Пригоди Мак-Лейстона, Гаррi Руперта та iнших

З тим пішов він додому.

Другого ранку в призначений час постукано в його двері. «Я йду!» — гукнув келеп. Узяв свою стару торбу під пахву й пішов. Якийся час вони йшли мовчки поруч одне одного.

Потому келеп сказав: «Одне ще хотів би я сказати: буває так подекуди, що впаде тобі на голову горіх; од цього буває таки боляче. Так от, ти мусиш мені кріпко обіцяти не верещать і не скавучать, а зціпити зуби, хіба сказати стиха: «Гм! Гм! Гм! Макекембе-ла-моту-ма — моту-ма!»»

«З чого ж я скавучатиму! Думаєш, я не знаю, що в леопарда є вуха? Він би не став баритися й забив би нас обох».

«Так, — сказав келеп, — ти ще, може, і врятувався був би, бо ти здорово вчений бігати, а я, бідолаха, зі своїми короткими ногами не можу швидко бігати, мене він, без сумніву, спіймає».

«Не турбуйся, — сказав собака. — Я цілком певний, що не скавчатиму».

Отак вони підійшли до горіхового дерева. Там лежала сила чудових горіхів, і келеп щиро взявся ховати їх до торбинки. Собака збирав також і аж стрибав з радощів, знаходячи ще і ще. Мов навіжений гасав він навколо дерева, й келепові нелегко було його придержувати.

Оце він знову біг до келепа, показати йому новий запас горіхів, коли зашелестіло в гіллі і — гоц! упав горіх на спину келепові, та той не покинув збирати, а сказав спокійненько: «Гм! Гм! Гм! Макекембе-ла-моту — ла-моту — ма! Бач, — сказав він до собаки, — тепер ти чув, як це робиться, це дуже легко перетерпіти».

«Звичайно!» — одповів собака й пострибав далі. За часинку знову шелеснуло в гіллі й знову впав горіх з дерева. На цей раз він потрапив акурат на голову собаці. «Гай, гай, гай», — заскавчав собака й подався геть.

— Ти помічаєш, як він став гладко говорити, — завважив Франсуа, — ніби ввесь вік розмовляв по-французькому, — додав він сміючись.

— Бач, цю казку він тисячу раз розповідав уже подорожнім і виробив собі певний стиль. Тю — що це таке?

Матрос ізліз із фури, пустив коні плентатись у валці за передньою фурою й підійшов до купки робітників. Він пройшов близесенько до одного з білих рабів, так що мало не зачепив його рукою. Франсуа почув, як він щось сказав, але він навіть не подивився на робітника, сказав ніби розмовляючи сам із собою. Потім він наздігнав фуру та знову заліз туди. Робітник, повз якого він пройшов, стояв із хвилину мов остовпілий, поки нагай салдата зі свистом не оперезав йому спини. Тоді він узявся похапцем працювати знову. Салдат не звернув ніякісінької уваги на матроса та придивлявся тільки до екіпажу, що в ньому їхали Франсуа й Вінсент.

Вінсент, побачивши, що Дюваль знову пішов до фури, підштовхнув негра легенько під бік.

— Ну розповідай же, старче, далі. Собака подався геть, і що далі?

Негр кахикнув і забелькотів далі:

...«Гай! Гай! Гай!» — заверещав собака, шпурнув свою торбину й побіг геть. «Ах ти ж, лиха година», — сказав келеп злякано, бо вже він чув, що йде леопард. Він мав, на щастя, ще стільки глузду, щоб сховатися під посохлим листям. Леопард прийшов: запримітив ураз собакову торбинку. «Еге-ге — крадуть горіхи! — сказав він люто, — вам це так не мине». Він почав отож шукати, але не міг нічого знайти й хотів уже вертати додому; тоді прилетіла чорно-біла пташка, сіла на горіхове дерево і заспівала: «Під листям, леопарде, під листям!»

Келепові аж мороз побіг по шкурі, і він заривався чимраз глибше, та птах співав усе голосніше: «Під листям, леопарде, під листям!» Леопарда дуже роздратувало даремне шукання. Він подумав, що птах хоче просто його піддурити, він схопив поліно й шпурнув у птаха. Та той перестрибнув швиденько на другу гілочку, поліно тільки збило декілька горіхів й упало долі, тим часом келеп доповз аж до коріння й думав, що він уже врятувався, коли птах ізнову почав співати: «Під корінням, леопарде, під корінням!» Коли леопард це почув, він пішов простісінько до горіхового дерева, обережно розгорнув посохле листя, подивився під заголене коріння і просто в вічі келепові: «Так це ти, злодіюго!» — гукнув леопард, узяв торбинку — а в його висіло дві торбині через плече — й хотів оце сховати туди келепа, коли той сказав: «Дорогий друже, не клади мене в гарну нову торбу, краще поклади в другу — вона старіша й не така вже гарна; подивись, який я брудний, я тільки попсую тобі торбину». — «Ти маєш рацію», — зауважив леопард, поклав келепа в стару торбу й побіг з нею геть. Та келеп схитрував, порадивши леопарда на це діло, він добре знав, що стара торбина в кутку вже дуже була трухлява і що він легко зможе розсунути бамбукові соломини в куточку.

