-->

Поцiлунок Елли Фiцджеральд

На нашем литературном портале можно бесплатно читать книгу Поцiлунок Елли Фiцджеральд, Лишега Олег-- . Жанр: Проза прочее. Онлайн библиотека дает возможность прочитать весь текст и даже без регистрации и СМС подтверждения на нашем литературном портале bazaknig.info.
Поцiлунок Елли Фiцджеральд
Название: Поцiлунок Елли Фiцджеральд
Дата добавления: 16 январь 2020
Количество просмотров: 265
Читать онлайн

Поцiлунок Елли Фiцджеральд читать книгу онлайн

Поцiлунок Елли Фiцджеральд - читать бесплатно онлайн , автор Лишега Олег

До книги визначного українського поета Олега Лишеги (1949—2014) увійшли його есеї про творчість, про витісування торсів із найтвердіших порід дерев, «може, трохи м'якших за слово».

У другому розділі — «America emeralda» — переклади міфів та легенд американських індіанців, щоденник Генрі Торо, вірші Робінзона Джеферса, а також есей та вірш, написані після тривалого перебування Олега Лишеги в гірському Лемонті у Пенсильванії (США).

Це остання книжка, яку поет ще встиг підготувати до друку. Вона мала називатися або «Поцілунок Елли Фіцджеральд», або «America emeralda» (Смарагдова Америка).

Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 44 ВПЕРЕД
Перейти на страницу:

Це так було, наче ти звідти прийшов — звідти.. Двоє у тісному кам’яному колодязі десь посеред старого Будапешта.. Може, вони недавно побралися: у них свій куток на мансарді.. Але чому «Три дні і три ночі»? А може, інакше? Десь там, під дахом з голубами, вони щасливі рівно три дні і три ночі: він перекладає вірші Аполлінера: і лише раз, на якусь хвильку, промінь сонця падав до них на подушку, і знов у сутіні свого кам’яного колодязя сам на сам, ніби й нема довкола інших колодязів, з іншими тінями і голубами.. А потім його забирають на війну.. Нічний розбомблений поїзд.. А вкінці знов нічний Будапешт — притихлий, тьмяний, понищений.. Десь дотліває багаття серед вулиці, купка обірваних солдатів у якомусь лахмітті роззираються в темряві у порожні вікна, бредуть кам’яним дном.. Вони наче когось шукають, в одного в руках на клаптику паперу записана та вулиця, той дім і той закуток під дахом, куди сонце заглядало лише на хвильку.. Видно, вони вже довго-довго бродять нічним осиротілим містом, бо ніяк не зважаться підійти під те одиноке вікно і сказати, що Його вже нема.. Раптом зупиняються, вони відчувають, що це десь саме тут: хтось з них починає грати на губній гармоніці.. Хтось на милицях пробує пританцьовувати — якась незграбна нічна пантоміма вуличних комедіянтів.. Угорі над ними раптом спалахує вікно.. Усе те мало статися з нами..

Пізня ніч.. Двоє чоловіків кружляють Погулянкою.. Ідуть до винного заводу.. Там уже темно, вони стукають у браму, але сторожа давно спить.. Брама і вулиця тхнуть вином.. Вони йдуть далі, трохи далі перед ними грабовий ліс.. І починаються гори.. Колись сюди їздили фіякрами відпочивати, тут було повно джерел.. лежали під парасольками на траві.. Гарна була долина.. З одного боку піднімається Винниківський ліс, а з другого опускається Личаківський цвинтар.. Вони йдуть уперед, все далі.. Тут завжди зупинялись луна-парки, уже було заходились будувати стаціонарний звіринець.. привезли кілька кліток з ведмедями.. Але потім щось передумали, і лишили одного.. Тою вузькою вуличкою за винним заводом неможливо було не дійти до ведмедя.. За ним уже не було нічого.. Вони йшли і йшли.. Тоді це здавалось вічно, хоч насправді добрий заєць міг здолати ту дорогу від Личаківського цвинтаря за якусь хвилину.. Але темрява була страшна, і неможливо було туди не йти.. Раптом з темряви виринула купа бузку, але була вже, здається, осінь, і в тій купі бузку стояла його плітка.. Ми зупинилися віддалік і мовчки дивились на нього.. Довкола галявина, залита місячним сяйвом, і з усіх кінців згори до нас збігали тонкі високі граби.. І нас йому не було видно.. але він чув, що хтось там стоїть, десь недалеко.. Він вже трохи заспокоївся і дивився тепер на нас, як і ми на нього.. І незчулися, як і коли тихо під’їхала хлібовозка.. Під’їхала впритул.. З кабіни вискочив якийсь чоловічок, загриміли засуви, і крізь бузок видно було тільки, як метляються дві тіні: один цілими лотками дістає задубілий чорний хліб і сипле ведмедю на груди, а той, скільки може, притискає лапами до серця.. Так само нечутно, як і появилась, зникла хлібовозка.. Ніде нікого, ні душі.. Ніякого місяця, ніякого бузку, нічого.. Сам один вертався, і було ще дивно, як ноги могли намацати під собою якусь дорогу.. чи то була та єдино можлива дорога тоді?. Хто його знає.. Хтось завів у гори, і там лишив.. Десь тут недалеко Личаківський цвинтар, а далі вже.. Мені вже було все одно куди йти.. Єдине озвався твій голос.. У темряві хтось заридав.. Голос то зривався, то стихав.. Мене вів твій голос, десь просто переді мною, з землі.. Такого ще ніколи не чув, і коли нічого не бачиш, але чуєш той крик із землі, хіба можна це все забути колись? Так реве навіть не конаюча тварина.. Що було тобі тоді?. Що ти чув?. Глуха ніч.. Нефрит — камінь з плоті.. Зболілої плоті юного Адама.. Один повернувся до себе під Личаківський цвинтар, а інший виїхав до Києва..

