Записки Бiлого Пташка

Я напевно б злякався, якби побачив когось зі свого племені. Прищулив би вуха, розпушив би хвоста і заволав від жаху. Спілкування між котами вимагає безпечної відстані. Якщо я вийду звідси, то захочу побачити інших котів, щоб поспостерігати за вільними істотами, надолужити прогаяне. Адже як інакше я навчусь уникати небезпеки?

Знову гасне світло. Господар черкає сірником і запалює свічку.

— Бійся Бога, це остання свічка! — ойкає господиня.

— Треба піти до сусідів. Може, вони щось знають…

— І лишити нас самих, коли кожної хвилини…

— Перестань! Дитина слухає…

Господар виходить. Він цілий вечір збирався це зробити. Тут мені спадає на думку, що я міг би проскочити під його ногами, але запізно. Двері зачиняються перед самим моїм носом.

— Мамо, не гаси свічку!

— Я не загашу, доки тато не повернеться.

— І як повернеться, не гаси. Я боюся. Коли ми вже підемо звідси?

Я не встиг отямитися, як мала вхопила мене на руки і потягла до канапи. Що тут вдієш? Треба змиритися і чекати. Але я не міг так одразу розслабитися, щойно втративши нагоду вийти. Я тремтів у неї на руках, ледве стримуючись, щоб не випустити кігті.

— Ну, чого ти, котику? Не бійся, я з тобою… Я тебе не покину.

— Перестань! — гримнула мати й заплакала.

Ми, коти, не вміємо плакати так голосно і часто. І сміємось дуже рідко. Але це не означає, що у нас немає вияву почуттів, що ми не вміємо смутитись або радіти. Смуток і веселощі пов’язані з їжею, але буває, вони виникають без причини, ніби приходять зі сторони, і так само непомітно зникають. Іноді я їх шукаю. Перевертаю лапою речі, залізаю під покривало на ліжку, вистрибую на шафу.

Я недаремно згадав про їжу. Коли не чутно її запаху в домі, це викликає тривогу. Мені не доводилось голодувати по-справжньому, але я відчуваю страх перед голодом. Можливо, у дитинстві я зазнав страждань, був покинутий напризволяще, хоч і не пам’ятаю цього. Запах їжі — це запах радості.

Неспокій передавався мені через господарів. Але їжа у домі була. Вона лежала на столі, ціла купа загорнутих пакунків. Ніхто їх не торкався, хоча, щоб зняти напругу, досить смачно поїсти. Дівчинка і її мати схлипували, притулившись одна до одної. Я все ще сидів у дівчинки на колінах. Від неї йшло тепло. Поволі ми заспокоювались.

— Може, завтра дощ перестане, — сказала господиня. — І ми нікуди звідси не підемо. Не може ж дощ падати вічно!

— А скільки він падає?

— Третій тиждень.

— Але ж ми на дев’ятому поверсі! Вода не досягне до нашої квартири.

— Так, не досягне. Уяви, як себе почувають ті, хто живе нижче!

— Тато скоро прийде?

— Так. Треба було йому сказати, щоб десь роздобув свічку. Боже, нам завжди було стільки усього потрібно, а зараз нічого, лише трохи світла!

— І щоб перестав дощ, мамо…

— Так, і щоб перестав дощ.

Їхні тихі мирні голоси навіяли на мене приємну дрімоту. Можна заплющити очі й не відчувати власного тіла, і при цьому чути все і бути насторожі. Пальці дівчинки глибше вгрузають у мою шерсть, і я муркочу. Голос мій хрипкий від вологості, яка просочується знадвору.

(Бідненький котику, ти не маєш ні мами, ні тата, що мені з тобою робити? Ти не даси собі ради сам. Я не залишу тебе напризволяще, не бійся… Хочу їсти. Мама каже, що не голодна, боїться, щоб ми усе не поїли. Краще нічого не просити ні в неї, ні в тата. А як тато не прийде? Заблукає у темряві, переплутає двері? І ми залишимося без тата. Але не треба думати про погане. Я буду думати, ніби мені все це сниться. Минулої ночі мені снилося літо: як я гойдаюся на гойдалці. Зараз вона під водою, і на ній можуть гойдатися риби, великі, з червоними і золотими хвостами. З вікна вдень було видно, яка вода сіра й брудна. Риби нічого не побачать у такій воді. А взагалі, мені не дозволяють підходити до вікна. Ми дивимося хіба телевізор. Там сказали, що коли ми підемо звідси, щоб не брали з собою нічого. Я питала, чи дозволять взяти з собою котика, а мама сказала, що не знає. Певно що дозволять, бо кіт — не річ. Кіт — живий. Він мене так гарно гріє. Я закуталася у ковдру, але холодно в спину. Якщо я захворію, все одно треба буде йти.

