Повнолiтнi дiти

Але ці холодні бризки незадоволених не в силі пригасити того вогню сподівань, що спалахнув у Дарчиному серці: міністр звертає увагу на русявого скрипаля. Смичок у пальцях цього скрипаля хвилює міністра. Він хоче особисто познайомитися з русявим хлопцем. Говорить з ним і відразу відчуває в ньому майбутню славу. Тепер нема вже чого шукати Данкові в Чернівцях. Мусить їхати у світ. Бухарест, а потім переїзд із столиці до столиці, банкети… Зовсім так, як колись розповідав Данко.

Дарка захищається перед цими вогненними мріями, вертить головою то вліво, то вправо, але це нічого не допомагає: добра русалка накладає їй на голову корону з одних лише самоцвітів. Дарка дивиться у дзеркало: таж вона Данкова наречена!

Господи, яким прекрасним можуть зробити життя бідної учениці добрі русалки!

IX

Проте добра русалка не в силі відвести чорного крила, що нависло над гімназією. Події, що вимальовувалися на гімназичному небі на початку шкільного року, тепер набирали крові і кості і йшли наступом на гімназію: кінець чверті! Кінець чверті! Кінець чверті!

Слова ці наганяли стільки страху, що їх, на думку Дарки, можна було змінити словом: «Татари! Татари!»

Учителі, ці самі кохані професори, що досі тільки читали, аби раптом запитати (хоч це і негарно, але дійсно можна було їх порівняти до гицлів, які підстерігають з арканом невинних собачок) ученицю, тепер ходять з бундючно-діловими мінами, і треба їх просити, щоб запитали перед кінцем чверті.

Щось неймовірне!

Коляска вже третій урок ходить за професором Мірчуком, як курчатко за квочкою, і безнастанно цвірінькає:

— Прошу пана професора… Прошу мене запитати… Прошу мене запитати…

Професор Мірчук буває поверне своє залізне лице і відповість таким самим залізним голосом:

— Коляску вже питано. Записано. Вистачить.

— Я маю виписані всі слівця. Я все вмію, прошу пана професора, — проситься Коляска і ніби ненароком висуває перед ним гарно оправлений зошит з гарячими, як кров, маками.

Мірчук обертається від порога:

— Учениця, яка не вважає за потрібне додержувати шкільного розпорядку і першого дня науки приходить в сукенці до школи, може взагалі не ходити до школи.

Колясці не до жартів від цих слів. Вона з розпукою обертається до класу:

— Дітки, може, пригадує собі котра з вас, коли мене останнього разу питали? Не пригадуєте собі, що я не вміла? Я не розумію, слово честі, скільки голів у класі, а не можете пам'ятати про мене одну… Я вам кажу, ну, я вам кажу, що той бельфер готовий ще мені двійку всадити… Здурів старий! Дітки, я вам кажу… я не можу принести додому більше ніж дві двійки. З історії і фізики — буде з мене. Попович, він тебе вже питав у цій чверті? — хоче знати Коляска, як справа її товаришки по недолі.

Так. Дарку він уже питав. Це пригадує собі весь клас. Дарка пригадує собі ще щось більше: таємний зошит з трояндами, що примандрував до неї аж з третьої лавки і врятував її з становища, в якому тепер знаходиться Коляска.

Стефа Сидір без слів іде до таблиці й певними, спокійними штрихами малює грізного, з бровами, як у казкового Прудивуса, професора Мірчука.

Під цим портретом надруковано двоє слів — параграфи з Мірчукового кодексу: «Записано. Вистачить».

— Додай йому ще роги! Я тебе прошу: дорисуй йому ще роги! — заходиться від сміху Кентнер.

— Намалюй мені копію в чернетці. Я мушу його такого мати, — просить Романовська, хоч рука в неї така, що сама могла б зробити. Всім відомо, що Романовська збирає фото кіноартистів і карикатури учителів.

— Роги! Малюй ще роги! — аж тупотить ногами Кентнер.

— Увага! — скрикує, на півхвилини спізнившись, Косован, бо Мірчук уже побачив себе.

— Хто це намалював? — питає по-діловому.

Ті дві, що були біля дошки, пурхнули на свої місця, як сполохані горобці.

— Я притягну до відповідальності винного, — заявляє нарешті Мірчук. Ніхто не дивується такій заяві. Само собою зрозуміло, що так повинно бути. Мусить навіть бути.

— Чи учениці знають, що це дорівнює зневазі учителя?