Бачив Валєру.. Недавно був у нього в майстерні на розі Зеленої і генерала Тарнавського.. Він на підлозі монтував вітраж, йому замовили до Різдва дванадцять апостолів.. Кожен десь п’ять метрів заввишки.. Я й не знав, що його вітражі у багатьох церквах, і не лише у Львові.. Він трохи відірвався від роботи: щось розповідав, але згодом я помітив, як його руки непомітно перекладають скельця на столі. Там у нього повно всяких речей на столі, цілі гори, але поміж них я помітив невеликі дерев’яні рамці, і саме туди він вставляв кольорові скельця.. Увесь час наче мені щось оповідає смішне, і дивиться так трохи насмішкувато на мене, а руки наче самі окремо швиденько викладають якийсь легкий, не сюжетний, а вже абстрактний рисунок.. Так, наче граючись з яскравим осіннім листям.. А за вікном якраз осінь.. Ти пам’ятаєш, які у нього темні були вікна там на Котовського? Туди, у той колодязь, вічно залітав сніг чи дощ, вони були, здається, нижче землі, темно, мокро, вічно горіло світло у тому підземеллі, і той мох на стінах.. Аж тепер я розумію, що значить у темряві легкий, ясний вітраж, якийсь найпростіший узір..

Часом по кілька днів не виходжу з дому. Хліб, олія, картопля.. Вчора увечері вийшов — ходив, ходив.. Уже до Нового року навезли гори мандаринів.. Жінки просто на асфальті продають овочі, зелень, випотрошені кури, кролики, молоко.. Але щось мене стримує навіть спитати у якоїсь жінки, усе ж ніби свіже, своє.. А не можу.. Хіба що підходжу до будки з хлібом і прошу чорний круглий.. Там, у віконці, у напівтемряві, молода жінка в синьому фартушку вибирає з глибокої полиці ще теплий житній хліб.. Вона завжди на своєму місці.. Вона знає, що дає найдорожче від щирого серця.. Вона завжди ніяково усміхається, сама в собі.. У своїм теплім пахучім світі.. Довгі полиці з круглими хлібами тягнуться у тиху вічність.. Може, вона не бачить як трясуться руки у мене, коли простягаю долоню, щоб узяти з її рук паляницю, темну, ледь притрушену борошном.. Я завжди той маленький босий хлопчик на вулиці в Помпеях, біля старших, поважних громадян у плащах і сандалях.. У черзі за хлібом — тут же, біля кам’яного прилавку, на підвищенні, стоїть сам пекар.. У тебе в жмені затиснуті кілька драхм: може, цього досить, аби за дві тисячі літ твоя худа постать виринула на фресці у поруйнованих, присипаних вулканічним попелом інших Помпеях..

Ще я пішов тут, на ринку «Санта Барбара», у рибний ряд.. Довго приглядався, і аж нарешті вибрав розмерзле філе морського окуня.. Наче розлогий лист лопуха, лише слизький і майже прозорий.. Прибіг, обваляв у борошні, підсмажив і з’їв гарячим більшу половину.. Решту лишив на завтра.. Ще є тут на полиці кілька недопитих пляшок від дня народження.. Тоді прийшов лише Орест.. Не пробували ми ні вина з ожини, ні з терну.. І так вони й стоять.. Сам я не п’ю.. І з ким випити зараз немає.. Хіба що якось вибрався до Шаленка.. Але йому не можна пити.. Цей раз, як був у нього в майстерні, налив собі чарку калганівки, він цокнувся зі мною і теж ледь пригубив — коли раптом гасне світло.. Я не встиг і половини перехилити.. Валєра довго шукав свічку у себе на столі, а там цілі гори всього — кольорового шкла, свинцю.. В темряві я сидів за столом і чекав, що ось-ось змигне світло і я доп’ю свою половину чарки.. Мені здалося, у цій темряві, що Валера єдиний після Петра Холодного, хто робить справжній вітраж.. Може, й був ще хтось, але темрява все якось вмить ущільнила, і лишила їх двох.. Нарешті він таки знайшов старосвітську грубу свічку.. Я перехилив свою чарку і знов налив.. Виявляється, світла не було не лише в будинку, а й навпроти на всій Зеленій.. Ми вийшли на балкон з вулиці ген. Тарнавського.. Узвіз стрімко п’явся угору.. У пітьмі розкраяний каньйон, і не видно, де камінь, а де небо..

Двері його майстерні виходять з другого поверху на галерею.. Внизу кам’яний колодязь, але не такий, як на Котовського.. Примарні камениці і коші подвір’їв, мов нетрі мороку вузькі і мокрі сходи, провалля ночі, що його ніхто не зміряв.. Отут, за стіною, — обійстя Андрея Шептицького — він каже, але нам краще зайти туди через іншу браму.. Заходимо через гарну ковану браму у сад.. Довкола темно, але відчуваю рукою підстрижений живопліт, трава, крислаті яблуні, посередині височенна черешня — в глибині кремезна оселя з колонами.. Здається, високі темні смереки, а отам за ними — каретний двір.. Темні вікна всюди, але як затишно в цьому садку.. Дивно, Валєрина майстерня за стіною каретного двору, але це все наче разом, довкола цього саду.. І він, і Петро Холодний наче й досі під його опікою, бережені його благословенням.. У цій темряві десь за стіною глухо кашляв Сосенко.. Їхні тіні зовсім поруч, під цими яблунями і Антонич..

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 44 ВПЕРЕД
Перейти на страницу:
Комментариев (0)
название