Згори вниз. Книга страхiв

Я посадила навколо Франевої хати різних квітів. Подумала, що йому було би так значно приємніше. Адже я так нахабно влізла без дозволу в його маєток і, можна сказати, що і в його смерть, бо все ж не в життя. Невідомо, що Франьо зараз думає. Чи злиться на мене за це, чи навпаки - радіє. В певному сенсі я продовжила його. Зайняла його місце. Врятувала його від повного небуття. Кожному мало бути таке до вподоби, якщо, звичайно, Франеві взагалі зараз що-небудь подобається.

Може, Франьо зараз дивиться на мене? Спостерігає за тим, що я роблю, про що думаю. Йому би також мало сподобатися, що я майже не думаю. Принаймні не думаю над тим, як і чого живу. Думаю про відсторонені речі, про якісь незначні події, дрібні і випадкові, але такі, що вкотре і вкотре доводять бездоганність побудови всесвіту.

Я деколи уявляю собі Франя, хоча ніколи не бачила його зображень. У вуйни Миці були його фотографії, був навіть портрет, але вона завісила цей портрет рушником, щоб ніхто не дивився. Вуйна Миця мала на Франя якусь злість, суто жіночу злість, і я думаю, може, за те, що він не любив її або любив менше, ніж щось інше, фотографувати, наприклад.

Я собі уявляла, як Франьо просить вуйну Мицю стати йому до фотографії.

- Я не вбрана, - каже вуйна Миця, - де мене таку можна фодеграфувати?!

- Я тебе прошу, ти так дуже гарна, - просить Франьо.

Вуйна Миця шаріється, їй приємні Франеві слова. Вона стоїть біля хати, а Франьо лаштує для знимки апарат.

- Фотографія буде дуже добра, - примовляє Франьо, щоб вуйна Миця не встигла передумати, - такої доброї я ще, може, й не робив.

І раптом вуйна Миця розуміє, що для Франя гарна не вона, а фотографія, що на фотографії вона може бути і не гарна, але фотографії з негарними жінками також можуть бути гарними.

- Куди ти? - дивується Франьо, а вуйна Миця стрімголов збігає вниз до себе додому. Вона плаче, але Франьо цього не помічає. На підвіконні, там, де щойно стояла вуйна Миця, він бачить величезного волохатого павука, якого йому досі не вдавалося зафіксувати на плівці.

- Оце буде добра фотографія, - тішиться Франьо і клацає апаратом.

Я думаю, чи Франьо був худим чи трохи товстеньким? Чи мав він бороду або хоча б вуса?

Думаю, що був худим і мав тільки вуса. Носив полотняний картуз або чорний капелюх з широкими крисами. В нього була біла сорочка в жовтий горошок. Були штани в дрібну клітинку. Можливо, він кульгав на праву ногу. Спав у кальсонах.

Франьо любив пожартувати, але більшість часу мовчав. У своїй хаті, так далеко від інших, йому не було сумно. Він завжди знаходив собі заняття. Йому цікаво було спостерігати за тим, як тече час і як він від цього змінюється. Потім він вирішив собі, що безсмертний, бо він таки справді був ним. Франьо думав: «От гори з чєсом сі мінєют, а я який був, такий є». І гори дійсно змінювались, я підозрюю, спеціально, щоб завести в облуду того, хто живе біля них.

Цікаво, чи Франеві коли-небудь ставало прикро від того, що я завдяки його жартам залишила гру на скрипці.

Сьогодні я знову за дуже довгу перерву пішла до Яреми просити його привезти мені меленої кави. Після проспаної зими я трохи боюся міцно засинати.

Ярема радий мене бачити. Він трохи посивів і поогряднішав, але зимівля часто цим закінчується. Мало рухаєшся, багато їси.

- Ти дивисі, яке з тобов стало, - сказав Ярема. - Всі думали, ти поїхала, а ти тут.

- Тут так добре, що я не хочу звідси їхати.

- Добре, але і не дуже. Я видів, як люди живут трохи далі від гір, то все мают: телевізори, радія, такі чайники, що їх не треба на огонь ставити - самі воду кип’ятє. Людям там жити багато ліпше.

- Але зате вони мають менше гір, ніж ми.

- 1 то правда. Тобі щось привезти?

- Так. Привезіть мені меленої кави.

- Тої трунки? Від кави болить голова і спати сі не хоче.

- Я знаю.

