Iмператор повенi
Iмператор повенi читать книгу онлайн
Роман «Імператор повені» є однією з найперших спроб нового естетичного прочитання нашого минулого. Автор пропонує не гуманістичний, вільний від штампів народництва і буржуазного сентименталізму, погляд на історичні події XVII ст. Цей задум не заважає присутності в романі пригод у стилі «фентезі», язичницької метафізики і невблаганної самобутності українського народу.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
«Але ж та чортиця, котру ти називаєш Карною (хоча цього імені не подибуємо у Писанні та святому переданні), могла надати їй вроди волею Пекла».
«Карна почала робити з Нікти своє Актуальне втілення зовсім недавно. Це почалося, мабуть, того чорного дня, коли здох пудель старійшини Фуця. Один з матнійських астрологів попереджав про цей день, як про час згіршуючого поєднання Сатурна і Антареса у шостому Небесному Домі. До того часу Нікта була просто неймовірно вродливою розбещеною дівкою, котру її мати-повія чи не з пелюшок навчала усілякої гидоти. Вона незле танцювала танець спокусниці Саломеї і при цьому атракційно роздягалася наголяса. А ще краще вона вміла доводити заможних чоловіків до любовного шаленства і витрушувати з них гроші для батька і всієї кумпанії. Скажу тобі, що Актуальне втілення не зачіпає свідомості Нікти, хоча вона вже мала б відчути у собі життя злобної й некерованої Сили. Але, якщо вона народить дочку в Опорній Реальності, тоді вже те поріддя стане Повноважним втіленням Карни і Благим Силам Матні буде непереливки…»
«А що тоді стане із самою Ніктою?»
«Помре при родах».
«Може вона вже вагітна?»
«Ні… Ще ні».
Анемподест замислився. Приклад Ніктового родоводу його не переконав, адже він добре пам'ятав нічну бесіду Каштана і Голомозого і слова старого вурдалака про «неминучі помилки у називанні». Але, будучи людиною швидше сумирної вдачі і пам'ятаючи про благословення апостола Павла довготерплячим, він вирішив запитати про Парадокс Напередвизначеності когось освіченішого, хоча б того ж таємничого Глобуса, до якого вони, якщо вірити Сапфірі, неспинно прямували.
Тим часом Райдужна Гора наблизилася і нависала тепер над ними ребратими надимами підземної плоті. З кам'яниці біля її підніжжя вийшли люди, одягнені у кольчуги і кіраси. Попереду йшов карлик, кремезний, мов лісовик-щезник, кривобокий, потворний. Його кутаста голова, вкрита сивим пуховинням, кумедно хилилася навсебіч, неначе непосильний для хирлявої шиї вантаж. В руці він тримав шаблю. За карликом чвалали лев'ячі жуки, розміром як собаки. їхні щелепи загрозливо рухалися.
«Дуже корисні істоти, — прокоментувала появу жуків Сапфіра. — Коли три роки тому Райдужну Гору атакував мартихор [36], вони ледь не розірвали його на клапті. Потвора втікала так швидко, що її очиська не встигали бігти за нею».
Анемподест посміхнувся. Останні слова Сапфіри вказували на її питомо театральні надмірність та несмак. Одночасно прочанин мусив визнати, що жуки направду виглядали грізними бійцями. Від них віяло лютістю живих механізмів. Але більш небезпечніша сила відчувалась у химерному похитуванні карлика.
Підходячи до Марципанової Акробатки, карлик відсалютував шаблею і прокричав крячучим голосом:
«Кажіть гасло, прибульці! Хто ви?»
Сапфіра зробила крок назустріч покручеві, обернула ліву руку долонею в його бік і відповіла:
«Я дочка удови!»
«Дочка удови! — урочисто промовив до Марципанової Акробатки головатий. — Пророк Фесвітянин закрив небо і джерело небес. Посуха дзвенить і хрумтить у дітородних частинах мого народу, як дзвеніла у землях Аккама. Які Загублені Слова принесла ти від узбережжя?»
«Будеш пити з потоку Хореф, гноме Анаґо, отримувати їжу від темних птахів надвечір'я!»
Після цих слів, у яких Анемподестові почулося щось знайоме, Анаґа немов упізнав дівчину. Він наблизився до Сапфіри, довірливо взяв її за руку короткими пальцями і привітно посміхнувся їй.
«Радий бачити тебе неушкодженою, — сказав він. — Не відаю наразі, кого ти ведеш із собою, але ви прибули вчасно».
«Ми йдемо до Картагени».
«Не тепер, — заперечив Анаґа. — Волею тих, хто шість століть тому поставив мій народ захищати кордон навколо Райдужної Гори, я наказую тобі і твоєму супутникові залишитися тут для битви. Ми маємо тільки вісімдесят воїнів і тридцять жуків проти армії ґоблінів, мантикор і двох велетенських садхузаґів».
