Повнолiтнi дiти

З подвір'я заторохкотів віз на снопи: мусив вже зо три рази обернути.

Станула по своїй любій звичці в ліжку відразу на ноги (скільки було вже балачки про те, що пружини з ліжечка повилітають!) і відразу присіла задихана з страху: з лівого боку на сорочці червона, ще свіжа кров…

Метнулася до простирадла: ті самі ще свіжі сліди…

Впала на ліжко, скорчивши під груди коліна, і так перечікувала, аж прогуде гураган першого страху. Думки і собі розбіглися всі до одної, поховалися по кутках, не здатні з переляку до ніякого діла.

Тільки в передсінку свідомості змагалися зі собою неясні відомості з певними здогадами…

«Таке», а саме, може, тільки йому подібне, з жінками буває… Але чи вже так завчасу… Чи в пізнішім віці… невідомо. Нема теж певних відомостей про те, чи таке трапляється з всіма жінками, чи тільки з тими, що мають родити дітей… І чи «воно» приходить постійно, напевно з літами, чи тільки як злий знак… випадково…

Але — роздумування на пізніше. Тепер треба чину. Вже. В цій хвилині. Перш за все затерти сліди своєї ганьби. Сорочку можна випрати. Взяти нишком з собою і у ставку випрати. Адже бували вже випадки, що півдому шукало за Дарчиною нічною сорочкою, а вона преспокійно лежала собі, наприклад, у вітальні на фотелі. Зможе й цим разом кудись «задітися». Плями з простирадла найкраще виловити щіточкою для зубів. Знову ж — неясного походження, розпливчасті, вогкі плями на простирадлі можуть кинути й інше підозріння. Нехай. Все інакше краще від «того».

Далі: кров тамується холодними металами і окладами [2] з холодної води (вода з їх криниці зимна-зимна). Це вона знала. І це вона зробить.

Все ж таки ці заходи не багато помогли. Кров вправді спинилася, але взяли такі сильні болі, що здавалося, сама смерть станула з косою перед очі.

Ціле щастя, що дома було, власне, по сварці без перепросин і ніхто не звертав на неї уваги.

І добре, що можна було їсти й бути певним, що за тобою ніхто не слідкує.

Та від цього анітрохи не змаліло нещастя. Навпаки, чим більше старалася злегковажити цей випадок у своїх очах, тим зростав він до більших розмірів. Як навмисне. Кров, жива кров — це не жарти.

Соромно і боляче (дійшла до того, що вона, Дарка, мусить в подруги Ориськи «радитись») було говорити про це з Ориською, але кому мала розказати Дарка своє горе, коли з мамою була у гніві.

Ориська вислухала її очима й вухами, а потім сказала свою думку:

— Ти будеш мати дитину.

Дарка зблідла, але скоро зарожевілася й засміялася: прецінь дитини не мається ні з цього ні з того. По-друге, в ту справу все мусить бути якийсь мужчина вмішаний. Ні, ні… Ориська помиляється. Це мусить бути щось іншого.

Та Ориська таки стояла при своїм.

— А я тобі кажу, Дарко, що таки будеш мати дитину… Ти все думаєш, що я нічого не знаю, а я, може, більше від тебе бачила… Так… В нас заки корова мала мати телятко, то з неї кров ішла… слово честі…

— Ой Орисько… або я корова? — хотіла відразу перебити цю пусту балаканину Дарка.

— Добре… а чи ти знаєш, що з жінки теж іде кров, як вона має мати дитину?.. Ти знаєш, раз післала мене мама до Петрихи по квасне тісто… Я влітаю до хати, а вона якраз має дитину… Кажу тобі — вся постіль від крові… аж по хаті було нею чути… Так, як би свиню зарізали…

Ориська таки дурна. І хоч чваниться, що все знає, видно, що нічого не розуміє. Ну як дитина? Отак собі — заболіло в животі і вже дитина?

— А від кого мала б я мати дитину? — спитала зачутим у селі, хоч і незрозумілим щодо свого змісту, терміном.

Ориська аж очі вирячила. Ага, вона, певно, «забула», що дитина може тільки «від когось» бути! Ну, а що ж тепер? Але Ориська на це питання має відповідь. Жива кров мусить бути предвісником народин живої людини.

— Дарко, ти так все пискуєш до мами… чи ти думаєш, що бог не міг за кару так зробити, щоб… ти без нікого мала дитину?..

— Іди… Іди… такого ще відколи світ світом не бувало… — борониться самопевно Дарка.

