Бiс плотi
Бiс плотi читать книгу онлайн
Валерій Шевчук створив цілком новий в українській літературі тип історичної повісті: з одного боку, це твори мислительні, з другого, — завдяки напруженому сюжетові, наближаються до інтелектуального детективу, з третього, — психологічні, бо розкриття таїн людської душі — одне із творчих завдань автора. Побіч із вивіреною історичністю тут немало фантастичного чи фантасмагоричного, що відповідає світобаченню людини тієї доби, а часово книга охоплює другу половину XVI — початок XVIII століття.
«Шевчук — кращий український прозаїк. Він — наш Умберто Еко. Простого читача може зацікавити захоплюючий сюжет, але для інтелектуалів теж знайдуться цікаві речі» (Юрій Винничук)
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Пан магістратський суддя сидів за столом, як добра бодня, одягнена в жупана, очі в нього були великі й важкі, як дві гирі, і він переклав ті гирі на хлопця.
— Справді знайшов гроші? — спитав. — Тільки не бреши, бо катівської каші закуштуєш.
— А чого мені брехати, — спокійно відказав Іван — коли не їв, то не бував важкомисельний, а більше розумний. — Таки знайшов.
— Чом же раніше мені не сказав? — зойкнула Сакуниха.
— Бо мене не питали, — спокійно й мудро відказав Іван. — А теперечки питають, то й розказую.
І він почав розповідати, при цьому не дивлячись на пана суддю, ані на матір свою, яка слухала і схвильовано ламала собі пальці, а зирячи у вікно, ніби в ньому хтось розклався невидимий та й підказував, що треба мовити.
Отож він, Іван, син Степанихи Сакунихи, гуляв із другим хлопцем Нестором, таки сином Омелька Костюченка, броварника, на вулиці, а було після полудня надвечір, і якось так їм сталося, що набридла гулянка. Тоді Нестор, його приятель, мовив:
— Ходімо до броварні, до мого батька.
І вони пішли, й стало сутеніти, а небо було ніби рідким вогнем залите, а коли підійшли близько до броварні, то небо вже й погасло. І йому, Йванові, стало трохи страшно, навіть захотів повернутися додому, але Нестор умовив іти далі. Отак дійшли до яру — це неподалік бровару, а той бровар — по той бік Тетерева, й перейшли туди через млинову греблю. І тоді хлопець Іван аж зовсім злякався, бо сутінки погустіли, а ще боявся, що мати його сваритиме, що загулявся, хоча він уже не малий, однак мати його, коли загуляється, завжди сварить. І тут вони побачили в яру невеликого синього вогника.
Стали як укопані. І навколо гус, мов кисіль, синій чи радше сірий сутінок, і повітря здавалося густе й непорушне, і бур’яни, що росли навдоколо, почали густо пріти й пахтіти, і серця у хлопців, принаймні в Івана напевне, аж постискалися зі страху чи від якогось лихого передчуття, а на самому дні яру тихо й морочно палахкотів синій вогник, хоча багаття там напевне не горіло, димом не тягло, отак тільки блимало: вискакували сині язички й пропадали, відтак знову вихоплювалися, ніби вискакували з-під землі, тобто ніби сама земля горіла.
— Знаєш, що це таке? — хрипким шепотом спитав Нестор.
— Чи не скарб? — мовив Іван. — Ходімо накриємо шапкою.
— А чом шапкою? — спитав Нестор.
— Від людей чув: так тра чинити, — мовив Іван, — коли де який скарб з’являється.
І вони почали підкрадатися до того вогника, ніби боялися злякати його. А вогник і справді: чи з’являвся, чи пропадав. Коли ж щось тріскало в них під ногами, вогник зникав, а коли йшли тихенько, з’являвся. Наблизилися, і він, Іван, зірвав з голови шапку й кинув її на вогника.
— А не побоявся, що спалиш? — не стерпіла Сакуниха. — Я б тобі дала за ту шапку!
— Ні, не побоявся, — звів на матір холодні голубі очі Іван. — Бо то не палючий вогонь.
— Як це не палючий? — спитала мати.
— Кажуть люди, — по-старечому мовив хлопець, — що палючий вогонь тоді, коли щось спалюється, а непалючий, холодний, нічо не спалює. А цей таки нічо не спалював, тому й не боявся.
— Мудрий він у вас, — сказав пан магістратський суддя й почав набивати люльку.
— Часом мудрий, а більше дурний, — сказала мати. — Коби не на свою голову.
— Не перебаранчайте йому, — сказав пан суддя, викрешуючи вогню.
