Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

Там і там виникаючи, то не сокіл літав, то Мамай на своїм Білогривці з'являвся заразом у кільканадцятьох сутичках, — що кінь Добрян топче, а що Мамай б'є, а що Песик Ложка зубами шматує, — і од стріл, які повпивалися в тіло з усіх боків, Козак був схожий на сердитого кругленького їжака.

Обличчя йому побагровіло від напруги. Орудуючи ратищем. він одбивався зразу від кількох оскаженілих найманців гетьмана: одному в зуби заціджував дерев'яним тупим кінцем, гостряком списа проштрикував другого, збиваючи його з коня, наскочивши на третього чавунними грудьми свого Добряна (кінь — вогонь-вогнем!), вибивав якого-небудь шляхтича або татарина з сідла, а то й сам діставав од когось хорошенько в груди шаблею чи списом, і знову рубав і колов, колов і рубав, — 1 ввесь час ширяв йому над головою сокіл.

На блим задерши голову, Мамай гукав йому якесь коротке слово, і знову врубувався в гущу ворогів, що напливали плавом на долинян, хвиля за хвилею, стіна за стіною: дуки-срібляники, пани — проти сіроми, проти злиднів, хамів, хлопів, їхні ясновельможності — проти люду чорного, проти бунту лайдацького, найманці — проти хазяїв цього краю благословенного, кривоприсяжці й зрадники, недуга отчизная, супроти простого й відважного, супроти мудрого й вільнолюбивого народу України…

Сокіл усе шугав над бойовищем, квилив над Мамаєм раз по раз, подаючи знаки про близьку небезпеку, шугав та й шугав, порою всеньке небо закриваючи широкими крилами, аж наче сонце застуючи деколи, бо від куряви, від диму, від парування крові темніше й темніше ставало довкола, мовби хмари ворожої навали сунули на Мирослав не тільки по топтаній землі, а й по вільному небу.

— Куди ж нам пробиватись далі!? — гукав якийсь страхополох, до перепуду наляканий кров'ю. — Там смерть попереду!

— А сором — позаду! — глузливо відмовив боягузові Козак Мамай, і, ці слова почувши, Михайлик, що промчав на ту мить повз Козака, зрозумів їх, як перший закон війни.

Орудуючи келепом замашненьким, Михайлик, сам не свій після безсонної ночі, після несподіваного щастя в коханні, після вранішньої зустрічі з Яриною, що так підступно зрадила його, піддавшись панському своєму гонорові, що так облудно від нього відмовилась, від парубка, котрого вона сама вночі сьогодні… ні, ні, ні, то все був сон, та й тільки! — і наш Михайлик, у кривавому запалі битви ще й думками цими терзаний, відбився ненароком геть від матінки, від Мамая, від старого Гната Романюка (котрий рубався тут же), від Прудивуса, від усіх від своїх, — та й прокладав собі дорогу келепом, але не назад, не до замка, а далі від нього, бо ж парубок, як ми сказали б нині, бойового досвіду ніякого не мав.

Запроторившись аж так далеко, Михайлик, необачний, несподівано врубався в гущину ворогів, які тут щільно обступили чималий гурт косарів (із самими лише косами) та вельми пошарпану козацьку сотню Михайла Борозенка: щойно втративши в бою свого бравого сотника, борозенківці вже знемагали од великої крові.

Люди падали в бою одне за одним, а німецькі рейтари відбивали цей гурт мирославців од стін города далі та далі.

Німці вже були певні, що купку долинян, яких вони так щільно оточили, доб'ють без натуги, бо долиняни вже втрачали надію пробитись назад, до Коронного замка, — стікаючи кров'ю, добрі люди відходили від міста перед жарким мистецтвом бою, яким так спритно й холодно володіли чужинці, з покоління в покоління вчившись проливати людську кров по багатьох країнах Сходу й Заходу.

Михайлик, досі не бувавши в боях, не дуже й тямив на ту хвилину, що ж круг нього діється. Йому, правда, трохи моторошно стало, нечутенному, коли він, ледве оговтавшись у бою, зауважив, що й близько не видно нікого з мирославців, а самі скрізь жовтожупанники та чужинці, і, ясна річ, світ йому вгору піднявся, коли вздрів поряд закривавлені постаті козацтва з пошарпаної та оточеної сотні щойно вбитого Михайла Борозенка, рвонувся до своїх, пробився хутко, поклавши дорогою кількох татар, і з таким запалом урізався в непохитну стіну рейтарства, аж німці від несподіванки подались перед ним, скотившися з пагорба, з якого їм так зручно було крушити мирославців.

