Юлiя або запрошення до самовбивства

Він тулився на короткій вагонній полиці, десь під самою вагонною стелею, безглузда полиця впоперек вагона, впоперек руху, так що тебе ніби перепилює цим упертим, безнастанним залізним рухом і ти не належиш собі, а якійсь недовідомій сліпій силі, що вхопила тебе і несе кудись, тягне, і ти нічого не можеш вдіяти так само, як не міг тоді зупинити жінки з молодим, розпаленим тілом, коли вона сховалася від тебе за широкими дверима з шовковиці, сховалася до капіташі, до іншого чоловіка, до… бо ти виявився безсилим, ти зганьбився, капітулював, вибухнув, знищився, самознищився… Залізний поїзд рвався в темні далекі простори, а Шульга мовби відкочувався на своїй поперечній полиці назад, знов до Ташкента, знов до початків Азії, до своєї найбільшої ганьби і, може, найбільшого блаженства…

Вчорашня ніч у Ташкенті була страшна своєю грубістю, соромом, дикою хіттю і безконечним блаженством. Спершу сором від юначого безсилля перед жінкою, тоді розгубленість, згодом сліпа лють на неї і на капіташу, безсилий відчай від отого темного вовтузіння по той бік сірих широких дверей з шовковиці, звідки проривалися лиш поодинчі звуки, але кожен з них здатен був коли й не вбити Шульгу наповал, то принаймні довести до шалу й божевілля: то сухий шерех по дереву, так ніби капіташа торсав об двері своєю грубою шинелиною, то сопіння капіташі, то скрики Юлії, то знов шерехи, тупання, стукіт…

І коли він розпачливо вдарився у двері, то старе дерево не піддалося, а по той бік і далі колотилося, муцювалося, катувало Шульгу зойками пристрасті, і вже він був повергнутий, як розстріляна мішень на танкодромі, і лежав, конаючи, занурюючись у відчай, западаючи в азійські глинища чужих пристрастей, страждань і радощів, вмираючи і не маючи змоги вмерти, так ніби сподівався на вибавлення, на чудо, на те, що ось вона буде біля нього, знов доторкнеться, приторкнеться, воскресить і животворить, і вона справді прийшла і воскресила, ледь доторкнувшись гарячими пальчиками до потаємного і простогнавши зраділо, в захваті: «Боже, яке чудо!».

—А капіташа? — ревниво спитав він.

—Відправила. Тепер нам ніякий чорт не завадить.

—Як же ти його відправила? Ти там… з ним…

—Дала відкупного. А ти ж думав як? Від мене тільки й ждуть відкупного. — Вона черкнула голими грудьми по його обличчю, обцілувала шию, лице, плечі, руки. — Ти ревнуєш? Я ж учора йому сказала: поки не приведеш лейтенанта, не підпущу до себе! Ну! А він взяв і привів тебе. Такий твій капіташа. Дурний чи добрий, я й не знаю… А ти ревнуєш? Ай, дурненький! Він же, капіташа, був, та й нема, а ти… Ну, йди до мене! Чи й досі ревнуєш? Не поспішай ревнувати. І ніколи не поспішай зі мною! Чуєш? Не пос… Не… Не… Мій хлопчику… лопчику… опчику… чику… — Вона лоскотала його вухо своїм шовковим шепотом, той лоскіт прокочувався вже ніби й не по великому тілу Шульги, а по всьому довколишньому простору, між землею і небом, і Шульга здригався в солодких конвульсіях і не знав, хто він, що він, навіщо він і взагалі навіщо все на світі і навіщо світ, Ташкент, Чирчик з його каламутною несамовитою річкою, запацьорені танки, генерал Чистяков, бронебійні й осколочні набої, ідіотські параграфи військових Статутів, священний обов’язок перед Вітчизною… а Юлія шепотіла йому, що немає строків і призначень, немає часів і обмежень, а є тільки вона для нього, а він для неї, і на цьому замикається весь світ, а над тим світом стоїть Азія, якої нікому не дано ні збагнути, ні поконати, ні розбити на уламки, бо все падає в уламках до її страхітливого вічного підніжжя, зветься ж воно: жіноче підніжжя. Тої ночі Юлія втаємничила його в дух і сутність Азії, хоч жила там зовсім недовго, удвічі менше, ніж він, але він за ці півроку, власне, і не бачив і не знав нічого про загадкову Азію, окрім її всюдисущої і всепоглинаючої глини, його танкове училище, ніби в чарівному сні, було взяте й перенесене всемогутньою рукою вождя з вогненного краю війни, з–під Харкова, сюди, під Ташкент, до маленького Чирчика, і відокремленість од світу для всіх курсантів і їхніх командирів позосталася в Азії така сама, як була в Європі, вони й далі могли знати лиш те, що належалося за суворими військовими статутами, і зовнішній світ для них, по суті, не існував, Юлія ж натомість, хоч і в короткім часі, не скована ніякими обмеженнями, навіть за ті два–три місяці, що жила в Ташкенті, в Азії, в цьому зовсім новому й несподіваному світі, змогла збагнути основні його закони, загадкові настрої, тисячолітні ритми, а може, й затаєні, незбагненні пристрасті, його шал і божевілля. Все це далося їй хоч, може, й не легко, але, зрештою, просто, бо була жінкою не просто з далекої України, а ще з незмірно віддаленішої Скіфії, а жінка — це Азія в усій її величі, загадковості, химерності й підступності; чоловіки ж, коли судити про них згідно з статутом внутрішньої служби Червоної Армії, — істоти примітивні, одноклітинні, нездатні сприймати довколишній світ інакше як у командах начальників і розпорядженнях усіх тих, хто поставлений вище.

—В тебе вже були жінки? — спитала вона.

