Вир

І знову сідав на розламані ясла чи на одірване колесо, забуте і покинуте людьми, і журливо похитував головою з боку на бік.

— О горе моє, все пішло прахом. Все пішло, — пришіптував він, з сумом дивлячись на чорні діри дверей, що зяяли в тумані ночі, на худі ребра обдертих покрівель, що сипали порохно згори, на розкидані дошки, на стару, порвану, нікому не потрібну вже збрую, розсохлі бочки, з яких повипадали клепки, на все те розорисько, яке зробили Джмелики.

— Щоб вам руки посудомило, — проклинав він. Він не міг погодитися із знищенням. Він розумів лише одне: все, створене людськими руками, повинно жити, бо в нього вкладена людська праця, людський піт. Дух руйнування був противний його істоті, і з ним він не міг примиритися ні на одну хвилину і, як тільки умів, ненавидів його.

Це був Григір Тетеря. З того часу, як Джмелики пограбували артіль, як все у дворі перетворилося на купи чорного руїниська, старий вдень майже ніде не появлявся, а закрившись вдома в комірчині, в якій було малесеньке віконечко, та розгорнувши товсту .в оправі книгу (він якось випадково випросив її у якихось штабників, що їхали через село), записував туди все майно із старих подертих колгоспних майнових книг, що залишилися йому в спадок від Оксена. Записував чорнилом, ретельно, так щоб і сокирою не вирубати, вишкрябував усе, що залишилося в пам'яті, усе до дрібниць, простими словами, як умів, переказував, що наболіло на душі. Так що поступово ці записи перетворилися в живу історію колгоспних буднів, свідком яких він був на протязі десяти років.

«Ремінь од двигуна, шкіряний, купили на торгах, як розкуркулювали Очкура, на п'ятдесят, а може, й більше пар підошов, схований у старих цегельних печах. Там же центрифуга для качання меду в розібраному вигляді». «П'ять бідонів смальцю зарито на Беє-вій горі в сушняку, де великий осокір, п'ятнадцять шагів прямо на меншенький бересточок і копати».

Записи ці старий робив при великій таємниці, так що домашні не знали, що він там пише, і думали, що старий вдарився в релігію, бо він для відводу очей клав перед собою старе, в дерев'яних палітурках євангеліє, яким його було нагороджено при закінченні приходської Троянівської школи. «Сие евангелие, — писалося в ній, — дается окончившему Трояновское начальнеє народное училище для назидания й руко-водства в жизни».

Сумнівно, щоб ця книга використовувалася ста-. рим як «руководство» в житті, бо валялася десь на полицях із 1902 року, і тільки тепер він згадав про неї і витяг на світ божий.

Тетеря з домашніми майже не розмовляв. Вночі прокрадався на артільне подвір'я і довго сидів при місяці серед руїниська. Усе щось думав і шепотів сам до себе, а потім, ховаючись від людського ока, ішов додому спати. Відтоді як наші відійшли, цікавість до життя в нього зникла, і йому було рішуче все одно, що зроблять з ним німці, коли прийдуть: повісять, уб'ють чи спалять. Він нічого не боявся • і пропускав поза увагу всі ті чутки, які так настирливо літали по селах та хуторах, а вони між тим ширилися, одна від одної страшніші. Релігійний фанатизм, що особливо сильно прокинувся в тяжкі дні, доходив до того, що баби бачили на небі знаки, які ніби показували, що німці всіх підряд убивати не будуть, а тільки нехрещених, і перелякані матері хапали своїх дітей і тягли до ступського попа. Діти, яким уже було по дев'ять, десять, а то й більше років, соромилися при попові роздягатися догола, бо недавно ж вони були піонерами, носили червоні краватки — і раптом ні з того ні з сього їх, як молодих бичків, пхали попові під хрест. Не дивно, що дехто з дітей прямо голяка тікав з церкви, біг через усі Ступки, Манилівку, Лишенівку, аж до самої Троянівки.

Десь на приташанських дрімучих лугах зустрічали залужанські жінки дівчину з розпущеними косами, яка благала: «Дайте мені хрестик, дайте мені хрестик». їй ніхто не давав, бо всі знали, що то відьма в дівчину перевернулася. Адже в кожного православного такий хрестик повинен бути.

Інокентій пророкував, що як буде місяць-чернець, тобто як місяць зробиться чорним, то наступить кінець світові. Павло Гречаний про місяць нічого не второпав, а затямив так, що чернець — то звичайнісінький собі монах, який як тільки появиться в Троянівці, то й настане кінець світу.

