Переходимо до любовi

Англієць роззявив рота, не знаючи, сміятися йому чи сприймати мої слова всерйоз, але тут до його класової свідомості нарешті дійшов зміст сказаного, і він зітхнув:

— На жаль, ми не такі багаті, щоб поставити своїх пенсіонерів у такі умови.

Тут мама помітила, що наша розмова знов набуває небезпечної політичної загостреності, і запросила всіх до столу.

На столі, ясна річ, було все, як годиться, але, окрім усього, була там ще фірмова закуска, яку ви можете спробувати лише в моєї мами, річ неповторна і неймовірна, шокуюче-незбагненна для невтаємничених, хоч насправді нічого складного — просто ікра з баклажанів, але зготована за власним маминим рецептом. Одне слово, витвір, може, й геніальний, як для кулінарії.

Англієць спробував ікри й засичав від захвату.

— Що це? — спитав він маму.

— Ікра,— просто пояснила йому мама.

— Ікра? Неймовірно!

— Тобто це не та ікра,— втрутився вже я,— тобто не з осетрових риб, а з синіх баклажанів.

— А яка фірма її продукує?

— Фірма? Ось,— я показав на маму.

— Ви! — ляснув у долоні Енгус.— І ви знаєте секрет цього продукту?

Секрет фірми полягав у тому, що мама цю ікру якось готувала мовби сирцем, чи що. Без будь-якої термічної обробки подавала на стіл, і ти споживав продукт у його природному вигляді. Якби англієць знав, що лигає сиру ікру, може б, його захват і поменшав, але в тому ж і полягає таємниця всіх страв на світі, що ти їси, сам не відаючи що.

— Воно має неймовірний смак,— захоплювався далі Енгус.— А можна ложкою?

— Можна, можна,— усміхнулася мама,— я вам це підкладу, в нас баклажанів вистачить.

— Дивовижна країна,— промурмотів Енгус, запихаючись ікрою,— тут все просто приголомшує. Велич. Простори. Могутні ріки. Велетенські заводи. Дивна мова. Ікра така й ще ось яка! Самої ікри тут, видно, безліч різновидів! Мимоволі стаєш перед цим усім, мов той баран з прислів'я.

— До речі,— щоб підтримати розмову на відповідному рівні, спитав я англійця,— що ви знаєте про баранів?

Перекладачка трохи постраждала, але все-таки переказала мої слова.

— Про баранів? — звеселено гукнув Енгус.— А що? Ви знаєте щось цікаве?

— Я чув, що коли барана вивезти за кордон, то він втрачає апетит. Нервує від звуків незрозумілої мови.

— Го-го! Але я апетиту не втрачаю, отже — не баран!

— Це ще треба довести,— засміявся я.

— Го-го! — реготав англієць, тим часом як перекладачка страждала більше й більше від моєї кричущої несерйозності. Мама пробувала подавати мені знаки очима, але батько вчасно показав їй, щоб не заважала, бо він, видно, поділяв у даному випадку мої погляди щодо вибору форм поведінки.

Одне слово, фактором стримування була тут тільки перекладачка, точніше, її невтишиме страждання, що так виразно малювалося в неї на обличчі, але було ще щось, я ніяк не міг збагнути, що мені заважає, щось ніби муляє, сповиває, сковує мене, так ніби не англійський капіталіст у нас в гостях, а я сиджу десь у капіталіста на прийомі і вимушений соромитися, мов засватана дівка. Я ворухнувся туди й сюди, пересмикнув плечима і нарешті збагнув: піджак! Витвір кравецького мистецтва нашого незрівнянного Іра Леоновича заважав мені повести розмову між двома класовими таборами на тому рівні, на якому треба було її вести в нашому залізному місті.

— Дозволите? — спитав я перекладачку і гостя водночас.— Зніму піджак, бо не можу махати руками, а без цього не звик говорити. Не виходить всмак. До того ж нерівноправність: я в новому костюмі, а гість у поношеному. В новому ж, по-моєму, тільки в труну лягають.

Перекладачка застраждала ще більше, не передчуваючи, які неприємності ждуть її ще попереду, а наш англієць аж нестямився од сміху. Він мало не впав із стільця.

— Найвище в світі почуття гумору! — вигукнув він.— Нічого подібного я ніде не зустрічав, як у вас на Україні. Головне: скрізь. Тут усі гумористи! Я мав розмови з міністрами, директорами заводів, інженерами, простими робітниками — всі мають просто легендарне почуття гумору.

