Поцiлунок Елли Фiцджеральд

О, там була глибока вода, так що на багато метрів можна було побачити, як між повалених на дно скель увиваються золоті коропи з облізлими спинами.. адже сонце навіть там, у тій товщі води, присмалює їм хребти — така чиста.. І щоразу, коли, цокаючи зубами, — а це ж була осінь і жодна душа не купалась — видряпувався на слизький підводний пік, що ледь височів над водою — як мене знов і знов стягав униз могутній лебідь.. Він хапав дзьобом за великий палець на нозі і з пальця довго сочилася кров.. На обрії на тому березі стіною височіли стрімчаки Альп, і там за ними вже була Італія.. І там далеко ледь мріла якась яхта під непорушним вітрилом — може, й Доді з Діаною.. Бо щодня з берега, десь рівно опівдні у небі лопотів крихітний гідроплан, мабуть, поспішав зі свіжим обідом.. Далеко від усіх на світі..

Пізно увечері, втомлений купанням і прогулянкою вздовж берега, я підходив до дверей білого готелю — і звідти невидимий голос тихо питав: добрий вечір, мсьє.. назвіться, будь ласка.. я відповідав у темряві: це я, Олег Лишега.. актор.. Якусь секунду мовчанка.. а тоді клацнуло і тихо розсуваються.. І так само нечутно позаду зійшлися двері..

А на другий день увечері вистава.. Бетонна долівка, грубо і нерівно притрушена сосновою глицею.. а посередині один лише човен.. лежить на тих темних соснових хвилях.. Зранку я підмазав його густою чорною тушшю, де обчухралося дерево.. І тепер він був темний і обважнілий.. Бо він лежав на дні.. А перед самим початком попрохав поливачку і рясно окропив глицю довкола човна.. Глиця була вже позаторішня, аж чорна.. Мокра, чорна — пронизливо запахла грибами й дрімучим зіпрілим лісом після дощу.. Її привезли з собою, пару туго напханих лантухів.. М’ята у мідному відрі виглядала з корми човна.. Роздалась, мокра, рясна.. Усі пуп’янки буйно порозцвітали довгастими бордовими згустками.. Згори ледь світиться єдина задротована лампочка під залізним кружком.. І більше нічого.. Майже темно.. Я дуже хвилювався, ніяк не міг знайти собі місця, тинявся закутками темного підземного лабіринту, поки туди, до човна, з протилежного боку спускалися вузькими темними сходами, мацаючись за стіни, перші люди — і розсідались на довгих лавах уздовж стін довкруж того човна.. Я всівся скраю між двох повних жінок..

З темряви випливають дві тіні в білому, в матово-молочних масках з блідим рум’янцем на щоках.. Два високі повні місяці.. Брате Ду Фу.. я боюсь наглої смерти.. Чуєш, гупнуло?.. Підточене дерево.. Воно ж могло своїм темним гіллям перебігти вздовж мого обличчя, продовжившись яскраво-червоними плямами по твоїх руках, адже ти сидиш трохи збоку.. Друже Лі Бо — тебе спаралізує в човні вночі, посеред великої ріки, звідки не видно вогнів довколишніх сіл.. але звідки ж тоді легенда, що ти перед смертю захотів обійняти відбиток місяця у хвилі?.. брате Ду Фу.. ти сконаєш в достатку, в чистій сорочці за столом, нарешті у себе вдома.. Твої очі заскліють, перш ніж зберешся промовити «добра каша»..

Усе діється в човні і довкола човна, під тьмяною задротованою лампочкою, що теж мала виглядати місяцем у хмарах.. Промовляють у напруженій тиші, благально.. Пошепки і урочисто.. Тим часом поряд, відгороджена ширмою, тут же, на «кухні», Мар’яна відварює рис, і коли він розварився достатньо — вибухає якась страшна музика.. Вривається сама Крістіна Коломбо, знаменита вулична акторка з Мілану.. В якійсь обскубаній балетній пачці, вихиляючи задом, горлає щось на своєму хрипкому міланському діалекті.. На моїм тілі тисяча очей! Вони за кожним деревом! Я йду, і тисяча очей наближається! Я відходжу — і вони відходять! Кожен хоче бачити! Кожен мріє, щоб зірвався темний смерч і засліпив моє око.. Моє глибоке лоно.. Вони вже вертаються!.. Я чую, вони вже вертаються, щоб знову забрати мене до тої ями.. Вночі я чула крик.. Мені приснилось, що я віддаюсь Великому Джмелю в густому кущі червоної рути і ніяк не можу виплутатися зі своєї вогняної спідниці — і розпанахую її зубами.. І тоді я прокинулась, і почула той страхітливий крик.. і я зрозуміла, що його вже немає.. що він вже мене не побачить.. Я.. Я не смію.. Я не можу його нагодувати! Я не смію нагодувати сліпого!..

