Вир

— У вашому селі чудове повітря, і тому мене напав їстівник, — і глянула на Йоньку такими очима, що йому зробилося так совісно, ніби його роздягли наголо при людях.

«Відьма, — подумав тоді про неї. — Справжнісінька відьма. Як той бідний Федот із нею живе...»

Пригадуючи все це, Йонька топтався біля дверей і не знав, що робити. Нарешті зважився і відкрив двері. На нього війнуло хатнім присмерком (віконниці були зачинені) і в'ялим болотним душком лепехи, якою була встелена долівка.

— Федоте! Вставай. Підемо сіно косити на Пісочкове.

На ліжку заворушилися, майнула чиясь гола рука, Федот в одній білизні зіскочив із ліжка і за військовою звичкою став швидко зодягатися.

— Куди це так рано? — кволим і розніженим зі сну голосом запитала Юля.

— Іду косити з братами.

— О! Це дуже цікаво! Я також піду. Подай мені халат, чопці і флакон з одеколоном.

Федот все це беззаперечно виконав. Юля ліниво розвела руками і ногами, роблячи щось на зразок зарядки, і в халаті, чопцях, простоволоса пішла вмиватися.

Після сніданку стали збиратися на косовицю. Ионька ще завзятіше шкварчав люлькою і порядкував, що куди класти. Біля порога стояв візок, і туди вмощувалося все необхідне: оберемочок сухих дров, відерний казаночок, пшоно в торбинці, цибуля на приправу, сіль, паляниця, загорнута в лопушину. Навіть дві вербові сошки поклав Йонька, щоб не тинятися по лугах" та не вишукувати тої мізерії, а загнав у землю — і вари куліш.

— Тимку, принеси свіжої води з яру. Тимко звалив на плечі кутий залізним обруччям бочонок, пішов до потоку.

— Оце вже, тату, даремно, — сперечався із Йонькою Гаврило. — Косарям привозитимуть воду колгоспні водовози.

— Еге ж. Надійся. Вони тобі привезуть такої, що й у рот не візьмеш. А то своя, свіжа буде.

Юля в червоному ситцевому халатикові стояла на поріжку і притримувала пальчиками поли, які трохи розходилися на повних колінах. На її свіжих, мов шкірка наливної вишні, губах блукала загадкова посмішка.

Повернувся з бочонком Тимко, поклав на тачку. Сорочка на плечах мокра від води: не щільно був заткнутий чіп, от вона й захлюсталась.

— Що, протікає? — поцікавився Гаврило. — Підмости його травою.

Уже всі зібралися і чекали старого Йоньку, якого раптом невістка схопила за руку і потягла в хату. Скоро він вийшов звідти, дикувато озираючись, з дурнуватою посмішкою на лиці.

— Здурів старий, їй-богу, здурів! — сплеснула Уляна руками, побачивши Йоньку.

Гаврило налився рожевою фарбою і затис вуста, щоб не розсміятися. Федот злісно глянув на Юлю і відвернувся. Тимко насмішкувато скалив зуби: Ионька красувався в Юлиних стоптаних черевиках на високих каблуках і солом'яному брилі з матерчатою квіткою на боці. Не можна було без сміху дивитися, як він вихитується та спотикається на тих каблуках, обзираючи себе довкола, так, ніби шукаючи при собі чортячого хвоста.

— Скинь зараз же! Чуєш? Не сором нас перед усім селом! — І не сміх блищав у очах Уляни, а ображена гідність горіла в них.

— А чого скидати? Мені аби в ноги не кололо... Тоді Уляна підскочила до старого, здерла з нього черевики, жужмом шпурнула в сіни.

— А тобі гріх, дочко, із старого батька глузуватиі

Вона задихнулась на півслові і, кинувши на плечі граблі, пішла з двору. За нею рушили всі. Після вчорашньої сварки Тимко не дивився на Федота, Федот на Тимка, і та сварка ще більше розвела й без того ветхий місточок між братами. Але, як це буває в хорошій сім'ї, яка хоч і пересварюється, та все ж не забуває, що вона — кровна рідня, — стан гострої неприязні існував недовго. Він відразу ж розвіявся, як тільки прийшли до Пісочкового...

Між двома глиняними скелями, що утворюють вузькі ворота, вгорі — голубе небо, внизу — чиста, як сльоза, вода: підземні джерела тихо ворушать і викидають з дна чисті, перемиті, блискучі піщинки, що спалахують під сонячним променем, як самоцвіти, — оце і є Пісочкове, потік, що впадає в Ташань, беручи свій початок в грунських ярах. Весною він бурлить і грає водою, рве дядькам ятери і перекидає верші, літом трохи заспокоюється, але ніколи не пересихає. Могутні лісові джерела щедро живлять його водою. Пісочкове відділяє троянівські луги від урочища Радь-ківщина, і для того щоб добратися до того урвища, треба переходити потік.