Певно, що знають. Чого ж би інакше зображували шановну особу вчителя?

— Якщо винуватниця не признається, то я піду до директора, і наслідки впадуть на цілий клас. Так, на цілий клас!

У класі стає моторошно. Сидір повинна б признатися! Дехто нетерпляче повертає голову в її сторону. Мірчук не знає жартів.

Що ти на це, Сидір? Нічого. Вона має свідків, що схоплювалася двічі, щоб признатися, але Міці Коляска моргнула, щоб мовчала. Знаками натякнула їй, що в разі чого вона всю вину візьме на себе. Як має мати вже двійку з латині, то бодай нехай знає за що!

— Якщо ніхто не признається, то в такому разі нехай директор подивиться на таблицю (якось важко йому було вимовляти «на мене») і сам побачить, до яких вибриків доходять у класі типи, що давно повинні бути поза шкільним життям.

Натяк виразний, як білий день. Коляска зухвало висуває голову вперед і дивиться просто на Мірчука своїми розкосими, визивними очима: «Прошу далі, я слухаю! Прошу!»

Але професор не має що більше говорити. Встає і з розгоном виходить з класу, не зачинивши навіть дверей за собою.

Тоді схоплюється Стефа і кількома помахами губки стирає з дошки карикатуру.

— Ай! — зойкнула Романовська. — Ти, певно, не намалюєш мені вже такого в зошиті!

— Тепер хай приходить директор! — набирає відваги мала Кентнер. — Що побачить?

— Чекай, здається, вже йдуть.

Тоді Коляска миттю перескакує через лавку і похапливими, недоладними рухами накреслює на вогкій дошці осла з вухами, такими довгими, як ноги. На хвіст уже не стало часу, бо за дверима залунали голоси Мірчука та директора.

— Рятуй нас, мати божа! — заголосила Ориська і закрила лице долонями.

Перший ввійшов до класу директор (Мірчук схвильований став собі віддалік). Елегантний, як закордонний дипломат, він з суворими бровами приступив відразу до справи. Був уже поінформований про суть провини, не мав сумнівів щодо того, хто з учениць зробив цей гідний кари вчинок. Директор дивився непримиренно просто на клас. На таблицю й не глянув. Видно було, що в нього нема двох думок щодо того, що Коляска встигла вже затерти сліди свого злочину. Ясно теж було, що він довірятиме словам пана професора, хоча б у цю хвилину не було на таблиці жодної риски.

— Хто дозволив собі жартувати з особи пана професора? Коляска, може, ви скажете нам?

У класі стало тихо, аж страшно.

Він зробив рукою рух у бік дошки, і клас завмер.

— Це ж нечувана нахабність: брати собі за предмет своїх пустощів особу пана професора! Я вас навчу…

І в ту хвилину директор і Мірчук повернули голови до дошки. По класу рознісся спазматичний, насильно стримуваний сміх. Це сміялася мала Кентнер. Сміялася дитина, що затикала собі вуста й ніс, що душилася, аби не вибухнути. Нарешті все це прорвалося, і вона, здригаючись від сміху, пірнула під парту.

Дарці здалося, що Мірчук за мить перевтілився в сіру піраміду піску, яка на очах розсипається в порох. Директор пирснув сміхом (і справді, не можна було не сміятися з цього осла з вухами до землі і без хвоста), але миттю оволодів собою, начебто кашель застукав його, і, відкашлявшись, звів грізно брови. Та поки розтулив рота, Коляска вже сама встала.

— То я намалювала, прошу пана директора.

— Я з вами не маю нічого більше говорити, бо від сьогодні не вважаю вас ученицею нашої школи. Забирайте свої книжки та йдіть додому. Поговорю з вашим батьком. Завтра нехай він прийде до мене до канцелярії.

— Завтра неможливо, прошу пана директора, бо завтра татко має комісію. Може, післязавтра.

— Мовчіть і йдіть геть із класу! — директор був тепер насправді лютий.

Коляска в покорі зібрала книжки (виглядало так, наче вона їх заздалегідь спакувала), поклонилася чемно обом панам, а вже від дверей гукнула товаришкам досить голосно:

— До побачення, діти!

Директор стиснув кулак, ніби хотів дати ще штовханця на дорогу цій зухвалій учениці, але згодом став спокійніший. Певно, усвідомив, що оце «до побачення» могло бути звичайною формою прощання і в'яжеться з планами Коляски знову повернутися до школи.