Вир

— Ти чого співаєш? — хмурить він брови і заносить угору шаблю. — Хочеш, щоб я тобі голову одрубав?

Дівчинка морщиться від болю, наставляє на Тимка благальні очі, і в них полощеться страх. Тетерина Орися! Він так і здогадувався. Це ота тонкошия і витрішкувата Орися, що в очах льон цвіте, а в губах черешнева ягідка грає, ота язиката, що вчора на нього груддям шпурляла! Пожди ж! В чорній руці хана м'яка, мов прядиво, коса, а шабля занесена над головою. Хан має право рубати своїх бранок. «Зараз поставлю їй рубець на шиї, отоді -й знатиме. Не треба буде й суницями мазатися, отими суницями, які вона ще тримає в пеленці, загорнувши їх у фартушок та притиснувши до животика».

— Пусти мене, — просить Орися.

— А чого співаєш? Он мої татари кров'ю обливаються.

— Бо я голубка.

— От і дурна. Хіба люди голубками бувають?

— Бувають. Я сама чула, як Хомин Микола під вербами говорив Прокоповій Насті: «Ти моя голубка».

З Тимкової долоні вислизнула коса, і він опустив дерев'яну шаблю.

— Давай сюди суниці.

Вона тріпнула кіскою, встала із пом'ятої трави і, все так же притискаючи до животика пеленку з суницями і все ще боячись його, трохи відсторонилася. Колінця її були обзеленені травою.

— На, — несміло сказала вона і розкрила пелену. Тимко вигріб ягоди в кашкет, пропік дівчину ханським поглядом. Вона із страху заблимала віями, на випнутих губах червонів сік ягід. Потім зітхнула і сказала усміхнувшись:

— Бери. Я собі ще нашукаю. — (В неї випав перед'ній зубик, і вона трішки шепелявила). Шийка в неї була тоненька, так що через платтячко проступали хребці, і коли вона нахилялася, щоб знову збирати ягідки, то спинка вигнулася, як латачок на воді, і вся вона, довгошия, руката і препоганюща, викликала в Тимка злість.

Він стрибнув до неї і потяг до копички сіна, кинув на м'яке стеливо і висипав у пелену ягоди з картуза. Вона дивилася, не розуміючи, що від неї хотять, беззвучно ворушила губами, і в її очах було півнеба. Вона дивилася на нього секунду-дві, і губи її, висохлі на вітрі, потріскалися, тому їй було боляче посміхатися, але вона усміхалась. Тимко ненавидів її очі, а усмішка її зовсім збісила його:

— Он тобі кобила зуб вибила. Вона прикрила губкою щербинку, але не зводила очей з нього.

— Ну, чого витріщилась? Хочеш ханшею бути?

— А ти?!

— Я піду в козаки.

— І я з тобою...

— Ха-ха, який же з баби козак! Ні, ти сиди на копиці і будь бранкою, а я прийду з військом і визволю тебе з неволі.

Вона мовчки кивнула головою, зручніше вмостилася на копичці. Він вихопив із-за паска свою шаблю і з кипучою кров'ю, що садила в серце, побіг на зелені горби, де клекотів бій і вже не вистачало суниць, щоб замазувати рани. Озирнувся на бігу і побачив її страдницьку усмішку і простягнуті до нього руки, стис шаблю і вже не озирався...

...Тимко досмоктав цигарку, швиргонув у сніг. Дрібні іскри бризнули врізнобіч, згасли. Темне громаддя хмар стояло непорушне по цю сторону, риб'ячою лускою іскрилися сніги, а там, за обріями, за тією чорною млою, — що там? Тимко, похрупуючи чобітьми по снігу, зійшов із ганку і став під тополею. Вона була гінка, висока, в блискучих голках інею. Він обняв її, приголубився гарячою головою до стовбура, від якого віяло морозяним духом і далеким, ледь вловимим запахом хмільної запари; він водив щокою по .холодній корі, шепотів:

...закрилась від мене небом і землею,

не хочеш ділитись долею своєю...

І, якось згорбившись, почвалав до хати.

— Де ти пропадав? — блаженним після доброї вечері голосом запитав Марко, що вже лежав на податях, сонно жмурячись. — Виходив кликати тебе на вечерю, а ти закляк — і ні слова. Чи не з відьмами радився, як швидше війну закінчити? А мене козачка вже й покупала, й переодягла. Дивися. — Марко звівся на податях, віддудурив на животі білу сорочку, в яку улізло б ще два Марка. — І підштаники дала. Я тобі скажу точно, що козачина в неї був при здоров'ї.