— Не вір, добре, не вір, що бог, як хоче, то може все зробити… — остерігає і загрожує водночас Ориська.

Дарка не відважується заперечити божої могучості й гніву. В її очах вони наростають, укладаються у піраміди: одна вище другої, а та ще вище третьої і так без кінця.

Акт прогнання прабатьків з раю блідне перед чудом планетарної системи. Звізди ховаються в тінь перед загадкою безсмертності душі. Безсмертність душі зводиться до природного явища перед тайною самого бога в трьох особах.

Справді: той бог все може. Добре і зле. Ще одне, може, вже останнє прохання до приятельки:

— Орисько, я тебе дуже прошу… Не кажи нікому, що я, може, буду дитину мати… Навіть якби я вмерла… то не кажи нікому чому…

Орисьці стають сльози на очах.

— Що ти говориш, Дарко… Боже, що ти говориш…

Вона хоче розрадити її своїм цілунком, але Дарка не допускає до цього:

— Що ти мені поможеш?.. Що можеш ти мені помогти?

Не договорює багато, іде собі навіть без «па», самітна, недоступна, майже горда у своїй самоті. Ориська не задержує, не забігає, лише стоїть і дивиться: хто б то подумав, хто б то подумав, що Дарка за свою зухвалість до мами піде так марно зі світа?

За ясенами попівства нова хвиля тверезості вдаряє на розгарячкований Дарчин розум: це неможливо, щоб вона мала мати дитину… Таки ні… Хоч, — згадує всі надприродні сили, — це правда, що бог може зробити все, що захоче… Це свята правда…

Ні, ні, сто разів ні… це не буде дитина. Але що саме — вона не знає. Одно лише знає певно: це щось, чого треба соромитись…

Сльози товпляться до очей, і серце таке маленьке, як порошинка. Аж жаль того власного бідного серця.

Нещастя цілих вакацій збігаються тепер до одного роздоріжжя, в'яжуться в один вузол і давлять, ой, як давлять ним те бідне, маленьке, як порошинка, серце…

Вона нагадує собі і те, що вона вже ніколи Данковою жінкою не буде, і те, що замість до гімназії піде на громадську толоку гуси пасти (навмисне не хоче пам'ятати, що мама, вже після того як татко це сказав, приміряла їй сукенку, яка прецінь тільки для гімназії шилася), і те, що мама не мала ані вуха, ані серця для її нещастя, а тепер ще це страхіття звалюється на те, що їй нічого додому вертатись. Стає і наслуховує хвилину: може, знайдеться хоч одна така думка, що промовить слово за домом, але коли нема ні одної такої, западає знову постанова: додому більше не вертатись.

— Адже, — підлабузнюється і визиває бога, — бог може зробити так, щоб того всього в одній хвилині не було… Стою тут на вулиці… без дому й мами, а може так статися зараз, якби тільки бог так схотів, що можу знайтися дома… в ліжку з мамою… І можу бути відразу вже й на музику записана…

Вона знає, що так не станеться. Але хоче тільки, щоб там, в небі, знали, як вона вірить у їхню силу. Просто хоче перекупити їх своєю вірою і забезпечити себе перед їх гнівом. Тепер, коли вже певна, що віддала себе вищій оцінці і нічого дуже злого їй не станеться, ще раз закріплює свою постанову: додому ніколи вже не вернеться.

Вечір уже закидає свої сіті над землею і чути десь зітхання вмираючого дня. Пахне солом'яним димом по селу і парою готовлених вечер. Чути бренькіт дзвіночків худоби, що повертає з поля, і м'який відгомін босих ніг по битих стежках.

Людські переклики і черговий гавкіт псів нагадують, що робітники вже вернулися з поля. Значить, вечір таки надобре розпаношується по землі.

Дарка йде дорогою, що веде до сусіднього села, і думає: «Мушу відтепер більше, як досі, любити небо й траву… Бо вони будуть моїм домом».

За хатами надбігає з піль теплий вітрець і аж до ніг стелиться, щоб дальше, тільки дальше, йти… І хоч уже давно забулося, коли сонце замкнуло двері за собою, а страху ані сліду. «Новий дім» — небо засвічує всі лампи щодо одної: так ясно, що можна розпізнати, якого кольору придорожні квітки.

Якісь люди минають і йдуть далі. Це тільки утверджує в тому переконанні, що нічого незвичайного не твориться: люди навіть не дивуються, що вона йде сама полем… Видно, так уже мусило бути й буде.