Борозна у чужому полi

Викладачі Академії, при тім числі чеські, прекрас- но розуміли, кого й для чого вони готують. Про- фесор Давид Райхінштейн, що асистентом раніше був у Альберта Айнштейна, лекції починав, хоч і з великим трудом, українською, прагнучи цим свою повагу виявити до окупованого народу; щоправда, траплялися й винятки. Колишній професор Київ- ського політехнічного інституту Каміл Шиндлер, зрусифікований німець, затявся було навіть вживати слова «Україна», «українське»; коли ж на черговій лекції бовкнув було «Малоросія», то студенти тут же встали і покинули аудиторію. Для Шиндлера всі слов’яни були «русскімі», навіть чехів причислював до них. Врешті ректорат у відповідь на протести сту- дентства увільнив цього зазомбованого імперськи- ми нісенітницями викладача.

...Для Загірняка, думалося Сергію Прокоповичу, тут просто «лавочка», зовсім інше, напевне, скажуть всі ті, хто пройде тут повний курс.

Через роки колишній студент Євген Маланюк Подєбрадську академію називатиме «Національною політехнікою» і так напише про неї: «Не можна не- дооцінювати того факту, що складні високошкільні дисципліни вперше викладалися і вчилися рідною мовою… в той спосіб незмірно збагачувалася і без-

державна мова, і бездержавна національна психіка… Подєбрадська академія була перш за все лабораторі- єю, де культивувався тип новітнього українця…. Це було чудове видовище – спостерігати, як з людсько- го матеріалу, часом ще досить сирого… вирізьблю- валася, виформовувалася і вишліфовувалась осо- бистість, особистість повновартісна й національно конструктивна».

...Урешті Загірняк знову озвався:

Мені тут теж заманулося вчитися. Документи оце привозив, пристрілятись хотів...

Якось відпустило немов Сергія Прокоповича, перестав електричний струм трясти, і він вимовив мало не байдуже:

Не пристрілятися... пристрелити вас тут вар- тує. Шкодую за своє малодушшя, тоді, в листопаді. Але не пізно...

І він мимоволі крок уперед ступив і завис висо- ченькою статурою власною над Загірняком, що й до грудей його не доріс; той опасливо ступив крок на- зад, потім, по ваганню на мить, ще один...

Не тіштеся, – з видихом зло відказав Тимошен- кові, і сиві очі його крижаніли. – Запізнився я з до- кументами, через рік веліли прийти...

А як далі на кілька кроків позадкував Загірняк, то з шипінням докинув знову давнє оте:

Ще пощастить нам зустрітися на вузенькій стежці...

«Що з падлюкою цим робити? – крутилася напу- дженою білкою в колесі думка, – негайно в поліцію якось здати, сказати, що чекіст він, напевне, шавка московського ГПУ? Але чим доведе, які аргументи зможе навести, які факти?»

----- 11

Т o був особливий вересневий день, в який немов  дві  пори  року  зустрілися: лагідність

літа, що прощалось і, видавалося, перепрошувало сором’язливо усіх за відхід, за таку нечемність, ла- гідність погідного сонячного дня так природно до- повнювалася розкішшю барв юної осені, неймовір- них барв, якими спалахнули дерева вздовж вулиць. І то був особливий день для студентів та професури Господарської академії в Подєбрадах. На вщерть за- повненому людом пероні вони зустрічали митропо- лита Андрея Шептицького.

Гомін прокотився пероном, заледве заможна по- стать владики з’явилася в дверях вагона, шановано- го гостя студентки вітали квітами, а сам митропо- лит був серед люду, мов батько серед дітей: навіть височенькі на зріст професори Сергій  Тимошенко і правник Лука Бич, що здоровили насамперш, на голову нижчі були від владики; помітно постарілий за останні роки, сивий весь, митрополит скидався на прадавнього пророка, який щойно зійшов з таких же сивих сторінок священних книг.

Владика Андрей з інтересом знайомився з Акаде- мією: той щирий інтерес був написаний на його об- личчі, і ніякий артистизм в жодної людини не здатен його імітувати чи замінити.

