Борозна у чужому полi

Все поле біля села всіялось трупами, беззброй- ний люд червона кіннота рубала, немов на показо- вому військовому навчанні, тільки замість тирси з людських муляжів на полігоні з-під шабель тепер струменіла кров справжнісінька; поручник Маля- ренко збожеволів і нявкав, мов кіт, недавній студент учительської семінарії, тяжкопоранений Федір про- сив старшого брата:

Кинь, Василю, у мене гранату, а сам якось ря- туйся…

На очах у Сергія Прокоповича помахами роз- машистими смерть косила його товариство, тих, кому пощастило вийти з «трикутника смерті», хто відстрілювався тоді навіть у мареві тифозному, здолав версти криваві ще Першого зимового по- ходу; як інженер та архітектор він знав різні між- народні системи мір, от тільки досі не вигадали мірки, якою б вдалося зміряти подвижництво його побратимів…

Ось тоді знову згадалася Сергію Прокоповичу розмова з Юрієм Оттовичем напередодні рейду, ота неймовірна мова.

Гірко стає, коли таке знаєш, – чомусь очі ховав Отмарштайн, наче то він винуватець у тому. – Мені показували лист уряду УНР до польського Генштабу з

проханням не дати зброї Тютюннику для цього по- ходу. Підозрюю, що лист  автентичний…

Вірилося і довго не вірилося Сергію Прокопови- чу такій новині, сумнів точив весь цей час, як черв’як недозріле яблуко, доки не почув з вуст самого Юрка Тютюнника:

– Буде нова влада, новий уряд і замкнення гра- ниць України для тих, що лишилися за кордоном, а передусім для уряду УНР.

Боже милий, через що кров людська так поде- шевіла?

І чом же він не пристрелив тоді Загірняка, через якого, можливо, і прийняв Тютюнник оте фатальне рішення, чом малодушшю своєму й ваганням дозво- лив узяти верх? Коли б химерне життя ще раз звело їх на путівцю одному, він, хай і з запізненням, хиби- ти більше б не став…

----- 2

П оштар приніс телеграму сирого імлистого ранку.

Розпишіться.

Степан Прокопович побіг очима рядками теле- грами:

Вітаємо Вас із перемогою в конкурсі…

Їй-богу, світ цей приязний та добросердний: із семи кандидатів, йшлося у телеграмі, саме його, Степана Прокоповича Тимошенка, обрано на кафедру опору матеріалів у Київську політехніку. Збігав 1906 рік.

Звісно, така телеграма не могла не потішити – йому лише двадцять вісім років, досі не випадало прочитати жодної лекції, а тут відразу ставав пред- ставником інженерної механіки в одному з найпо- важніших вузів держави.

Найперш спало на думку: чому обрали саме його? Нехай наукові роботи, представлені ним на конкурс, найкращі, але ж інші кандидати куди поважнішо- го віку, на скронях у декого вже сивина памороззю зблискує, та й викладацький стаж у них неспівмірно більший. Очевидно, гадав Степан Прокопович, кия- ни знехтували цілковито старою методою «вислуги літ», натомість за основу взяли висновки експертів та наукові роботи цих кандидатів.

Вкотре сади зацвітатимуть, і вкотре той цвіт опа- датиме: він ще не раз переконається, що кияни мали рацію. І не тому, що спинилися саме на його парсуні, а тому, що при старій методі талановиті молоді люди в’янули, мов непідлиті вазони на підвіконні, – затри- мувалися в науковому зростанні та науковій  кар’єрі,

досягали професури лише в поважному віці, коли енер- гія, вигадка і добра задерикуватість геть уже вичахли…

Викладати Степан Прокопович теж взявся не «за правилами». Він пожбурив у найдальшу шуфляду книжку з методою німецьких професорів Грасгода і Феппля, яка переважно була у вжитку в петербурзь- ких вишах, де він працював попередньо, натомість у Києві вибудував виклад за власною логікою. У ті літа студенти не мали звички ходити на лекції, бо ж гуль- ки там різні та шпацір куди цікавіші, до іспитів же готувалися переважно за книгами. Але вже на першу лекцію Тимошенка набилося до зали сотень чотири студентства, – і в наступні рази на спудейських лавах ще тісніше ставало.