Запримітивши ще віддалік якогось німчина, найвищого, найкремезнішого, в золоченій кірасі, в панцирі, що срібним свічадом блискав проти сонця, якогось, видно, рейтарського отамана, Михайлик, боязкий та несміливий, прорубав собі до нього стежку, в запалі бою навіть не помітивши крові, що цебеніла йому з правого плеча, кинувся конем до німця, але заскочив збоку. Рейтар його не помітив, і можна було безпечно зрубати ворога зі спини, та Михайлик торкнув коня трохи далі, щоб стати з рейтаром ніс до носа, і щосили рубонув келепом по золотій кірасі.

Метал аж репнув, мов кавун, репнув з головою разом, а рейтар, захитавшись і вже вмираючи, вдарив хлопця по правій руці, але схибив, і шабля, свиснувши, рубонула круту шию Михайлового коня.

Рейтар упав, а наш коваль, обагрений кров'ю гнідаша, відчувши, що падає теж, перескочив на спину коневі супротивника, який, утративши свого вершника, шарахнув проз Михайлика в ту небезпечну мить.

Опинившись знов на коні, Михайлик раптом зрозумів, еж борозенківська сотня з косарями, що до них він раптово пристав, уже втрачають останні сили, — і не те, щоб його страх пойняв, ні, — і не те, щоб він подумав тої хвилі, як рятувать своє життя, — ні, ні, він був ще надто молодий для цього, він просто робив своє діло, на яке його сюди привів Козак Мамай, він крушив воріженьків і намагався це робити якнайкраще, та й тільки, — хоч досі він того діла не вмів, та й не бачив такого ніколи, і не прагнув воюватися, бо в козаки йти не збирався, а мав себе за звичайнісінького коваля.

— Бий гемонську віру! — кричав він, орудуючи келепом, а що голосок у нього був, нівроку, дужий, та й здався цим людям, що попали в біду, здався вельми знайомим, бо ж чимало людей чули його вчора на виставі в базарі, то й козацтво з косариками потяглось мимохіть ближче до нього, і вже всі там стали гуртуватись круг Михайлика, за яку мить признавши його за привідцю, що ненароком заступив у бою допіру вбитого сотника Борозенка.

— За мною! — погукував до вояків Михайлик і, оглядівшись, збагнув, нарешті, що далі пробиватися не варто, і рвонув з косарями та з рештками борозенківської сотні вліво, прорубуючи шлях до мирославських сотень, на чолі яких там бився з ворогами сам полковник, отець Мелхиседек. Але те, що він побачив трохи далі від пагорба, через котрий вони проривалися назад, до своїх, те, що Михайлик побачив, примусило його спинити своїх людей і знову повести їх у саме пекло…

Бо він побачив там…

10

Побачив там Ярину.

Припавши спиною до невисокої скелі, вона відбивалася шаблею, і її давно вже вбили б ті звірюги, які обпали п з трьох боків, але в них, видно, був розказ — панну Подолянку вхопити живцем.

Валялись біля неї долі коновки, що в них розносила в час битви панна мирославцям воду й вино, і дивом-дивиною було те, що її досі не порішила куля чи не підтяла шабля якого-небудь бузувіра.

її поранило десь, та вже й убило б, коли б серед польських шляхтичів хтось не впізнав цю панну, що до неї невгасимий інтерес мала сама Конгрегація в Римі, якій треба ж було страшно помститися панні Кармелі за впертість, за зраду, за втечу. Тепер утікачка була в лабетах двох десятків бравих шляхтичів, що обступили її, застукавши. зненацька ще там, недалечко від Коронного замка й відтіснивши аж сюди, під цю скелю, — вона була вже сливе в руках цього панства, але схопити її вони ніяк не могли, бо ж кожен з тих уродзоних рицарів, необачно наблизившись до українки, міг, чого доброго, накласти головою.

Вона вже біло-збіліла, Подолянка, вже й сил неставало, трималась тільки на люті, на ненависті, на впертості, які й штовхнули сьогодні дівку так нерозважно вийти на поле бою з коновками води та вина.

Ярина ще трималась би, мабуть, коли б раптово не вздріла Михайлика, що пробивався до неї з косарями та з борозенківцями, і здалось їй, ніби це тільки ввижається той голодранець, котрого вона так підступно зрадила, образила, зумисна не впізнавши нині вранці, — їй показалося вже, що вона марить, і дівчина впала непритомна.