Золота медаль

З цими словами вона пішла.

— Не дуже привітна тітка! — зітхнув Віктор.— Її б у самодіяльний хор, бас добрячий.

— Я так і думала, що вона поспішала не додому,— замислено сказала Юля про Лукашевич.

Але ніхто з них — ні Юля, ні Віктор — не жалкували, що витратили час на сьогоднішню мандрівку.

Вночі Ніна прокинулась.

За чорним вікном виє вітер. Гострий кігтик раз у раз шкрябає по шибці — то обережно і сумовито, то настирливо і тривожно.

Що йому треба?

В раптовій тиші між поривами бурі він шкребе жалібно, тоненько, навіть попискує, як миша. Напевне, це колючка акації. Голе дерево простягло з саду гілку і стукає ночами у вікно.

Ніна уявляє, яка холодна осіння ніч надворі, уявляє чорні стовбури дерев і знову натягає аж на голову пухнасту ковдру. Яке щастя лежати в таку ніч у затишній і теплій постелі! Дівчина хоче заснути, але під’їхала машина, світло фар майнуло по стіні. Трохи згодом цокнув ключ, і рипнули в передпокої двері.

Це приїхав з заводу батько. «Ах, бідний, бідний татусь! Як пізно він повертається додому!»

І вона починає думати про батька, про себе, про школу. Все-таки вона дуже щаслива. Ні, мало так сказати,— просто страшенно щаслива! Батька її знає вся країна, сама вона найкраща учениця, і не тільки в десятому класі, а й, мабуть, у всій школі. У неї чудові подруги: Юля Жукова, Марійка... Ну, звісно, вони вчаться гірше за Ніну, бо в неї здібності, гостра пам’ять, з нею ніхто не зрівняється. Вона таки страшенно щаслива! Саме так: страшенно щаслива!

І враз думка увірвалась. Колючка вже тут, у серці.

Щаслива? Ой, ні, в неї є своє болюче переживання.

Качан! Коротуха!

Просто огидно, огидно бути такою низенькою, натоптуватою. Ще хоч би на кілька сантиметрів вище!

Не треба думати про це. Не це ж головне. І Марійка так запевняє, і Юля. А може, й вони не щирі, може, в душі нишком жаліють. Так нестерпно, коли тебе хтось жаліє!

Ніна заплющує очі й намагається уявити себе школяркою з посередніми оцінками; батько її — простий токар, та ще й п’яниця, як от у Юлі.

Це було б страшно, просто страшно!

Хай що завгодно, нехай вона буде котигорошком у квадраті, аби тільки бути першою ученицею, щоб педагоги говорили про Ніну Коробейник, як про першого кандидата на золоту медаль! Ну, і, звісно, щоб бути дочкою відомого авіаконструктора...

Пригадується недавня розмова з Марійкою. І навіщо було розказувати їй сюжет? Чи вона такий знавець літератури?

Що як і справді немає в неї, Ніни Коробейник, ніякого хисту? Відразу ж у серці дівчини постає проти цієї думки гострий протест. Ні, вона має талант! Усі їй казали про це. Ще в п’ятому класі вона писала вірші, і як їх хвалили! Вона мусить бути письменницею! Чуєш, Марійко? Чуєте, дорогі подружки?

За вікном рвонув вітер, переможно зашкрябав гострий кігтик по чорній шибці... 

9 

Юрій Юрійович знав, що Ніна Коробейник хоче або розповісти, або порадитися з ним про щось дуже для неї важливе. Ніна нічого йому не говорила і, здається, нічим не виявила свого наміру. Але вчитель був певен, що сьогодні чи завтра Коробейник неодмінно звернеться до нього.

Можливо, він помітив цей намір учениці з її поведінки. Після першого уроку вона похапцем підійшла до нього, і зупинилась у нерішучості. Вона, певне, заговорила б, але надійшли подруги, і дівчина відступила, бо, мабуть, не хотіла звіритись у чомусь при свідках. Здавалось, вона шукала нагоди поговорити з класним керівником віч-на-віч.

На великій перерві Юрій Юрійович знайшов Коробейник у фізкультурному залі і покликав її.

— Ніно, ви мені, здається, щось хотіли сказати? Що у вас?

Коробейник здивовано глянула на вчителя з німим запитанням: як він довідався?

— Адже я не помилився? Правда? Ходімте сядемо. Або краще підемо в комсомольську кімнату, там зараз немає нікого.