Тимко мовчки сів до столу і заходився вечеряти. Пісний з квасолею гарячий борщ і добрий шматок баранини ум'яв швидко. Витерши губи рукавом, потягся до кисета, але в цей час увійшла в горницю Анюта і потягла купатися. Тимко вперся в поріг, сяйнув клавішним перламутром зубів. Та вона все ж таки перетягла його через поріг і, не соромлячись, стала стягати з нього верхню і нижню сорочку. Він був зависокий для неї, і вона, сміючись, схопила його за шию, зігнула. Він мотнув головою, як норовистий кінь в хомуті, і обидві сорочки залишилися в її руках. Від них так пахло мужчиною, що вона, коли клала їх під припічок, непомітно притулила до обличчя і кілька разів швидко і злодійкувато нюхнула. Коли вона обернулася, лице її палив сором, але очі... сміялися. Тимко помітив, що вона переодяглася. На ній уже не було кофти і спідниці, а чорне літнє плаття без рукавів з глибоким вирізом на грудях. Воно обліпило її стан, руки були мокрі і сильні, а ноги біліли і пружинились. Вилила чавун гарячої води в ночви. Пара бухнула під стелю. Теплий туман затопив кімнату, світло від лампи пожовкло. Анютка виринула з того туману, пахуча і тепла.

— Наклонись над корытом, мыть буду. Тимко сперся чорними руками об табуретку, всунув голову в ночви.

— Как тебя зовут? — запитала вона, намилюючи чуба.

— Тимко, — прогув наш купальник, як із глибокої бочки.

— Тимофей, что ль? Моего тоже звали Тимофей. Какое совпадение. — Вона засміялася тихо, ніби присоромлена, і сміх її раптово обірвався десь глибоко в грудях. — Он очень любил, когда я его обмивала. Он у меня был сильний, но послушный, как ребенок.

Анютка посміхнулася, і по цьому сміхові видно було, що вона пригадала щось інтимне з їхнього життя.

— Бывало, викупаю, отведу в кровать, уложу, простынями обмотаю, он у меня так й лежит, как дитя. А я, бывало, сяду возле него й глажу по волосам. Только у него волоси били мягкие, тонкие, как паутинка, бывало, пальчики свон как запутаю — вытащить не могу. А еще любил он после купанья узвар пить. Зачерпну ему кружку холодненького, уж он-то ласует, уж он присмакивает — дите, да й только. А ты не из циган будешь?

— З чого ти взяла? — плювався мильною піною Тимко.

— Больно у тебя волос жесткий. Так мылом й стреляет.

Вона перестала мити і всунула голову в ночви до Тимка.

— Подвинься, мило в глаза попало. Ух, как щемит, — вискнула вона по-дитячому і зачерпнула жменею воду. Тимко стояв, не міняючи пози, і відчував, що разом із парою на нього віє щось гаряче — її дихання.

— Фу, было совсем глаза выело. А тебе глазки не щиплет? Может, тебе холодной водичкой прохлюпнуть?

— Не треба.

Вона підійшла до нього збоку і намиленим прядив'яним віхтем стала натирати спину. Вона дихала швидше і швидше йому в шию, її груди пахли динями і товкли його в бік. У Тимка занило в горлі:

— Ну, ти вже скоро?

— Чего? — не розчула вона і нахилилася до нього ближче.

— Кінчай, кажу.

— Сейчас, соколик, сейчас. Вот еще плечики немножко — й лади. Ух, какой ти мускулистий, скольжу, будто по камням. А тело — чисто дуб. Темное-претемное. Ей-богу, ти, наверное, из циган, только не признаешься. Ну, вот й все. Тепер я пойду приготовлю бельишко, а тн вторую половину сам дополощи. Иль помочь?

Тимко провів мокрою долонею по очах, мотнув головою, мокра борода блищала краплями води, очі дихнули грозовою ніччю:

— Ти що? Ти..:

— А что? Ничегої

Граючи бровами, вона підійшла до нього зовсім близько, поклала йому на темні груди дві білі долоньки-лілеї, розкрила в усмішці мокрі губи:

— Какой ты чистенький, словно новорожденный. Тимко валував парою, вона — жіночою звабою.

Він схопив її за плечі і поцілував. Анютка вертонулася, гаряче дихаючи.

— Уф, аж колики по спине пошли, — пересмикнула плечима і накрила те місце на плечі, куди поцілував Тимко. Він знову простяг руки, щоб схопити її, і остовпів: вона обхопила його руками за шию і, ставши на пальчики, невміло, як дитина, чмокнула його в губи. — Вот й все. Й не надо... Не надо...