Я знаю, що ти знаeш, що я знаю
Я знаю, що ти знаeш, що я знаю читать книгу онлайн
Їх багато по усіх світах – тих, хто шукає кращої долі в чужій країні. Вони приязно посміхаються своїм новим господарям і з надією заглядають їм в очі в очікуванні на приязнь чужої землі. Вони пристосовуються. Вони звикають. Часом, комусь з них випадає удача. Часом – прозріння і повернення. Часом – нова любов. А іноді й смерть……За своїми постояльцями - емігрантами з України - спостерігає хазяйка котеджу невеличкого німецького містечка фрау Шульце. Вона знає про них набагато більше, ніж вони про себе. З них їй треба обрати лише одного – того, хто «розшифрує» для неї листа з минулого.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
бiлою рiдиною;
г) чотири рази прочитала йому «Послання до фiлiстимлян»;
д) зварила обiд i нагодувала ним гера Отто через катетер;
е) безрезультатно тричi висаджувала старого на судно, аж доки не зробила клiзму, на що
старенький зреагував надто бурхливо: довелося знову перестеляти постiль i мити пiдлогу;
ж) випрала бiлизну, котра все одно утримувала запах старостi i мiазмiв...
Коли алфавiт вичерпався, пiшли самi «пункти», якi ще треба було виконати пiсля чергування у
хворого:
1. Вигуляти собак фрау i гера Шумахер.
2. Забрати зi школи i приглянути за дiтьми фрау Монiки.
3. Купити i завезти продукти родинi Мюллерiв.
I нарештi – зайти на пошту i вiдправити переказ додому.
Останнiй пункт пiдсолоджував усю важкiсть i гiркоту сьогоднiшнього дня, надавав йому змiсту,
заспокоював душу. Зовсiм скоро вона вирушить до Iзраїлю – справа майже вирiшена i тодi зможе
вiдсилати набагато бiльше. Розпрощається з бiдолашним стариганем, з усiма цими щасливими
родинами, котрих вона обслуговує, як проклята, з Меджнуном, з мешканцями будинку фрау Шульце,
котрi її зневажають. Їм вона скаже, що виходить замiж i житиме у власному будинку на березi
Середземного моря. Це буде майже правдою: три мiсяцi тому через Iнтернет вона познайомилася з
Семюелом, котрий запропонував їй фiктивний шлюб i роботу на своїй автозаправцi поблизу
Єрусалима. Судячи з обмiну листами i фотокартками, вiн не викликав особливої довiри – старий,
тлустий i лисий, але запевняв, що її заробiток буде вдвiчi бiльшим, а клiмат – набагато кращим, нiж у
Нiмеччинi. А рокiв через три-чотири вона зможе повернутися на батькiвщину чи матиме право
запросити до себе дiтей. I це були чудовi перспективи. Заради них варто працювати. А працi вона
нiколи не боялась.
...Увечерi Оксана зайшла до iнтернет-клубу i побачила довгоочiкуване повiдомлення: Сем замовив
їй електроннi квитки до Тель-Авiва. Вилiт завтра! Отже, треба негайно збирати речi. Добре, що всi
родини розрахувалися з нею саме сьогоднi, а про можливий вiд'їзд вона їх попереджала заздалегiдь.
Залишалося розпрощатися з Меджнуном. А вiн вже маячив бiля паркану котеджу. Його свiтла сорочка
мерехтiла в темрявi, хоч як вiн ховався за деревами. Що за набридливий хлопець! Сьогоднi їй не до
нього. Оксана прибрала суворий вираз i не дала йому слова вимовити, почала першою:
– Так, завтра я вiд'їжджаю. Сьогоднi маю зiбратися. Тож менi не до тебе.
– Окс'яна, я тебе люблю... Я помру без тебе... – жалiбно промовив Меджнун. – Скоро я зароблю
багато грошей, будемо жити разом.
Оксана розсмiялась, зневажливо похитала головою. Але всерединi порожнечi щось заворушилось:
хоч комусь у цьому свiтi вона не байдужа. Простягнула руку, розкуйовдила його волосся:
– Навiть не думай. У мене дiти. Я старша на десять рокiв. У мене iншi плани.
Його очi наповнились слiзьми.
Ну, точно дитина! Йому ще рости i рости.
Але пiддаватися не можна! Оксана забрала руку з його голови i вимовила якомога суворiше:
– Якщо не хочеш мене засмутити – йди додому. Менi завтра на лiтак. Усе.
I пiшла через садок, не обертаючись. Знала: без неї вiн не наважиться перетнути кордон
помешкання. Отже, i цю справу зроблено. Лишається повiдомити фрау, що одна з кiмнат завтра
звiльниться. А прощатися зi спiввiтчизниками – рiч остання, як вийде.
Фрау сидiла у вiтальнi, дивилась телевiзор i куняла. Оксана коротко повiдомила про свої новини.
– Що ж, дiло ваше, – вiдповiла стара. – Я шкодуватиму. Хочете, завтра я викличу таксi – доїдете
прямо до аеропорту. Це буде моїм подарунком.
