Поцiлунок Елли Фiцджеральд

Доглядачі в музеях часом мають імпозантні лівреї.. У наш час хіба не відроджується традиція?.. Служники найвищого рангу.. Вродливі з себе, поставні.. мають приємний голос.. вміють поступитись.. усміхнутись — о, їм ціни нема.. Далекі родичі царедворців, придворних поетів.. Якось у Саванні — там, де Саванна впадає в океан.. о прекрасна Саванна, де вечорами негритянки ходять попідручку, а негри сидять на ґанках, залитих місячним сяйвом.. Якось ми з Джімовою мамою, Дочкою Американської Революції — вибралися до океанаріуму.. І чого там не було.. і риби океанічні, і гади, і черепахи.. Усе там хлипає, плодиться у величезних акваріумах, вмурованих у стіни.. А довкола — вічнозелені дуби густими шатрами.. і з їхніх крон звисає зеленими бородами аж до землі іспанський мох.. і ти прогортаєш їх і ходиш наче морським дном.. і ось, вже виходячи з прохолодного музею — в останньому залі завмер: жінка в елегантній уніформі.. в портупеї з кобурою.. припала щокою до акваріума.. заплющила очі і щось нашіптує.. сама до себе.. Усміхається.. Уся вона і щокою, і плечем, і всім тілом — прихилилась до шкла і завмерла.. Більше нікого там не було.. Вона мене не бачила як увійшов.. А з тамтого боку до щоки підпливла і зависла акула.. прихилившись до неї за шклом.. Її темнаве тіло вигнулося.. обвило плечі жінки в зелено-блакитній уніформі.. єдино, що та зняла свій берет — і злегка розсіяла біляві короткі кучері по шклі.. Удвох.. Наодинці присягаються.. на все життя..

Цього літа, якось блукаючи понад Турянкою — перейшов її вбрід — на теплім намитім піску бачу кілька напівпрозорих пластин.. Може, на півдолоні, не більші.. І зблискують — але не кремінь.. Бо натиснеш — і в пальцях розпадеться.. І не слюда.. відтінку якоїсь рожевуватої глини, але прозорої.. У її товщі проглядались темні плямки і прожилки, наче капіляри.. Сама пластина завтовшки, як мізинець.. Якийсь земляний клей, застиглий хрящ.. Але ж воно дзвеніло в руці, коли торкався — може, не так мелодійно, як кришталь.. А по краях — нерівні зубці, як у кремінного відщепу.. Я наче тримав у руці живий, щойно народжений камінь.. Якимось дивом вивільнений з-під гніту тугих пластів часу.. Ось вони — над річкою, в її крутому березі: темніший, темний, світліший час — пісок, глина, коріння, далі темний ліс аж до неба.. Живий камінь ще слизький.. ще не обріс твердою шкірою.. Але вже дзвенить!.. Піднесеш проти сонця — воно світиться, темне, драглисте, і бордовий згусток усередині.. наче зародок.. Не тямлячись від хвилювання, я знов забрів у мілку прохолодну воду, притискаючи до грудей пригорщу пластин.. це ж десь тут народжується нікому не знаний гірський кряж.. десь тут.. Ще гнучкий, потаємний.. Хіба ж не явилися мені ці живі згустки, можна не вірити очам — але я ж тримаю їх на грудях.. І під ногами — приглядаюся.. у бистрій течії бачу цілу жилу.. Це Підгір’я, давній високий хребет видніється аж десь за Свічою, у Гошеві — там, де монастир.. а цей наймолодший — отут переді мною..

Маленьке, але справжнє щастя.. ніхто більше не знає.. Я аж розгубився: стою у воді, довкола хвилями горби, на урвищах цупкі брили темного глоду, далі темні ліси, і так аж до Свічі.. а за нею перший хребет, за ним вищий, ще вищий.. єдине мені невідомо: куди вони йдуть.. до мене назустріч — чи віддаляються, зникають?.. Я знаю, вони рухаються.. он як хмари.. Чи гриби.. Бистрі і недосяжні.. А буває, чути грім десь у темній гущавині: то вмирають старі гриби.. і луна йде.. Наче обвалюються давні гори.. Вони йдуть лише поволі.. Але куди?.. Чи ця тиша надходить — чи вона відступає?.. І де я — на порозі, чи вже за порогом.. Але перед чиїм невидимим порогом?. Але ж я притискаю до грудей щойно народжений камінь.. У мене є своя шкіра, хоч увесь подряпаний, облізли плечі.. а він без шкіри — слизький, голий.. Але торкнися нігтем — чути звук.. Слабенький.. Але це вже дзвін.. Глухий, з глибини.. Так торкається глибинна риба іншої риби, на знак самотньої пристрасті у темних водах..

