Син землi
Син землi читать книгу онлайн
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Запущена стежка у гущавині ставала прикра, бо кущі так густо поспліталися і так їх цупко обняли, неначеби хотіли попрохати мавку і лісовика:
— Останьте тут, між нами.
І Дорі було важко теж продиратися вперед. Вона дивилась допитливо на Івана й мавку, виляючи хвостом.
Мавчине збентеження ущухло. Їй стало весело у тім зеленім, чуднім захисті природи. Вона обсипала кущі легеньким усміхом, що срібними дзвіночками повис на листках.
— Або мусимо назад іти,— сказала мавка,— або глянь, Іване, вгору!.. Височезні сосни попритулювали голови одні до одних... Перешіптуються з синім небом... Так чогось поважно... загадково... так таємно дивляться униз на нас обох...
Збоку, ліворуч рістня рідшала.
Туди пустилися обоє й незабаром вийшли на дорогу в лісі, що неначе ясна крайка оперезувала землю поміж темно-мовчазними стінами дерев.
Аж ось наліво, край дороги, скупана зеленим сяйвом, мигнула затишна поляна.
А серед неї...
— Ах,— закликала бентежно мавка і тривожно пригорнулась до Івана.— Що це?..
Іван одповів:
— Це,— моя весно, дуб і береза, що їх нині буря вирвала з корінням.
— Іване, я боюся... — хвилювалась мавка і тулилася ще кріпше до Івана.
— Чого боятися, моя душе?..
Тут, із-за поляни, в темних неграх лісу заквилила знов сова.
Одночасно Дора дуже живо стала бігати дорогою сюди й туди, вперед, назад і нюхала запопадливо землю.
— Мій Іване,— шепотіла мавка,— я очей не можу відірвати від цього дуба й берези.
Вони обоє обнялися...
— Їх кохання — смерть.
— Іване... це не дуб і береза... це ти і я...
Іван узяв мавку на руки, цілував її сердечно, гладив її золоте волосся й успокоював її словами:
— Мавочко, моя зоряна мріє!
Цей дуб і береза це не я і ти. Дуб і береза вмерли, щоб кохатися, ми обоє покохалися, щоб жити і життя творити.
Мавка пригорнулася до Івана ще дужче:
— Я боюся чогось, Іване...
— Не бійся, мавочко. Природа свята. Зло звило собі кубло лише у людських душах. Підійдім ближче до берези та до дуба й попрощаємося з ними теж...
Мавка зійшла з рук Івана, і обоє приблизилися на віддаль кількох кроків до того місця, де дуб і береза найгустіше оплелися гіллям.
Мавка боязко дивилась на обійми цих двох умираючих дерев, а Йван сказав до неї:
— У порівнянні з двома оцими деревами ми обоє безконечно щасливі, моя мавочко, моя весно, моя здійснена мрія!
— Ах, Іване, ти мене лякаєш... Бо щастя криється у змаганні до мрії. Здійснення мрії — це вже край, це — смерть.
Іван обняв мавку й відповів:
— Моя зоряна дружино, невже всі наші змагання вже здійснилися?.. Послухай!.. Чуєш?..
До них доносився гомін стинаних дерев, дарованих селянам мавкою.
По хвилинці мовчання Іван сказав:
— Наше особисте щастя буде вічно свіжим щастям, як його кормитимемо здійснюванням лиш найвищої святої мрії: щастя нашого народу.
Мавка відповіла Йванові цілунком.
Нараз Дора, що обнюхала землю довкруги, зблизилася до сплетів гілля дуба і берези та почала гавкати. Опісля скочила назад, лизнула мавку та Івана в руку і з скавулінням кинулася знов до густо склубленного гілля і завзято гавкала та вила.
Мавка зблідла, вхопила за руку Йвана і прохала:
— Іване, утікаймо відсіля!
Але чомусь обоє не могли рушити з місця.