– Нi, дякую, – вiдповiла Оксана. – У мене обмаль речей, доїду на електричцi.
Фрау знизала плечима – робiть, як хочете i додала наостанок:
– Поверталися б ви краще до дiтей. У вас їх, здається, двоє? Я багато подорожувала свого часу i
знаю: завжди краще там, де нас нема...
Оксана теж знала цю прописну iстину, але не могла пояснити, що вона не «подорожує« i залюбки
повернулася б до Миколки з Олею, якби не грошi. Але що може розумiти ця заможна панi, вдова
ювелiра, котра нiколи нi в чому собi не вiдмовляла... Оксана подякувала за пораду i пiшла збирати
речi.
Їх дiйсно було небагато: та сама валiза, з якою вона сюди й приїхала. Додалося хiба кiлька
футболок i зимове пальто, яке, можливо, їй i не знадобиться в теплих краях. Точно! Його можна
залишити Меджнуну – нехай продасть. Пальто хороше. Навiщо ж добру пропадати?
Вона набрала номер телефону покинутого коханця. Призначила зустрiч уранцi на вокзалi – нехай
прийде за пакунком. Додала до пальто ще кiлька своїх футболок. Запакувала все в пластиковий пакет.
Валiза була зiбрана близько першої ночi. Оксана присіла на лiжко. Втома охопила її. Втома i
вiдчуття деякого дежа в'ю: вона знову тiкає! Хоча тепер не треба ховати валiзу пiд лiжком i туга не
така пекуча, не розриває мозок. Просто висить посерединi грудей великою порожньою кулею. Але що
там казала фрау Шульце: у неї ще буде час на справжню посмiшку. Звiсно, буде!
...Почнеться з того, що в тiй теплiй країнi вона нарештi отримає довгоочiкувану звiстку з дому.
Певно, напише син – вiн завжди був до неї бiльш лагiдним, мамчиним синочком. Напише так: «Дорога
мамусю!..». I вона задихнеться вiд щастя i прощення. Отже: дорога мамусю, тато зробив ремонт i
купив комп'ютер, а менi – справжнiй великий фотоапарат, учуся фотографувати. Ми їздили на море.
Оля пiшла на курси англiйської. Тато бiльше не п'є, адже купив авто i тепер ми щонедiлi виїжджаємо
до лiсу. Мамусю, ми всi розумiємо, що це все завдяки тобi. I просимо пробачення, що не писали, адже
були спочатку дуже-дуже на тебе ображенi. Я тебе дуже люблю. I Оля також. Тато скучає. I бiльше не
грає на баянi, бо не має вiльного часу: працює на заводi. Ми часто згадуємо тебе i мрiємо скорiше
зустрiтися. А ще тебе дуже любить Маркiза – ти б бачила, яка вона стала пухнаста! I вже зовсiм не
кульгає...
А далi до листа буде причеплено «вкладення». Вона натисне на клавiшу i збереже його на
«робочому столi». Вiдкриє i побачить свiтлину: троє людей на тлi моря i гiр – тато з сином i донькою.
Вдивлятиметься у свiтлi усмiхненi обличчя дiтей. Миколка витягнувся, майже одного зросту з
тендiтною Олею. Оля – справжня красуня, така, якою колись була вона. Сергiй обiймає їх за плечi i
посмiхається, нiби промовляє: ну, от бачиш, а ти не вiрила! Неправда: я вiрила! I саме тому поїхала
сюди i поїду ще далi, аби було саме так!
Було вже за пiвнiч. Оксана сидiла на лiжку, обiйнявши подушку i посмiшка – справжня посмiшка! –
блукала по її освiтленому мiсяцем обличчi. Просидiла так до ранку. О сьомiй тихо вийшла з кiмнати,
несучи валiзу i пакунок для Меджнуна. До вокзалу близько – донесе. А в мiстi вiзьме таксi до
летовища – так буде дешевше. Прощавай, котедже! Залишайся з миром! Нехай кожному, хто
тимчасово перебуває в ньому, поталанить так, як їй...
Вокзал у цю вранiшню годину був порожнiй, нагадував скляну скриньку. Прощавай, вокзале!
Сьогоднi вона побачить iншi вогнi. До електрички залишалося п'ятнадцять хвилин. Оксана пiдiйшла
до кавового апарату, кинула монетку, натисла кнопку з написом «Гарячий шоколад».
Нiчого, сьогоднi вона може собi це дозволити. Спостерiгала, як коричневий тягучий струмок
наповнює паперову склянку. Як давно вона не їла шоколаду!
Але витягти склянку з апарату не встигла – вiдволiк якийсь приглушений галас. Обернулася. I
забула про склянку. В кутку вокзалу щось вiдбувалось. Спочатку вона помiтила Меджнуна. Вiн стояв,
оточений молодиками в шкiряних куртках. Вона часто бачила таких на вулицях i на майданi бiля
Макдональдзу – з поголеними головами i ланцюгами на пасках. Скiнхеди, борцi за чистоту нацiї. Вона