– У нашій бібліотеці вже близько двадцяти вось- ми тисяч книг, – тішився сам і щиро хотів потішити гостя Сергій Прокопович. – Це фахові, здебільшо- го, видання для наших агрономічного, інженерного та економіко-кооперативного факультетів. Четвер- тина з тих книг російською, стільки ж наближається

українською, чому неабияк раді: не зможуть тепер дорікнути невігласи, що не маємо своєї терміноло- гії та мізер наукових видань рідною мовою. Звісно, сюди надходять найновіші книги чеською, німець- кою, англійською, іспанською та сербською мовами. Тимошенко стримував себе і не завше міг стрима- ти, бо хотілося оповісти, що готують тут справжніх фахівців, що вчаться студенти до шістдесяти годин на тиждень – сонце їм голоблею, хіба, підпирати… І здавати майбутнім випускникам треба до сімдеся- ти дисциплін, а до того стажування в різних лабо- раторіях пройти. Хто обрав спеціальність хіміко- технологічну, має виконати завдання в цукроварній, ферментаційній хімічній технологіях, технічній мі- кології. А після завершення навчання та практики мають готувати дипломні роботи, в яких уже розро- блені повинні бути проекти фабрик та повного об- ладнання їх устаткуванням із детальними розрахун-

ками.

А хіба міг Сергій Прокопович обійти істинне подвижництво своїх колег, професури Академії? Оплата педагогів, серед яких немало було з євро- пейським чи й зі світовим ім’ям, навдивовижу низь- ка, місячна платня професора ледве сягала сорока восьми доларів, доцента – близько сорока одного. І, попри це, йде тут жвава наукова робота.

– Лише за перших неповних п’ять років в Академії підготовлено сто шістдесят п’ять підручників, себто майже кожного тижня виходив один посібник, – не йнялося Сергію Прокоповичу, і на ту похвальбу не бачив він в очах митрополита іронії, хіба згідливо той лиш кивав головою.

Здебільшого це були перші в історії підручники українською мовою в тій або іншій галузі. За    пів-

тисячі перевалила кількість наукових публікацій – рефератів, монографій чи розвідок, – причому не тільки українською, а й німецькою, англійською, чеською та іншими мовами. А ще намітки є видавати

«Записки УГА»…

– Не випадково тому, – хвалився Сергій Прокопо- вич і не відчував докорів сумління за прогріх такий,

зі стін Господарської академії виходить тямущий фахівець. Їхніх випускників охоче запрошують Аргентина і Бельгія, Болгарія і Бразилія, Канада й Китай, Німеччина й Польща, Сполучені Штати і Франція – всього близько шістнадцяти країн; вони народилися і зросли на вкраїнській землі, а тепер, видно, суджено їм світи розбудовувати. Зрозуміло, немало лишається тут, у Чеському краї, а з півде- сятка обрали свідомо тернистий шлях: розуміючи всі загрози, поїхали додому на працю, в Радянську Україну…

Того дня маєстатну постать митрополита Андрея можна було бачити в багатьох аудиторіях і навіть у лабораторних приміщеннях. А в лабораторії фер- ментаційної технології доцент Євген Голіцинський взявся припрошувати владику спробувати зразки фруктових вин, і той не насмілився на відмову.

В Україні, у північних землях, виноград час- то гине через морози, та й дозріває не завше… Тож наші технології мають дати вино з фруктів не згірш за виноградне, – переконував учений митрополита. І на потіху Голіцинського владика спробував смак його витвору, а на ще на більшу потіху – вгадав,

з яких фруктів яке вино…

Наступного дня в супроводі академічного хору владика Андрей у місцевій католицькій церкві від- правив урочисту Службу Божу. Більшість   спудеїв

навчалася в Подєбрадах з країв православних, рід- ко кому з них випадало в житті чути, як правлять у греко-католицькому храмі, тож дивувалися чимало з присутніх та ще перешіптувалися: «Правиться зо- всім, як у нас»…