Повiсть про гiрке кохання поета Тараса Шевченка

— Pourvu que ce malheur ne coûte rien à la Russie! — Лише б це лихо нічого не коштувало Росії. — Кинув він двозначну фразу, останнім залишаючи палац, що палав. Його пророчі слова мали рацію. Новий палац коштував нещасній, забитій Росії багато мільйонів.

Одного разу на Благовіщенському мості через Неву трапився новий випадок, що прекрасно характеризував нахил імператора до фальшивої пози. Микола їхав мостом у своєму екіпажі й став випереджати похоронну процесію якогось бідняка, за яким ніхто не йшов і якого ніхто не провожав на кладовище. Микола зліз з екіпажу й пішки пішов сам за похоронними дрогами. Театральний ефект був надзвичайний. Незабаром за його спиною зібрався величезний натовп, що дивився, як імператор сам пішки йде на кладовище.

Але всі ці вигадки, що були розраховані на показ себе перед народом з кращого боку, не зменшували глухого незадоволення, що зростало в народі.

Найбільше дошкуляла людності поліція й жандармерія. На Кінній площі будували ешафоти. Людей таврували, як скот, спеціяльними машинками для таврування. Управа благочинства радила катувати людей патентованими різками, що їхні розміри були точно визначені. Обов’язкова довжина їхня мусила бути 1,25 аршина, після десятьох ударів різки вже вважалися за використані й їх заміняли новими.

Шляхи до Сибіру були забиті каторжанами й іншими таврованими людьми. Талановиті одиниці з простого люду не знаходили місця, де б прикласти своїх сил, на них не звертали жодної уваги. Надзвичайно цікавий винахід зробив геніяльний селянин Петро Телушкін, що полагодив хреста і янгола на дзвіниці Петропавлівського собору. Він винайшов цікавий спосіб сполучення звичайних вірьовок, що за допомогою їх він вилазив на головокрутну височінь дзвіниці, щоб полагодити хреста. Жоден світовий циркач нашого часу не відважився б проробити цю героїчну подорож у хмари, без жодних приладів. Лише руки, що подерлися в кров, і геніяльні вузли вірьовки були приладами Петра Телушкіна. Тричі він вилазив на страшну височінь, виявивши надзвичайну безстрашність і винахідливість. За це сам імператор нагородив Телушкіна... кафтаном. За 25 років знову лагодили хреста, але вже за допомогою риштування, яке коштувало кілька десятків тисяч. Ось, як ставились до кращих представників простого народу. Передові люди не забували, як ганебно Микола перший розправився з декабристами, цими кращими синами своєї батьківщини. Вони були обурені й з того, що Микола нищив найталановитіших представників культурної думки. Хіба не через нього загинув Пушкін, хіба не він заслав на Кавказ поета Лєрмонтова, де той загинув на дуелі, хіба не він провадив жорстоку колоніяльну політику, віддаючи в рабство своїм урядовцям вільні народи за допомогою багнета й салдатського чобота?

За крамольні вірші, що турбували його особу, розправився він і з Шевченком, віддавши його на 10 років у салдати. Такої розправи не міг би вигадати жоден середньовічний інквізитор.

Власне Шевченко був убитий цією розправою, як були вбиті Пушкін і Лєрмонтов, тільки його смерть мала страшну агонію, що тривала десять років. Звичайне фізичне знищення було забавкою в порівнянні з такою повільною смертю. Ось у тій добі знущання й рабства виріс і згас геній поета Тараса Шевченка, що збудив заголомшену волю своїх братів-українців, що збудив вільну вибухову думку пригніченого народу.

Лише коли вмер усім ненависний імператор-держиморда й на престол вступив його син Олександер, Шевченко дістав волю, але ця воля була гірка, як полинь, вона була безрадісна, бо Шевченка фактично вже знищили довгі роки салдатчини.

Боротьба з оточенням і урядами — це доля геніїв, що дають людськості нові ідеї. Лише їхня смерть робить чутливу поразку тим, проти кого вони боролись. Трагічний кінець лише краще підкреслює їхню прекрасну біографію. Геніям нудно вмирати в ліжкові своєю смертю. Куля пістоля, вдар шаблі, вірьовка й нещасний випадок — неодмінні аксесуари кінця. Навіть звичайним людям нудно, коли геній вмирає так само, як вони.