Мені так нудно, що вже й не страшно. Усі дні, коли падав дощ, до нас приходили сусіди. Спочатку жартували, переповідали різні чутки. З кожним днем вони все менше жартували, і чутки ставали страшнішими. Ні вчора, ні сьогодні ніхто не приходив. По телевізору сказали, що кожен повинен залишитися в квартирі й мати при собі документи. Хто не має документів, того не візьмуть на Корабель. Мені тут погано: усе дощ та дощ. На стінах повиступали краплі, й важко дихати. Той Корабель має бути дуже великий, щоб умістити всіх…)

Я відчуваю, як думки дівчинки плутаються, і вона засинає. Мені приємно, що вона думає про мене. Між котами і людьми — велика різниця. Ми інші, й вони — інші. Світ населений багатьма істотами, що мусять терпіти одна одну, аби жити в злагоді, тобто жити поруч. Якщо мало місця, тісно — це погано. Однак людям чомусь подобається жити в тісноті. Якби тут з’явився інший кіт (це було б жахливо!), я мусив би захищати свою територію зубами, кігтями, битись доти, доки не прожену його. Це закон, який не можна порушити жодному котові. Він — непорушний. Але я ніколи не бачив собі подібних, тільки чув їхній запах, голоси. І як потрапив би сюди інший кіт? Відімкнув би двері? Та чи й захотів би жити тут, де мені й самому тісно? Кіт, що живе з людьми, потрохи втрачає незалежність, мусить підкорятися сильнішому. Усе його єство противиться цьому, хоч він має спокійне сите життя. Були в моєму житті моменти, коли я дерся по стінах, бився об шибки, кричав, плакав. Щось з мене рвалося на волю: не весь я, лише частина, пронизливо болюча, темна. І що ж? Минулося. Наставала тиша, від якої аж дзвеніло у вухах. Я лежав на колінах у дівчинки, як оце зараз, з полегшенням усвідомлюючи, що біль і темрява покинули мене. Куди вони пішли? Не знаю. Мабуть, просочились крізь щілини, як вода, і так само вертались, безпомильно знаходячи мене у величезному домі. Знаючи це, даремно я тулився до господарів, жалівся їм, благав випустити, щоб я міг утекти. Мені пхали ласі шматки, гладили й казали спершу «бідний котику», а потім «коли ти нарешті замовкнеш?!» Отже, єдиним сенсом мого існування залишається: вийти. У снах, вийшовши, я зазнаю небезпек, припадаю до землі, не захищеної стінами, чиїсь брутальні руки тягнуть мене за хвіст, я тікаю… Таким чином, я виходжу хоч уві сні, а це також частина мого життя. Власне, сни зупиняли мене, хоча що може вдіяти проти стін така невеличка істота, як я? Лише терпляче чекати, поки відчиняться двері, й тоді зробити вирішальний стрибок. Або не зробити.

…Не знаю, як, але я потрапляю до чужого сну. Там тісно, тепло і темно. Але дуже голосно: різкі неприємні звуки, хлюпіт води. Мене гойдає. Чую голос дівчинки: «Потерпи ще трохи, тримайся». Щось штовхає мене, тисне, аж спирає дух, я відриваюсь, падаю, куди ж це я падаю?

На підлогу. Випадаю зі сну. Дівчинка спить. Її мати бурмоче до себе:

— Треба щось робити, бо збожеволію. Де ж він? Свічка загасне. Ой, Боже ж ти мій… Треба спати, як спить мала. Якби я могла заснути…

Вона навіть не помічає, що я впав. Я ще думаю, чи не вернутись мені назад, коли двері відчиняються, і заходить господар, а з ним двоє старих: дід та бабуся.

— Розумієш, я зустрів їх у коридорі. Хай побудуть у нас. Через годину почнеться посадка…

— А як ні? — гостро відказує господиня. — Ми самі не маємо що їсти!

— Перестань!

— То ти перестань! Ходиш невідомо де, я переживаю. Свічка догоряє… А ти приводиш ще якихось…

…Коли за старими і мною зачинились двері, я ще почув:

— Зрештою, байдуже! І так усім кінець.

Усе. Я зробив свій вибір. У коридорі було мокро і темно. Я припав до стіни й пожалкував, що вийшов, а назад не міг вернутись. Тому й злякався, бо ніколи не потрапляв у подібну ситуацію.

— Нічого, — сказав старий. — Почекаємо, може, нас ще покличуть. Тримайся за мене: тут слизько.