—М–м–м…

—Тобі скільки років?

—Дев’ятнадцять, — збрехав він.

—Який молоденький! А я вже стара. Ай, стара! Мені, знаєш, скільки? Двадцять! І в мене донечка є. Галя.

—Донечка? — Він надто спокійно сприйняв цю звістку. Чого не бачиш, тому не віриш. — Не вигадуй! Де в тебе могла взятися донька?

—Ой, дурний! Та я ж була замужем! Вася — мій чоловік. Прикордонник. Начальник застави. Був лейтенант, як оце ти, а тоді старший лейтенант і начальник застави в Білорусії. І я з ним там була в перший день війни… Ти думаєш, «…Киев бомбили, нам объявили, что началася война…»? Нас бомбили ще до Києва, ще темно було в лісі і на заставі… як гахнули перші бомби, Василь зірвався з постелі, крикнув: «Застава, в ружье!» — а мене у вікно, бо перед домом же бомби, я, як була в комбінації, тільки й ухопила ридикюль з документами, бо на заставі ми жили завжди напоготові, плаття в другу руку і боса, а Василь ще навздогін крикнув, щоб держалася осторонь доріг, бо там бомбитимуть і обстрілюватимуть, мені крикнув, а сам просто під бомби і там і зостався, і вся застава, це вже мені аж у Москві сказали, геройською смертю, але своєї землі ні п’яді, а мене в евакуацію, вроді вдова героя війни і вроді хтозна й що, тепер страшно й згадати…

Вони знов сиділи біля круглого столу, але вже без капіташі, голі, як мати народила, щасливі й нещасні однаково, пили горілку, вино, дивилися одне на одного і не вірили в те, що відбувається з ними, несміливі доторки, приторки, ледь чутні дотики і незбагненна ніжність і захват аж до нестямності.

Знов лихоманка била Юлію, але тепер не лихоманка нетерплячки, а страшних спогадів, і Шульга обережно обіймав її і ніжно гладив голову, лице, груди, гладив і цілував, заспокоюючи, а їй треба було згадувати, радіючи, жахаючись, звільняючись, очищаючись…

Василя вона зустріла в поїзді, їхала до тітки в Синельникове, а він теж у Синельникове, прямо з своєї застави женитися… Тоді була мода на прикордонників, пісня «Катюша» була, «и бойцу на дальнем пограничье от Катюши передай привет…», дівчата з усього Союзу писали в Москву охоронцям кордону, а там уже ті листи пакували і цілими торбами розсилали по заставах. Василеві теж дісталося скільки там листів, а в кожному ж фотокартка — вибирай, яку хоч, він і вибрав Катюшу з Синельникового і цілий рік з нею листувався, і вже така любов по пошті, що домовилися вони про одруження, і ото він їхав з своєї застави в Білорусії на станцію Синельникове до коханої Катюші, якої ніколи не бачив, а я їхала до тітки В гості, бо закінчила десятий клас і не знала, що мені робити, а тітка була агрономом у радгоспі, то мама мене й послала побути в тітки, порадитися, і я їхала, людей у поїзді не дуже й багато, ввійшла я в вагон, сіла між двома тітками, а навпроти лейтенант–прикордонник, такий, як оце ти, високий, чорнявий, красивий, молодий, як побачила я його, так і вмерла, а він на мене дивиться і теж мов сам не свій, дозвольте поцікавитися: ви далеко ідете? В Синельникове. І я в Синельникове. Я кажу: в мене там тітка. А він каже й не каже, хто там і що в нього в Синельниковому, бо прикордонник же, і воєнна тайна, і… а жінки торохтять обабіч мене, почом сємечки в Дніпропетровську на Озьорці, а він слухає та все усміхається так, як оце ти, аж наче засоромлено, і питає мене, чи могла б сказати, як мене звуть, яке ім’я, я кажу: Юлія, а він каже: Василь, а тоді так несміливо, хоч і лейтенант, і прикордонник, хоч і границя на замку, питає, чи не могла б я вийти з ним постояти отам біля вікна, щоб поговорити, а я вже готова за ним у вогонь і в воду, що там мені якесь вікно, і якийсь вагон, і якась станція Синельникове! Ну він усе мені чесно: і про заставу, і про листи, і про Катюшу на фотографії, і про «Расцветали яблони и груши», а тоді взяв мене за руки, як оце ти, а мене як молнією вдарило… Ну, й не доїхали ми до станції Синельникове, злізли на станції Ігрень, зразу за Амуром, на другім боці Дніпра за Дніпропетровськом, там, в Ігрені, кажуть, шамашедчий дом, і ми обоє були як шамашедчі, вернулися в Дніпропетровськ, а тоді в Нікополь, через Дніпро і в Кам’янку, до моєї мами, і Василь по стойці «смірно»: дозвольте взяти в законні жони вашу доньку Юлію, обіцяю любити її вірно і… А через рік знайшлася в нас донечка, та тільки я така дурна, так рвалася до Василя на заставу, що в мене молоко в грудях пропало, ну, я мамі зоставила Галю, а сама в Білорусь, а через місяць воно й почалося… І коли ото Василь геройською смертю, а мене аж в оцю Азію… Боже ж мій, Боже!.. Там кров, там смерть, а тут як звірі… Я думала, всі чоловіки на війні, а тут їх ще більше, ховаються од фронту і все для себе, до себе, під себе… Жінці хоч лягай і помирай. Всі тебе хочуть, всі на тебе… А я хіба не можу хотіти для себе? Хіба я не людина? І як побачила тебе, так мене мов у груди вдарило: Василь мій, Василько, Васюня!.. А ти про себе й нічого… Вдень я б тобі теж нічого не розповіла, а вночі можна… Вночі можна все. Правда ж?