Од Франсуа Війона до мого друга Олекси Влизька лише один маленький крок, хоч він і нараховує кілька століть. Можливо, я навіть і не помилюся, коли скажу, що його повісять. Можливо, що такої ж думки про своїх друзів і Олекса Влизько.

Думки Шевченка, що були загартовані страшною добою рабства, вже накреслювали плян майбутнього визволення з ярма. Доба пари й перших машин несла в собі зародок руїн всієї старої системи. Замащена чорним мастилом людина промовляла йому, як страшна загроза аристократичному світові. Він бачив чорну шкіру чобота цієї людини на потрощених коронах царів. Парову машину бачив Шевченко, коли їхав з Астрахані Волгою на пароплаві «Князь Пожарський» до Нижнього-Новгорода. Потім він бачив її, коли їхав з Москви до Петербургу Миколаївською залізницею.

Першу залізницю в Росії збудували 1836 року від Петербурга до Царського села. Довжиною вона була менша за залізницю, що її тепер збудували в Афганістані від Кабулу до нової столиці. 7,25 верстов мала перша російська залізниця й, поки прибули з закордону паротяги, вагони пересували коні. Публіку заохочували до залізниці циганськими хорами, що виступали на Павлівському вокзалі. Багато пізніше була збудована Миколаївська залізниця з Москви до Петербургу, що нею й довелося їхати Шевченкові, повертаючись з заслання. Залізниця була ще дуже молода й простий люд христився, коли бачив паротяг, що пускав сувої диму й снопи іскор.

Безліч страшних історій ходило в народі про залізницю, і пасажири їздили з невільним тремтінням у серці.

Шевченко всією душею рвався до Петербургу. Їдучи поїздом, він мріяв про його канали, мости й музеї. Марив про Академію, де він нарешті міг знову віддатися своєму улюбленому мистецтву.

На станціях він бачив замащених машиністів і кочегарів, що керували паротягом. І ці нові люди, що їх породила машина, викликали в Шевченка дивні радісні думки, що звучали помстою за всі часи знущання. Він бачив перший пролетаріят, що народжувався з першими машинами, і ці люди здавалися йому сильними й енергійними. Це був вибуховий матеріял майбутніх революцій. Несамохіть йому з вуст злітали пророчі слова, як ті, що сказав він на пароплаві «Князь Пожарський», про парову машину.

— Машина уявляється мені, як величезне чудовисько з розкритою пащею, що готова проковтнути поміщиків-інквізиторів. Великий Фултон! І великий Ват! Ваше дитя, що росте невпинно, незабаром пожере батоги, престоли й корони, а поміщиками лише закусить, як школяр лигоминкою. Те, що почали у Франції енциклопедисти, довершить на всій нашій планеті ваша велетенська дитина. Моє пророцтво безперечне!..

Потім все частіше зустрічав Шевченко цих замащених людей-робітників. Він бачив їх і на Україні на цукроварні Семеренка, він усе частіше зустрічав їх і на вулицях Петербургу.

Його заслання кінчилось. За десять років вигнання, як помста, виріс молодий пролетаріят і це невимовно тішило Шевченка.

У Петербурзі після перших місяців радісної зустрічі з друзями для Шевченка знову настали прозаїчні будні. Настирлива думка про те, що він самотній, не давала йому спокою. І тут він знайшов дівчину Ликеру, що вплела нову гірку повість запізнілого кохання в його неспокійне життя.

Сальон Карташевських. Суперечка з Тургєнєвим. Портрет генерала з намиленою бородою. Серед уральців. Ликерія Полусмакова.

Якось увечері в будинку Карташевських на розі Ямської й Малої Московської зійшлося невелике товариство постійних гостей цього літературного сальону. Правда, назва літературного сальону не зовсім підходить до цих вечорів у родині Карташевських, але тут принаймні раз на тиждень збирались українські й російські літератори поговорити, пограти в карти і повечеряти. Тут бували, крім літератора Миколи Макарова, що був членом родини Карташевських, письменниця Маркович, відома під псевдонімом Марка Вовчка, письменник Куліш, історик Костомаров, Тарас Шевченко, з російських письменників Тургєнєв, Пісемський, Некрасов, Тютчев, критик П. В. Аненков.