У Торонто — як ми з Кетлін переходили залами приватної галереї — двері прочинилися у внутрішній двір.. Там був невеликий сад.. Я побачив там майстра.. Молоденький інуїт.. Мені здалось — він якось нерішуче приступив до роботи над гігантським китовим хребцем.. Китова кістка — світло-попеляста.. пориста.. Вона не шліфується, як моржевий бивень.. Але окремі хребці вимиває хвилями на побережжя.. їх вивітрює і вибілює сонце бозна-відколи.. Але дуже важливо — щоб у готовій скульптурі зберегти той давній вітер і ритм прибою.. Видко, тому так несміло той інуїт брався до роботи: він ще прислухався.. принюхувався..

Та є інший — внутрішній океан.. Там і дотики, і рухи інакші.. може, лагідніші.. поступливіші, чи як.. Скажімо, внутрішній різновид акули можна розпізнати лише дуже зосередившись: ось жовтуватий відблиск ока.. лагідно-зеленуватий ривок в’юнкого тіла.. І не обов’язково це має відбуватися у воді.. Раптова тінь, десь далеко.. якась солодка тривога.. обернувся — а тінь вже позаду.. Хлопчик з Великої Тур’ї на Підгір’ї має іншу акулу в своїй криниці.. Вона, може, менша.. і не така вертка, як він.. Невідомо.. вони якось пробираються глибинами.. Хтось любить глибокий колодязь, хтось ні.. Ставок з жовтим і білим лататтям.. затінену лісову річку.. Або раптом глибока, аж синя баюра на давній лісовій дорозі.. вибита ще татарами в урочищі під Погонею.. Але він любить свою акулу.. Часом ходить собі, ходить по садку.. а то підійде до криниці.. крикне їй щось на вухо.. і знов кружляє собі у зеленому: то в холодок, то знов до неї..

Найпряміше летить синенький рибалочка над річкою Турянкою увечері.. додому, додому.. Якось мало не продірявив мене на броді.. Надто поволі перебридав — а на дні гостре, слизьке каміння.. У нього дзьоб і голова важкі — такий гарпун продірявить тебе і не спиниться.. хоч тільце ніби маленьке.. У нього ідеальний торс.. і несеться річищем рівно — як струна посередині — не нижче і не вище.. Здається, він знає цей вологий прохолодний тунель краще, ніж сама течія.. Пізно вже.. пізно.. темніє.. тут найкоротший шлях.. з простору у час.. десь тут перешийок між ними.. десь тут.. десь тут має бути невловне устя у вічність..

На цей раз зламало вітром молоду козячу вербу.. Кілька днів лежала вона на схилі у високій траві.. ще жива.. Я ще й думав її якось підняти і підперти, але ні — зламало при самому пні.. Внизу завширшки, як дві руки вкупі.. міг би вийти високий тонкий торс.. Аж тут загриміло.. насунула хмара.. Побіг складати в копицю сіно.. А приперти копицю нема чим.. Кинувся по сокиру — обчімхав її і вийшов добрий дрючок.. важкий — не звалить вітром.. Дощу великого не було.. лише покрапало.. То й обчімхане гілля згодилося.. Позатісував гіллясті штурпачки.. і вийшло з півтора десятка рогачиків для гороху.. Коли він стелиться по землі — який нещасний, кволий.. одразу обняв мене своїми вусами.. дякує.. Який він безпомічний.. Такий сильний — а безпомічний..

Скульптура — це нахил.. Ніби невловний, мовчазний жест, правда?.. Коли повна чаша перехиляється — починається дощ.. І ти дивишся у вікно.. Є нахил — річка побіжить.. а за нею — все інше.. Цілий день нахилена чаша не пролилася.. У повний місяць..

Як приємно, що біленький кленовий торс зберіг свою похилу поставу трохи назад.. рух колишньої гілки.. І невідомо — що тут первинне: вигин гілки чи вигин торса.. Набагато гірше, коли торс тримає вперту поставу поліна..

Статуетка чоловічого торса зі свіжої верби.. притиснув її до дерев’яного струганого столу — і тут чую звук.. тертя дерева до дерева.. Попробував інший торс — нема.. Бо цей свіжий.. Голос живої верби..

Я вперше його чую.. Так само вражає глиняна пташка — коли ти проштрикнув свисток і дуєш.. а воно мовчить.. Дуєш уже цілий вечір.. заївся глиною.. І раптом — голос, голос глини.. Так і тут.. але верби..

Коли вигладжував торс — а він маленький — як долоня заввишки.. під пальцями ніби ворухнулась.. вигнулась його талія..