Коли зачинилися двері кімнати, Ніна, хвилюючись, розповіла Юрію Юрійовичу про свій намір написати оповідання з життя десятикласників і про те, як Марійка Поліщук розкритикувала сюжет.

— Я багато думала над її зауваженнями,— ніяково говорила Ніна,— і ні до якого рішення не прийшла. Розумієте, Юрію Юрійовичу, я відчуваю, що Поліщук має в чомусь рацію, і водночас не можу погодитися з тим, що сюжет мій такий хибний, такий надуманий, що треба його облишити зовсім і будувати новий. І я... я вирішила розповісти вам... Я дуже коротко...

Юрій Юрійович уважно вислухав ученицю.

— Хороша тема,— промовив він з радісними нотками в голосі,— це тема дружби, колективу! Учениця йде навіть на те, щоб одержати двійку, аби не залишитися поза колективом. Добре, Ніно, добре! І зовсім не треба відкидати сюжет. Спробуйте вдосконалити його. Надумане — геть, візьміть натомість щось життєве, правдиве. В десятому класі справді така ситуація буде надумана, і Поліщук мала рацію. Але хто вам заважає взяти, скажімо, п’ятий клас, хай у вас буде вчителька арифметики.

— Справді,— вигукнула Ніна.

— Далі, хай дівчинка розповість своїй матері про ставлення до неї подруг, але мати нехай не зверне на це уваги. Ось у вас буде ще одна деталь, яка зробить події в оповіданні правдивішими. І так продумайте все, знайдіть нові деталі, нові колізії, щоб ніякої фальші не лишилось. А що ж, варто попрацювати. Хоч написати оповідання — великий труд, Ніно!

Юрій Юрійович вдивлявся у вічі учениці, немов хотів довідатись, чи глибоко западають їй у душу його слова, чи сприймає вона їх.

— Добре було б вам побувати на заняттях у літературній студії,— сказав учитель.— Є, знаєте, така студія початківців при Спілці радянських письменників.

— Як? У студії? — солодко і тривожно стукнуло серце.

Ніна не могла уявити, що вона піде в літстудію, якою керують письменники, побачить людей, твори яких читає весь народ.

Учитель помітив її замішання й усміхнувся.

— А що ж, я вірю у ваші літературні здібності. Ті ваші оповідання, які я читав у шкільному журналі, зовсім непогані. Це ще перші літературні вправи, але в них є живий вогник. Якщо хочете, я поговорю про вас у Спілці. Тільки мені хотілося б, щоб ви по-справжньому збагнули, яка це в нас могутня ідейна зброя — слово! Я так думаю, Ніно, що, мабуть, немає такої іншої зброї за своєю силою. І, знаєте, написати хорошу книгу — це дорівнює трудовому подвигу. Якщо вас не лякає самовіддана напружена праця, дерзайте! А я завжди буду радий допомогти вам.

Ніна вийшла з кімнати окрилена. Вона ще працюватиме над сюжетом і напише оповідання, з героями якого вже міцно здружилася. Вона побуває на заняттях літстудії, якою керують справжні письменники!

З цим почуттям великої радості Ніна пішла на піонерський збір у п’ятий клас — уперше пішла, як вожата загону.

Вона забула навіть про свої побоювання, забула про існування Миколи Сухопари й інших бешкетників, від яких можна було чекати каверзних витівок.

У коридорі Ніну зустріла Зінаїда Федорівна, керівник п’ятого класу. Це була ясноока жінка з такою лагідною й хорошою усмішкою, що кожному, хто розмовляв з нею, ставало на серці затишно і спокійно. Ця усмішка немов опромінювала її вже немолоде обличчя якоюсь весняною радістю, і Ніна зрозуміла, що вчителька навмисне чекала її, щоб підбадьорити і вдвох піти на збір.

З дверей класу визирнув якийсь школяр, за ним — другий, і в одну мить зникли.

— Чергові,— сказала усміхаючись Зінаїда Федорівна,— вас чекають. Хороші діти, я певна, що ви знайдете з ними спільну мову. Важливо відразу здружитись.

Вона відчинила двері, І Ніну раптом знову охопило колишнє хвилювання. Якимись не своїми, дерев’яними ногами вона ввійшла до класу, відчуваючи, яка вона низенька товстушка.

Вчителька відрекомендувала Ніну.

— Це ваша нова піонервожата, ви її знаєте, вона вже приходила до нас. Звати її Ніна, вона вчиться в десятому класі і цього року складатиме екзамени на атестат зрілості. Прийде час, і ви теж складете останній екзамен і попрощаєтеся з своєю школою.