Подорож ученого доктора Леонардо i його майбутньоi коханки прекрасноi Альчести у Слобожанську Швайца

Вона була супокійна і навіть трохи соннива. У просту протилежність тому, що написано в книгах, романах і повістях, що проспівано в романсах, піснях, шансонах і аріях, жінки в любови холодніші від чоловіків. Може тому, що для самця — любов є кінець історії, а для самиці — початок.

На цьому слові прекрасні читачки ладні закрити цю книгу і шпурнути її під канапу за таку нахабну авторову презумпцію (хоча ні одна з них, прекрасних читачок, не знає, на жаль, що таке презумпція).* Але мова не йде про присутніх. Прекрасні читачки насправді є ті тремтливі, ніжні, соромливі, вогненні мімози, про які написано в книгах і проспівано в піснях. Тільки прекрасна Альчеста була супокійна і навіть трохи соннива. Тому вона елеґантним жестом простягла руки до занімілого, потойбічного Леонарда, і він сів край дерев'яного ліжка.

Він мовчав і сидів непорушний. Він думав про довгі роки подорожі з прекрасною Альчестою, прекрасні незавершені роки. Сьогодні вони мали завершитися вперше.

Він знав, що і для нього це перше завершення не буде останнє, що другі й треті ночі будуть розкішніші й повніші від цієї боязкої й дикої. Але він знав також, що тій розкоші й повноті скоро буде край, нехай місяць, нехай півроку, але вони висхнуть і осиплються. Прийде час, і загине велика Троя, і прекрасна Альчеста так достеменно хвилюватиметься і чекатиме, як він тепер хвилюється і чекає. Але він тоді буде чимраз частіше підводити голову і шукати очима в світі інших жінок, бодай гірших і слабших від прекрасної Альчести. Не кажучи вже про прекрасних читачок цієї книги, що видаватимуться йому тоді недосяжними, неймовірними, небесними істотами.

Все це пережив він уперед, сидячи край дерев'яного ліжка, на якому біліла прекрасна Альчеста, світліша серед ночі від туманових хмар селянського полотна. Так, тепер вона була прекрасна. Більше того — поза нею нічого не було в світі. Він був немов Каліґула, що хотів об'єднати все людство в однім тілі, щоб одрубати йому голову одним ударом. Він об'єднав усе жіноцтво в однім тілі, щоб одразу запліднити цілий світ. І він наважився це зробити.

XIX

Коли вони, немов діти, лежали поруч себе, йому здавалося, що він справді став дитинчам і лежав тепло коло своєї матері. Ніжно, авторитетно і любовно вона влаштувала його як хлоп'я, ніби йому справді треба було тільки заснути солодко в теплому гніздечку.

І от, зігріваючись коло неї, він ріс і ріс і ріс, ставав парубком, ставав дорослою людиною, ставав чоловіком, а вона чимраз меншала, була чимраз дівочіша і нарешті стала малим, пустотливим дівчам. Що довше грались вони, то менше йому хотілося гратись. М'язи його робились певніші й тугіші, він ставав, як сталь, і вона починала його боятись.

Саме тоді, як мали завершитися довгі роки подорожі, розчахли двері і увійшов добрий древонасадець.

– Звиняйте, – сказав він, – а я ж забув вам дати ліки від усякої хворости. От спробуйте випити, і вам оце враз полегшає.

У руках йому була горілчана пляшка набгом напхана сцілющим зіллям, що вело зелене існування в потемнілому спиртові.

– Так ви випийте, – сказав він і вийшов з хати.

Доктор Леонардо схопився з ліжка і почав ходити по кімнаті, палячи папіросу по папіросі. Подекуди він підходив до кривобокого комоду і давав йому стусана ногою. Коли нарешті в сусідній хаті знову захропло, як у давно неремонтованому моторі, він узявся до роботи.

Кривобокий комод він перетяг через усю кімнату і в шухлядки всяку чисто вагу, яку тільки міг знайти в хаті. Згори він навалив каменюку, на якій у кутку був стояв цебер з водою. Цебер теж умостився на комоді поруч із каменюкою. Два ослони навхрест лягли поверх комоду. Він забрав з ліжка більшу половину подушок і рядюг і завалив ними двері згори.