«Підкріплення прийдуть вчасно».
Анаґа спохмурнів.
«Досі не було нікого, — заперечив він. Голова ґнома хитнулася у петлеподібному вказівному русі. — Від самої Долини шляхи порожні. Ми не дочекалися ні Рушення мартоплясів, ні загону Німої Розвідниці».
«Це погані новини», — погодилася Сапфіра.
«Ще гірші новини чекають тебе на Карнавалі».
«Які?»
«Я мушу мовчати. Справи тих, хто пив з потоку Хореф, вищі за моє розуміння».
«Тим швидше ми маємо йти до Ґлобуса».
«Ви залишитесь тут».
Марципанова Акробатка на мить замислилась, забганковіння прокотилося ЇЇ обличчям. Вона поворушила губами, ніби рахуючи невідомі числа, а потім спитала в Анаґи:
«А якщо ми поклянемося на Вбивчому Написі, що за добу повернемося на чолі підмоги, ти даш нам прохід?»
«З Написом не варто жартувати. Ви не встигнете і переселитесь у якусь ганебну явність».
«Я приведу сюди Німу Розвідницю та її дівчат. Кращі від них вояки є тільки в Південному квадранті. Рушення вам все одно не допоможе. Воно розбіжиться, тільки-но побачить живого садхузаґа».
Тепер замислився ґном. Він закинув голову і носом втягнув повітря.
«Можеш не принюхуватися. Садхузаґи за десять ліґ відси. Я бачила їх зранку. Вони величезні і йдуть дуже повільно. Раніше, ніж завтра опівдні, вони тут не з'являться», — заспокоїла головатого воєначальника дівчина. І додала, потиснувши Аназі мозолясту долоню: «А ґоблінів відіб'ють жуки. Вони це вміють».
«Ви поклянетеся», — вирішив ґном.
Вони рушили за Анаґою у напрямі Гори. Жуки торохтіли ззаду, ніби конвой.
За хвилину прочанин побачив дугастий отвір у скелях. Темряву за аркою освітлювали смолоскипи. Загін проминув розбірний міст над стрімким проваллям і заглибився у надра Райдужної Гори. Широкий прохід забирав праворуч, але вони завернули до вужчого відгалуження й опинилися на сходах. Тут теж горіли смолоскипи і двійко сторожових жуків кинулося їм назустріч. Анаґа коротко свиснув, і червоні охоронці відступили до бічної ніші.
Сходи вивели їх до круглої склепінчастої зали. Верхня частина печерної споруди губилася у мороці, середня виблискувала полірованим гранітом. До висоти людського зросту стіни зали прикрашала мозаїка. Зображені там тварини і люди билися між собою, текла викладена червоною смальтою кров. Посередині зали, на шестикутній платформі, стояв сніжно-білий мармуровий моноліт заввишки півтора людського зросту. Його вкривали написи.
Анемподест наблизився до каменя. Ніколи за своє життя він не бачив такої строкатості письмен, знаків і символів. Здавалося, сотні народів з десятка світів зібралися колись у цій залі, щоби залишити свої автографи на м'якому мармурі. Видовбані знаки були забиті чорною пастою і легко розпізнавалися у непевному миготінні смолоскипів.
«Шукайте накреслення ваших народів», — наказав ґном.
Сапфіра обійшла моноліт і вказала на латинський напис:
NEC CRESCIT, NEC POST MORTEM DURARE VIDETUR [37]
«Доторкнися до Напису», — звернулася до прочанина Марципанова Акробатка.
Анемподест поклав долоню на літери. Так само зробила й дівчина.
Прочанин відчув на кінчиках пальців дивне пощипування, ніби вони були змащені офортною рідиною. Він озирнувся навколо. На зосереджених обличчях тубільців застиг смертельний переляк перед святинею. «Це просто сон», — заспокоїв себе прочанин і почав пошепки проказувати молитву.
«Кляніться!» — звелів Анаґа.
Сапфіра промовила:
«Я, дочка удови і фігурантка Катарактного Театру Сапфіра Прокуреста, клянуся на Вбивчому Написі повернутися сюди не пізніше як за добу і привести з собою загін воїтельок на чолі з провідницею, ім'я котрої мені невідоме, а псевдо — Німа Розвідниця. Нехай за порушення цієї присяги мене знищать Сили, що перебувають тут від часів сотворення Сущого. Я сказала».
Прочанин відчув, як серце його закалатало і, повільно, підбираючи слова, проговорив:
«Я, прочанин до Святого Божого граду Єрусалиму, на ім'я Анемподест, а в миру Андрій, син Костянтина і Параскеви Кульчицьких, клянуся на цьому Написі, що повернуся сюди за добу разом із Сапфірою і воїтельками. Так мною сказано».