— А в нас республіка гумористів,— сказав я.— Хіба ви не знаєте? Ми дали світові Гоголя. А новий час осяяний гумором Остапа Вишні. У Києві стоїть пам'ятник Остапові Вишні. Це символ нашого сміху, гарного настрою, вічних веселощів нашого народу.

— Що ви? — перелякано прошепотіла перекладачка.— Який пам'ятник Вишні? Де ви його бачили?

— Перекладайте, коли не хочете міжнародного скандалу,— сказав я.— Нема пам'ятника, то колись буде. Поки цей англієць постаріє та приїде туристом до Києва — стоятиме там пам'ятник нашому гумору, отоді й подивиться. А тепер хай послухає. Перекладайте.

Стражданню перекладачки не було меж, зате наш гість, попри всю його капіталістичну сутність, отримав справжню втіху від перебування в робітничій родині Черед.

— Отже,— потирав він руки,— що ви знаєте про баранів? Пречудово! Я запам'ятав це назавжди! Мої друзі будуть просто ошелешені таким запитанням. Ось так підкинути запитаннячко моїм друзям, а самому стояти збоку, чистити нігті й посміюватися. Го-го!

— Збоку — це що! — сказав я.— А от ви спробуйте сміятися зсередини.

— Зсередини?

— Так.

У перекладачки трохи поменшало страждання на обличчі. Все-таки вона теж мала трохи почуття гумору і збагнула, що я зумів уколоти англійця саме так, як повинен був уколоти експлуататора простий радянський робітник.

— Отже, зсередини, ви кажете? — перепитав спантеличено Енгус.

— Зсередини.

— А що, коли спробувати?

— То спробуйте.— Я тепер був суцільна серйозність.

— Ви мені подобаєтесь дедалі більше! — вигукнув Енгус.

— Коли навчитеся сміятися зсередини, ви мені теж подобатиметеся,— пообіцяв я.

— Такий у вас кодекс моралі?

— Такі вимоги в республіці гумористів,— засміявся я,— і тут уже нічого не вдієш!

Все-таки я досягнув свого: страждання на обличчі перекладачки геть зникло, вона якось мовби аж зарожевіла, перестала щулитися й кутатись у свою шинелю іноземного походження, з чого я зробив висновок, що й перекладачка з часом може стати повноправною громадянкою республіки гумористів.

Багато було балачок про те, як я приймав англійського капіталіста. Про це стало звідкись відомо майже всім, окрім хіба що доцента Крижня, бо він належав до тих людей, які вже тільки випускають з себе інформацію, натомість не вбираючи нічого — така в них переповнена голова. Я навіть маю таку підозру, що коли б доцент Крижень сидів тоді в нас за столом і чув усю оту несерйозну розмову мою з англійцем Енгусом, то й тоді б він лишився непохитним у своїх переконаннях щодо суцільної серйозності для всіх громадян від їхнього народження і до самої смерті.

Ну, та не біда. Світ населений не самими доцентами крижнями. А в нас на заводі був ще товариш Книш, і товариш Книш прочув про мої дипломатично-гумористичні здібності й, не гаючись, прибіг до нашого цеху. Бігати товариш Книш міг куди завгодно й коли завгодно, бо мав ненормований робочий день. Чому ненормований? Та тому, що товариш Книш — директор Палацу культури імені Ілліча, нашого заводського вогнища культури. Відомо ж, що вогнище може горіти лише тоді, коли в нього безперервно підкладають дрова. Отож товариш Книш, вважай, займався тим підкладанням з раннього ранку до пізньої ночі, він так і жив у Палаці культури, тільки вряди-годи вискакував звідти для... і вже тут ніхто йому не міг заборонити, ніхто б не наважився обмежувати його необмеженість, нормувати його ненормованість.

Товариш Книш, як усі занадто віддані своїй справі люди, мав своє хобі: самодіяльність. Складалося враження, що він ладен був би зупинити заводи і заборонити сіяти хліб, аби лиш вивільнити всіх людей для участі в гуртках самодіяльності. У нашому Палаці культури товариш Книш організував стільки гуртків, що вони вже охоплювали, здається, всі відомі людству науки й мистецтва, і тепер час був замахнутися на ще не відомі. Тож коли я побачив товариша Книша коло себе в цеху, не мав ніяких сумнівів, що зараз почую пропозицію організувати гурток охочих пробратися до центра Землі або видобувати золото з повітря.