Шукаючи важких речей, він надибав десь старого мідного п'ятака, зважив його в руці і теж поклав згори на барикаду. Потому він знову сів край дерев'яного ліжка, на якому біліла прекрасна Альчеста, ніччю світліша від святих сувоїв селянського полотна. І знову як не було ярости.

XX

Так сидів він довго, аж почув хтось плакав за вікном, не тихо плакав плачем давньої удовиці, а завивав і скавчав, як чоловік, кому силоміць одрубано руки і він хоче зубами перегризти ворогам пельку.

Це був новий гість із найглибшої ночі, що перейшов двадцять п'ять кілометрів лісом від свого житла, щоб тільки прийти до хутора, де він знав, що його ніхто не прийме до хати.

Ті двадцять п'ять кілометрів він ішов не шляхом і навіть не стежками, а навпростець через яри й гори, проз кущі й чагар, крізь буревали й вітроломи. Ні разу не ступив він розважно там, де бувала людська нога і такі місця перебігав, як вовк, як вітер, як дикий звір, не оглядаючись назад.

Він підійшов до хутора і завив, бо знав, що ніхто не пустить його до хати, а йому цієї ж ночі треба було вертати назад за двадцять п'ять кілометрів через яри й гори, проз чагар і кущі, крізь вітроломи й буревали.

Прекрасна Альчеста схопилася з ліжка і всім тілом приникла до Леонарда. Але доктор Леонардо не виявив ніяких познак хвилювання.

– Це вовк, – сказав він. – Коли його ніхто не прожене, він може, бува, вкрасти гуску, а то й зарізати лоша. Імовірно, що він дуже хоче їсти.

– Але нас він не з'їсть? – спитала прекрасна Альчеста з властивою південцям гіперболічною уявою про вовків.

– Ні, – коротко відповів Леонардо. – Покинь думати про нього. У нас є страшніші й поважніші справи.

І сірий зайда з лісів знову зблизив коханців, роз'єднаних добрим древонасадцем.

XXI

Сам зайда ніби добрав, що він непотрібний, а може занюхав десь собак, тільки він відійшов назад і став обходити хутір обережним, широким колом.

Це був ще молодий вовк — п'ятиліток, але прекрасний вояка і випробуваний боєць. Дарма що він був худий, як турецький святий, що ребра стирчали йому з-під шерсти, що на стегнах немов два роги, випиналися голі кістки, але всі м'язи його сухого тіла були скоординовані бездоганно, він пройшов двадцять п'ять кілометрів і міг пробігти ще п'ятдесят і не захекався б. Він легко міг би зарізати дворічне лоша, та голод і тренінґ спонукували його на ще більші подвиги.

Обійшовши три четверті хутора, він схопив запах коня з південним вітром: до запаху цього не домішувалися аромати гною і аміячний дух стайні. Запаховий образ коня опукло вставав з зеленого оточення травнистих ароматів; це був індивідуальний портрет здорового, годованого коня, але чужого для цих містин.

П'ятиліток почав обережно наближатись до апетитного портрету, ідучи зиґзаґом так, щоб ні на одну мить кінь не міг потягти носом з-під вітру його власний запах.

Кінь-чужинець спокійно пасся коло загорожі скрайньої південної хати, де хутір сходив до бічних заток Дінця. Він був стриножений, але це не дуже йому заваджало, бо трави росло тут привілля і не треба було її шукати.

Хазяїн його був у хаті і довго не виходив звідти, тож кінь упорався витягти з підводи торбу з вівсом, розгриз її і заклав субстанціяльний фундамент для легкої трав'яної закуски, якої йому вистачало на всю ніч. Він стрибнув двічі і в цю мить трохи перекинувся вітер. Кінь заклав вуха і став, готуючись скакати за своє життя до ранку — бо на одну коротку секунду він зачув запах вовка.

Але він забув, що передні ноги йому зв'язувало путо. Це був вірний кінь Володька, кінь селянина Черепахи.

XXII

П'ятиліток уже йшов просто на коня, залягаючи під кожним кущем і розпалюючись чимраз яріше. З коротких стрибків, що долітали до його слуху, він урозумів, що кінь був стриножений і твердо постановив будь-що-будь ззісти його — такий кінь не міг не оборонятись, ні тікати.

П'ятиліток перейшов галявинку до останнього дубового кущика і ліг у цьому кущі. Кінь стояв непорушний і тільки дико сопів та харчав. Далі чекати було непотрібно і п'ятиліток вийшов з куща.