Нагло мавка крикнула:
— Мій Іване!.. Глянь!.. Між листями страшні більма!.. Розжарені зелені очі... Якесь третє око... мертве... чорне... сталеве... Іване! Це Пенкальський!..
— Так! — заскреготів понурий голос, і в тій хвилі третє око блиснуло і — гукнуло два стріли.
Дуб Іван звалився на землю.
А з ним усунулася береза-мавка.
Дора скочила вгору на гілля і вхопила з скаженим гарчанням Пенкальського за руку, з котрої впав револьвер на долину поміж листя.
Та даремно силкувався Пенкальський вимотатися з галуззя і втікти. Дора кинулася йому на горло, з якого бухнула кров, й пронеслося по лісі харчання.
Аж ось мавка підвелася й поглянула блудними очима на Івана, що лежав без руху на землі. Його очі були сплющені, із уст дзюрів струмочок крові.
— Іване! — заридала мавка,— єдиний мій Іване! Глянь хоча востаннє на свою нещасну мавку!
Іван відчинив очі і прошепотів:
— Солодко для мрії жити і за мрію вмерти.
Замовк і знов заплющив очі.
Мавка руки заламала й заридала:
— Мій Іване! Я, твоя здійснена мрія, убила тебе.
Однак Іван уже не чув тих слів.
— Люди! Рятуйте нас! Рятуйте! Люди!..
Ліс померк, і потемнів, і глухо й мертво обізвався:
— Люди!
Мавка впала біля Йвана без життя.
XX
З лісу тихо, звільна виїжджає драбинястий віз. На пахучім сіні цього воза — хто це тихо спочиває? Лісовик і мавка.
Очі сплющені, блідий-блідий спокій лежить на їх обличчях.
А довкола воза йде народ.
За возом між людьми собака Дора виє жалібно.
Голови людей одкриті, очі сивих старців, господарів, хлопців дивляться на мавку та Івана і сльозами заливаються.
А жінки й дівчата руки ломлять, голосно ридають.
Віз їде проти сонця, що боїться позирати на примарний хоровід.
І ховається, заходить на далекому крайнебі.
І не кидає останнього свойого сяйва на лісовика і мавку, ані на людей, що плачуть біля них.
Якесь розгублене, примарне, закривавлене проміння сонця стелиться по верхівлях лісу по головах топіль, і лип, і верб.
Небо кам'яніє і мідяно та холодно дивиться на землю.
Дивовижні тіні — марева студено — синім павутинням сповивають віз і людей довкола нього.
Відкіля ці тіні? Хто це?
Може, це душі мільйонів неповинно згладжених людей, котрі від давніх сумерків віків аж досьогодні тут зібралися, щоб німо приглядатися всесвітньому безглуздю й нужді всебуття?
* * *
Скам'яніла заграва по заході сонця нараз іскри сипле, тремтить, оживає, обіймає крайнебо й вогнями захлистується!..
Що це?..
Заграва від сонця щезає.
А там на заході повінь огню вибухає з землі.
Міліонами іскор стріляє угору.
Жаркими стовпами б'є об небосклін.
Потворними язиками лиже ржаве небо.
Двір Гаєвича горить!
Огненна повінь обертається в дунай огню. Дунай стає вогненним морем, розпростертим між землею й небесами.
Втікло сонце від людей і їхнього страждання.
Тепер луна пожеж освітлює їм чорний шлях.
Луна росте, росте несамовито вгору й хоче небо запалити.
Ні, це не луна.
Це людські сльози й кров, котрі перемінилися в огонь.
Омертвілі, виблідлі обличчя мавки і лісовика і людські очі, їхні сльози, все село, ліс, ніч, земля і небо — цілий світ перемінюється в огонь і кров.
Із пожежі нагло простягається, вистрілює до неба дивна і потворна вогняна рука, котра на зоряно-блакитному престолі всемогутнього жагучим пальцем риє — виписує криваво-вогняні слова:
«Вбито любов, хай живе ненависть і помста!»
Заметки
[1]
Випадок породжує злодійство і любов (нім.).