Тимко та Гаврило, як найсильніші, перетягали тачку через воду; Йонька, закачавши штани, підпихав ззаду та пильнував, щоб часом не звалилося що з харчів. У потоці було неглибоко, тому вирішено було штанів не скидати і перебродити по наймілишому. Вхопивши тачку за ручку, Тимко та Гаврило відважно ринули в потік. Холодна, як лід, джерельна вода обпекла їм ноги і пройшла по всьому тілові неприємною сверблячкою. Ззаду, вчепившись руками за казанок, сопів Йонька.

До середини потоку все йшло добре, а вже при самім виїзді з води Тимко та Гаврило, очевидно намагаючись чимшвидше вихопити на берег візочок, сіпнули якось недружно, ліве колесо потрапило в невидиму калабаню, тачка брикнула задом, і Йоньку швиргонуло в потік. Старий щось крикнув і втелющився, де найглибше. Через мить вода вирвала к нечистій матері у нього люльку із зубів і змила з голови бриля.

— Переймай! — загорланив він, вигрібаючись із води, кленучи дідів, прадідів і прапращурів таким матюком, що аж верби поприщулялися. — А розпросучому синові! — бовтався він у воді, мацаючи руками по дну. — Пропала тепер уся косовиця!

Але все закінчилося добре: Тимко розшукав люльку і віддав її старому. Той зараз же запхав її в рот і, продуваючи, зашльопотів нею, як старим чоботом з водою. Після купання він був мокрий, як вівця, і трусився, клацаючи зубами по чубуку.

— Нічого. Вона висохне на сонці, — втішав сам себе Йонька, розуміючи під словом «вона» не одежу, а люльку.

Тільки вбоготворили старого, забаскаличилася Юля: «Не можу перейти через потік, голова крутиться». Довелося Федотові брати її за руку і переводити, як дитину.

— І-іх, і-іх! — пищала вона, потрапивши у воду, і так високо підіймала халат, що Тимко бачив надавлені і натерті резинками червоні смужки на ногах вище колін.

«У-у, розтелепа! — відводив він свої злодійкуваті очі. — Заголюється по саму бороду. Хоч би старих посоромилась».

Веселі пригоди біля потоку ожвавили всіх, і між братами виникли тихі, задушевні розмови.

— Пам'ятаєш, Тимку, як ми в оцьому лузі сорок драли? — запитав Федот, показуючи рукою на буйну зелень старих вільшин та осик, що густою стіною стояли понад луговою стежкою. — Може, на Лисячий горбок заглянемо?

Вони зайшли на галявину, пориту лисячими норами, які вже подекуди пообвалювалися, і Федот присів біля однієї з них, заглянув у темну дірку: звідти несло прілим листям і гіркою берестовою коренякою.

— Не водяться вже лиси. Змандрували, — сумно пояснив Тимко. — Денис якимось чортовинням пови-труював.

— А знаєш, як ми на оцьому горбі у війну гралися? Я тобі дерев'яні шаблі робив, а ти промінював їх у куркуленків за сало та гречані оладки. Пам'ятаєш, був такий Омелечко Чагура? Я йому зроблю шаблю і навмисне надколю ножиком, зафарбую ожиною, щоб не було видно, він махне раз, а вона — трісь — і нема шаблі. Він знову приносить півторбини оладків, канючить, вискаливши зуби: «Федоте, зроби шаблю».

— Все пам'ятаю, — засміявся Тимко.

— Все, та не все, — втрутився і собі в розмову Гаврило, що стояв до цього часу мовчки із своєю добродушною, щирою усмішкою на обличчі, радий і задоволений із того, що брати помирилися та бесідують собі любенько в милій розмові. — Отут, на оцьому місці, — Гаврило ткнув своєю грушевою ковезкою в землю, — в тисяча дев'ятсот двадцять першому році, під оту велику розруху, коли голод лютував не тільки по Україні, а й по Росії, віз я тебе, Федоте, на баштан на возику, обмотаного всяким таким ганчір'ям. Дуже ти хліба просив. Хоч шматочок, хоч крихітку, хоч пів-крихітки. Я тобі зірвав ліщиновий листочок і дав пожувати, а ти зелену слину з рота пускаєш та все прихвалюєш: «От ловкий хлібець, от ловкий хлібець». А ти цього не пам'ятаєш, Тимку, бо був ще зовсім малесенький, рачкун. Прив'яже, було, тебе мати крайкою до столу, і танцюєш на ній цілий день, як те порося на паколі.