Окидаючи оком аудиторію, де поспіхом шкряба- ло перами його студентство та силилось за оповід- дю встигнути, Тимошенко не раз задумувався над долею цих хлопчаків. Йому хотілося, щоб з аудито- рій виходили не просто сухі теоретики, надмір го- норові, але без практичних навиків, а пішли істинні інженери, від яких так часто залежать людські жит- тя. Світ потрясла трагедія Квебекського мосту.

То очікувався талановитий витвір інженерної думки. Перекинутий через річку Святого Лаврентія у Канаді, завдовжки мало не в кілометр, міст мав дві залізничні колії, дві трамвайні, дві шосейні дороги і дві тротуарні.

Одного серпневого ранку робітники на будівни- цтві мосту помітили вигини ферми, тож був викли- каний головний інженер квебекської фірми.

– Серйозна справа, але не загрозлива, – вирік він по оглядинах.

Але робити істотне щось, що не допускало б тра- гедії,  чомусь  не  взявся.  Натомість  хіба повідомив

генерального підрядника і то не телеграфом або телефоном, аби приховати тривожний стан від ро- бітників на мосту, а посланцем. Очевидно, поголос потім ішов поміж люду, добігав серпень, і з ним до- бігав будівельний сезон, начальство остерігалося, що робітники попросту розбіжаться…

Наступного ранку роботи продовжували, як рап- том помітили ще один прогин. Та й цього разу за- мість реальної дії могли втішитися хіба телеграмою від консультанта фірми. Той радив не збільшувати навантаження, а ще прислав ескізний малюнок і по- спішив запевнити:

– Для виправлення потрібно тільки три години роботи і 100 доларів.

Біда трапилася, коли стрілка годинника не добі- гала п’ятнадцяти хвилин до завершення робочого дня, – вісімдесят шість чоловік перебувало на будів- ництві. Гучний тріск і крики відчаю люду, що нісся стрімко униз назустріч смерті, неймовірно болісний крик, в якому лише безнадія… Сімдесят п’ять чоло- вік загинуло на очах, дивом врятувалися лиш кілька, які були на мосту, при тому числі кранівник, який іс- тинно народився в сорочці.

…Тільки одних лекцій для інженера замало, – то було тверде переконання Тимошенка з власного, зовсім недавнього студентського досвіду. Тому по- трібно розбити студентство на групи, дати підбірку практичних задач. Та де їх взяти, оті задачі?!

І Степан Прокопович, хоч із часом запізно, бе- реться сам їх складати – засиджуватися доводилося нерідко до третіх півнів. Пізніше задачі ті утворять книгу, яка ширитиметься всіма інженерними школа- ми держави, ще згодом ввійдуть вони в американські підручники з опору матеріалів.

Нещастя Квебека, гадав Тимошенко, має виро- бити в інженерів потребу за необхідності будь-які розрахунки перевіряти лабораторно. У Київському політехнічному, на його погляд, лабораторія була доволі пристойна, оснащена необхідними машина- ми, здебільшого швейцарськими Амслера. Тут ішло випробування матеріалів для промисловості, охоче студентство досліди проводило інколи, а неохоче, – звісно, хіба погляд байдужий кине в той бік.

– Не інколи досліди, – наполягав Степан Проко- пович, – лабораторні заняття мають іти паралельно лекціям, приладами перевіряти розрахунки. Досить біди Квебека…

Та от притичина: де взяти прилади? Таких, як бачи- лося Степану Прокоповичу, просто в природі ще не існувало.

І тоді він з іншими небайдужими співробітника- ми Київської політехніки береться за їх конструю- вання та виготовлення.

З осені дев’ятсот сьомого Тимошенко розширює курс опору матеріалів на два семестри. Курс-то роз- ширюється, а спудеям вчитись по чому? Скільки б не никав очима полицями книгарень чи бібліотек, годі знайти такий посібник. Ніде не подінешся, Степане Прокоповичу, мусиш паралельно з лекціями своїми ще десь викроїти окраєць часу та виписати курс….