Він, не гаючи часу, взявся до роботи і був дуже радий, коли опинився на м'якій траві; та перед тим він наклав у торбину, і гайно там зосталося. «Щоб леопард не почув відразу, що торба полегшала», — сказав, сміючись, келеп і пішов додому, спинився на хвилину, щоб спочинути від страху, і пішов до свого приятеля висловити йому свою думку про його поводження.

Леопард також прийшов додому та звелів негайно зогріти води.

Одного з-поміж своїх синів він послав, наказавши йому скликати всіх приятелів та знайомих на бенкет.

«Скажи їм, що я спіймав келепа, коли він крав горіхи, і ми його всі разом з'їмо».

Син пішов, і гості посходилися...

В цій хвилині Вінсент штовхнув старикана вбік і велів йому замовкнути. З лівого боку з-за невеличкого гаю нісся стогін.

Тихий і жалібний, він розлягався з правильними інтервалами, екіпаж посувався далі, стогін голоснішав, валка завернула на коліні дороги, й у ста кроках від бруку розійшовсь гай і вирізьбилась постать голого чоловіка, прип'ята до дерева. Міріяди мух, бджіл, осів кружляли хмарами навколо дерева, сідали на цятковане кривавими рубцями тіло, на червоні смуги, що рясно вкривали обличчя, руки, груди, на велику рану в стегні, — вкривали всього чоловіка, мов чорним серпанком. Навколо стояли унтер і декілька колоніяльних салдатів. Унтер покурював люльку і давав якісь інструкції напівголим салдатам.

Мов скажений вискочив Франсуа з екіпажу й побіг до дерева.

Одночасно вистрибнув і Дюваль та й собі побіг до дерева. Але вони не добігли ще й півдороги, як Франсуа почув, що немов залізні обценьки схопили його руку вище ліктя.

За ним стояв захеканий Вінсент. Важко дихаючи, одрубуючи кожне слово, він проговорив:

— Назад, у цій хвилі назад! Назад, кажу тобі!

Франсуа завагався. Поруч стояв матрос; його кремезне, обвітрене лице раптом пересмикнулося, примружилось ліве око, він різко повернув і пішов рішучою ходою до фури. Франсуа постояв ще з півсекунди й пішов і собі. Вінсентова рука ще здавлювала його біцепс.

— Ти сказився, чи що, — прошепотів Вінсент.

Голий чоловік, побачивши трьох, застогнав дужче. Незрозумілою мовою він вигукував якісь слова, благаючи звільнити від несамовитої муки. Тільки тепер подорожні побачили, що він стояв у мурашинім гнізді. Франсуа відчув, як рука дужче здавила його лікоть.

Матрос не оглядаючись поспішав до фури.

— Запам'ятай собі, друже, — сказав уже спокійніше Вінсент, — ти можеш застрелити десяток негрів, зґвалтувати дюжину жінок, але вся наша справа пропала, коли ти викинеш щось подібне до того, що хотів зробити оце допіру.

Колоніяльне врядування жартів не полюбляє. Приїхавши в Париж, ти можеш, коли хочеш попсувати собі кар'єру, писати в газеті, але коли ти тут скажеш хоч слово — все пропало! Вже те, що ти поцікавився тут судовою розправою місцевої влади, може коштувати нам горла. Пристрелять зненацька десь на дорозі, і в газетах буде, що дезертири з робіт забили двох подорожніх, та й по тому!..

Ось уже третій день валка продирається тропічним лісом. Всі йдуть пішки, на кількох конях навантажено пару кліток. Решта зосталася на Екваторіяльній станції. Дюваля нема. Він щез ще перед приходом на станцію. Франсуа зовсім занепав духом. Нестерпуча спека. Одіж щільно прилягає до тіла, бо кожну шпарку одшукують москіти й не дають і хвилини спокою. Малесенькі п'явки швиденько пробираються крізь фланель і жалять не гірше від москітів.