- Я можу привезти тилько «Jacobs» - иншої нема.

- Нехай буде.

- Але повидумують собі! Спати їм сі не хоче. Що може бути ліпше за спаннє. Добра робота, добрий харч, добра жінка та й добре спаннє!

Коли я поверталась назад додому, то зустріла голову сільської ради - вуйка Івана - не дуже старого чоловіка, який завжди носив піджак від костюма. Він ніколи до мене не говорив, а тут раптом сам підійшов.

- Дівче, а ти з міста, нє? - сказав мені.

- З міста.

- У містах всі кінчають університети, нє?

- Дехто.

- А ти маєш університети?

- Маю.

- А бомагу маєш, де би це сі писало?

- Ні. Залишила в місті.

- Ну та то не біда. Видно і так, шо маєш університети, - вуйко Іван запнувся. - Ади тиснуть на мене, аби в селі бібльотека була, та най би була, хіба я що кажу? Але ніхто не хоче там сидіти. А ти би не хотіла? Бібльотека вже кілька год заперта, десіть або й білше. Книжки як заперли, та й так туди ніхто сі не навідував. А тепер ти би там сиділа та й книжки стерегла, бо діти ходити все одно не будуть, я їх знаю, але так, аби було. Ну то як?

- А мені щось будуть платити?

- Аякже! Двісті рублів. І ще трохи знімуть, але сто п’яддисєть будеш мати точно.

Я мовчала.

Що? Мало? - вуйко Іван трохи збентежився. - Та пі би там була не кожен день, по через день. Раз на тиждень хоц би.

- Добре.

- Ади, - втішився вуйко Іван, - на тобі клуч, - він вийняв з кишені піджака один маленький ключик і дав мені. - Я тобі зараз покажу, де бібльотека. Недалеко. Півгодини і будем там.

- Не треба мені показувати. Я знаю, де вона.

Як по правді, то в Дземброні зовсім мало дітей. За своє теперішнє життя я бачила двох-трьох, не більше. Може, вкупі назбирається десять. Більшість жителів - старі і зовсім старі.

Діти, як правило, пасуть на полонинах корів і овець. Виходять туди навесні і повертаються додому аж під осінь. Живуть на полонинах у крихітних хатинах з ліжком і пічкою. Я бачила таких двох хлопців, обдертих, чорних від бруду, коротко підстрижених, жвавих.

Я не кажу, що це погано - бути таким обдертим і брудним. На полонинах іншого не треба. Якби я була на їхньому місці, то виглядала би не краще. Щось у цьому є навіть приємне: бути таким брудним і таким жвавим.

Я дала цим двом хлопцям шоколаду. Вони підійшли на безпечну відстань, обережно взяли шоколад і чемно сказали: «Дякую». Вони поважали мене, бо я була чужинкою. Остерігались мене, навіть трохи боялись, як бояться невідомої хвороби.

Я тоді, коли зустріла хлопців на полонині, була знайшла три білих гриби: великого, меншого і найменшого. Гриби також віддала хлопцям.

Важко уявити, щоб такі хлопці ходили до бібліотеки, їм не потрібні книжки, і я так само можу це зрозуміти. Нащо читати, коли можеш бачити. Нащо знати про світ, коли можеш ним бути.

А втім, мені би хотілось, щоб діти приходили до мене в бібліотеку. Якщо вони не вміють читати, я би читала їм сама. Вони би сиділи в рядок, а я би читала вголос, з інтонацією, як я вмію.

Коли десь працюєш, то хочеться бачити наслідки своєї роботи. А так - сидіти в бібліотеці, як голодний забутий привид - мене не тішить. Я приїхала сюди все змінити - навчитись бачити і жити, а таке було би продовженням порожнечі і безпліддя, з якими я народилась і з якими не хочу перейти у інші світи.

Я була малою, дуже малою.

Коли Франьо гнав попри наші ворота свою ідеально білу корову на пасовисько, я кинула в корову камінь. Камінь попав у живіт. Корова підскочила, а потім пішла далі. Бувають такі люди, які часто б’ють своїх корів, а Франьо ніколи не бив. Він її мив у бані. Гладив її, чесав, а корови чесання люблять більше за все на світі.

Тому Франева корова, яка від народження не знала, що таке батіг, патик чи камінь, сама не зрозуміла, що то було. Що я спеціально, аби зробити їй боляче, пожбурила каменем просто їй в живіт.