Кожному зустрічному Павло глаголив:

— Е, хлопці, чернець уже в Гадячі...

Страшний чернець був уже в сусідньому районі, перед смертю не надихаєшся, і Павло вирішив хоч наїстися. Він знав, що в скрині Явдоха держить глечик меду на шулики. Одламав замок і як сів біля столу, то не встав, доки вже й на шматок хліба не було що взяти.

— Щоб же тебе на кусники порвало! — причитала Явдоха, припадаючи до порожнього глечика.

— А може, й порве, — облизувався Павло, майструючи цигарку. — В Гадячі уже чернець.

— Тебе, сатано, не те що чернець, а чорна завія не вхопить, — стогнала в розпачі Явдоха. — Та ні снарядом, ні бомбою його не вб'єш, щоб я пожила сама хоч годочок.

А Павло вже й не слухав її, а йшов до Гаврила Вихора, цигаркував, дрімаючи під хлівом, дивився, як його сусіди молотять жито на околот.

— А що, Йонько, — питав він крізь дрімоту, — здав уже оружіє властям?

— Де воно в мене взялося? — злякано витріщався Яонька. — Хіба що ціп?

— Та на таку вдасть, як у нас зараз об'явилася, тільки й треба добре запареного бича, бо оружія жалко, — вставив і своє слово Гаврило, що молотникував з батьком.

— Кажуть, учора в Бур'янівщині одного дядька так збили, що, повіриш, із землі не встав...

— Вони свого випросять, — пообіцяв Гаврило.

«Новою властю» Павло називав нерозлучну четвірку, що нишпорила по селах та хуторах. Це були Северин Джмелик, Андрій Джмелик, Тадик Шамрай, що недавнечко виприснув із своєї схованки, і Гошка Мотовило, саженного росту дезертир з рябим обличчям і похмурим, ковзким поглядом. Ніхто добре не знав, звідки з'явився Гошка в цих краях. Говорили про нього страшні речі. Ніби він убив червоного командира і втік із фронту, пристав у прийми до молоденької удовиці, насміявся над нею і задушив подушками; що на руках у нього стільки чужої крові, що вже не змивається і виступає на них червоними пля» мами.

Ось ця четвірка й ходила по хатах, вимагаючи вогнепальну і холодну зброю, щоб, як німці прийдуть, передати їхньому командуванню і цим показати, що вони вірою і правдою готові їм служити.

Біля сільради висіло оголошення, написане в непристойних виразах, складене самим Гошкою:

«Здавайте, сукі, совєтське оружія. Єслі котрий не здасть, то, бл..., сматри. Будем бить шомполами, поки ж... марш заїграєть».

На це, здавалось би, страшне і досить-таки зрозуміле попередження троянівці не звертали уваги, і зброї до рук самозваної четвірки поступало мало. Всього було здано дві гвинтівки і чотири гранати. Гвинтівки «власть» заховала до приходу своїх господарів, а гранатами обвішався Гошка. Хвастався, бовтаючи ними:

— Ми порадок навідьом.

Між чотирма корешами були розподілені обов'язки:

Тадик ніс відповідальність за військовий порядок — прописував, кому скільки дати шомполів; Северин сідав покараному на голову, щоб не тріпотівся, Андрій сідав на ноги, а Гошка стьобав. Правда, останнім часом каральна експедиція не поновляла своєї діяльності, бо цупила самогон на Залужжі, лікувала Гош-ку. Хтось серед ночі вискочив із-за кущів і так лигнув Гошку кілком по голові, що обвішаний гранатами «отаман» хлипнув червоною юшкою і засукав ногами по землі. Врятувало його те, що поблизу була калюжа, він насьорбався холодної з гнилим запахом води, порвав на собі сорочку, затамував пробоїну в голові і з горем пополам доповз до хати, в якій тепер жили «представники нового порядку». Вони влаштувалися на Залужжі у великому будинку, де колись був сільський медичний пункт. Ліжок в них не було, і вони спали покотом на долівці, підклавши трохи сіна. А потім Гошка запротестував проти такого способу життя і наказав усім іти на великий шлях, яким вештаються евакуйовані. Постоявши день, вони награбували килимів, подушок, ковдр, дещо з меблів, і Гошка тепер лежав на персидському м'якому диванчику і прикладав до голови горілчані компреси.