Все зливається — і Крістіна, і «Болеро» Равеля, підсолене, мабуть, — я так думаю тепер — густою міланською лайкою.. Крістіна, вся розпашіла, розпатлана, розкидає кожному глядачеві попід стінами бляшані ложки, миски — жбурляє в кожну по жмені рису.. Розгублені люди заворушилися, їдять.. Далі збирає миски, викаблучується перед ними і так, і сяк.. Вони ж не розуміють її мови.. Наливає кожному потроху білого вина.. Знов усе ніби заспокоїлось.. Але мені здається тепер — Крістіна на «кухні», коли виносила миски і рис, мабуть, сьорбнула трохи забагато.. але це я думаю так тепер, бо тоді я переживав своє і не здогадувався, що в неї було на серці.. Бо раптом вона повалилася на човен, лицем у гущу м’яти і розридалась.. Я його бачила вчора лиш раз.. Єдиний раз.. Він узяв мене за руку і спитав, чи я поїхала б з ним.. і тоді.. І тоді я очима попросила його попросити знову.. так.. і тоді він попросив, чи я.. так, кажу, так, мій горній цвіте, і найперше я обняла його раменами, так, і пригорнула додолу, до себе, аби міг відчути мої перса, їхній пахощ.. так.. І серце його забухкало, як у шаленця, о так, я сказала, я хочу.. Так..

І я встаю з кутка, і в темряві поволі йду насередину до човна.. І чую свій голос по-англійськи: вони спотворили мою пісню.. це була добра пісня.. але вони не зрозуміли і спотворили її.. а я ж вклав у неї все своє життя.. І знов поволі йду до дверей, до єдиного виходу звідти.. Двері глухо зачинені, як і у всякому бомбосховищі, треба було крутнути довкола масивну корбу.. Але двері не піддавались.. Може, я щось не так роблю.. Мене обійняв страх, що я ніяк не вийду.. Зовсім згасло світло.. І тоді я сам почав битися головою і ногами в двері.. І вони якось нарешті відчинились.. І я вискочив у вузький прохід нагору, звідки проривалося світло.. Стою, прихилився до стіни.. Все.. За мною поволі піднімаються на світ решта людей..

А довкола нагорі нічне кафе, повно люду.. Посередині за склом духмяна кухня, усюди музика, сміх.. Шастають чорняві, мабуть, з Балканів — чорняві офіціянти у шовкових сорочках.. Зсовують докупи кілька столів.. І вже виходить заплакана Крістіна Коломбо, прихиляється до мене і знову плаче на грудях.. може, від щастя.. Щедра вечеря.. Ніколи, ніколи ще такого не було.. Офіціянт приносить у відерці якесь дороге червоне вино.. Особисто від когось з бару — і звідти нам махає хтось рукою..

Навпроти за столом дівчина, білява.. Вона теж сиділа там, внизу.. Вона акторка з театру — лабораторії в Понтедеро.. Опускає великі глибокі очі, дивиться в себе, і знов піднімає прямо навпроти моїх.. Вона теж любить Павезе.. вона захоплена моєю грою і запрошує до себе в Італію.. Це й не так уже далеко звідси.. Он там, на тому березі.. На ній була темна сукня, її оголені до пліч руки на білій скатертині тримали високий келих, затуляючи тонкими пальцями вино.. Вона вся світилася.. Вона дивилася мені в очі і усміхалася під довгими віями великими карими очима.. Більше нікого не було.. Поруч Крістіна щось жартувала по-італійськи.. Скажи їй, що в неї шия з картин квадроченто.. Це збоку озвався Сергій.. Він усе бачить.. З-за сусіднього столу підійшла її подруга, низько нахилилась до її вуха.. Вона категорично наполягає.. Та піднімається — вибачається, що мусить провести подругу на нічний потяг додому.. Я сиджу далі.. Ми домовляємось зранку піти купатись на озеро.. Вона зупинилася тут недалеко, і прийде до мене в готель, а звідти на озеро.. Але раненько — пів на дев’яту..

На другий день у коридорі були якісь люди.. Її не було.. Трохи втомлений, такий довгий вчорашній вечір.. Покрутився.. поволі рушив униз.. У Лозанні всі вулички сходять до озера.. І завжди минаєш Олімпійський центр.. Він, як і справжній Олімп, ще на горі, а до озера веде алея з величезних секвой, араукарій, кедрів. Треба пройти алеєю, а потім ще далі, вже по скелястій стежці.. це трохи далеко, зате нікого немає і гарно купатись.. Зрештою, ніхто вже давно й не купався у таку пору..