ґанок двері.

Вона довго силкувалася, так довго, що навіть первородки вчиняють дитину швидше, але вона таки склала у горлі букви докупи, бо ледь чутно, так, що міг почути тільки Цвичок і не почув навіть Маріїн кіт біля Дарусиних ніг, сказала:

- …І—д–и—І–в—а–н—е…

Показала рукою на дорогу і вернулася в хату.