Отож стояли над тією шапкою, зниклі із цього світу, бо коли пропав вогник, покрила все морочна й глупа темрява. І йому, Іванові, здалося, що побіч щось диха, і вони так злякалися, що не могли й утекти. Відтак Іван сказав:
— Знайдемо тут скарба, батькові своєму не кажи, а я не скажу своїм.
— То це ти такий добрий до батьків? — зойкнула Сакуниха.
— Я до вас добрий, мамо, — поважно прорік хлопець. — Але тоді мені наче шепнуло до вуха таке сказати, то я й сказав, а перед панами врядними брехати не хочу.
На вряді тоді був не лише пан суддя, а ще й пан писар і підписок, котрий усе мовлене записував, сидів також і пан возний — усі вони аж роти порозтуляли, так пильно слухали.
— Правду говориш? — перепитав пан возний.
— Як ца Святому Дусі, — урочисто прорік Іван.
І тоді Йванові наче знову на вухо шепнуло, і він мовив Нестору:
— Збігай на броварню й принеси сокирку, щоб викопати, а я тута постою.
— І не боявся? — спитала вражено мати.
Ні, не боявся, — поважно мовив Іван. — Страх десь подівся.
— А чому не лопату, а сокирку? — спитав пан суддя.
— Бо люди кажуть: скарба сокиркою тра копати.
— Таки мудрий він у вас, — сказав пан суддя, випускаючи з рота клубеня диму.
Нестор кинувсь у темряву, а він, Іван, стояв і не міг з місця зрушити, ніби кілком прибитий до землі. І здалося йому, що бур’яни навколо інакше пахнуть, десь так, як палена сірка. А ще коли подививсь у небо, не уздрів ані місяця, ані зір, хоча перед цим не хмарилося — отаке дивне й голе небо, хіба трохи світліше землі. І вже нічого більше біля нього не дихало, бо й не було нічого. Але ноги й руки в нього позаклякали і це не від страху, бо таки не боявся, а тому, що з ним щось приключилося із тілом. І так простояв він, не кивнувши й пальцем і не моргнувши й оком, аж доки не почулись у темряві кроки і доки в яр не з’їхав по схилі із сокиркою Нестор. І тільки тоді небо ніби струснулося, і на ньому всі одразу засвітилися зорі, і в яру стало трохи видніше. Вони почали гребти сокиркою землю і в тому місці, де лежала Іванова шапка, прокопали мало, відтак сокирка дзенькнула, як об залізо, але то було не залізо, а мідь — мідень із мідяною-таки накривкою.
— А як же звірив, що то був мідень, а не баняк і не горщик, темно ж було? — спитав пан возний.
— Бо скарб засвітився, — урочисто проголосив хлопець. — Але недовго, бо коли витягли, відразу ж погас.
Отож вони взяли того мідня й потягли разом на гору, де світліше, розчинили його: зверху лежали якісь письма, а під ними — гроші.
— Золоті чи срібні? — запитав суддя.
— Цього не могли побачити, вони не світилися. Але дзвеніли лунко.
Хлопець замовк, тільки дивився чомусь пильно на вікно.
— А що далі вчинили? — підігнав його пан суддя.
— А що, — мотнув головою Іван. — Вирили ямку під гнилим дубовим пнем поміж коріння, недалеко того місця, де знайшли, вставили туди мідня й закопали до пригожого часу.
Стояли біля того пня зворушені, навіть уражені. І знову впав на них страх, аж дихання заклало. А як трохи отямилися, Іван знову почув шепіт собі до вуха. А потому сказав Несторові, щоб поклястися на цьому місці: нікому про скарба не сповіщати, а наступної ночі навідатися сюди, тоді ж гроші й забрати.
— Куди ж хотіли їх забрати? — спитав пан возний.
— Ще не думали, — відказав Іван. — Забрати — та й край!
— Усе правду оповів? — спитав пан суддя.
— Як на духу! — урочисто прорік Іван.
— І нічого не збрехав? — спитала мати. — Вибачайте на слові, панове врядні, — повернулася вона до суду, — але мушу сказати: мій хлопець таки любить брехнути. А коли не збрехнути, розпише, що ніби було й так, а воно не так.
— Але ж гроші знайшли? — спитав пан суддя.
— Знайшли! — гордо мовив Іван.
— І що було далі?
— Що було? Пройшла ніч і день, а на вечір покликав Костюченкового сина іти по гроші, одначе той мені сказав, що тепер йому ніколи, — хіба, сказав, на завтрішню ніч підемо, ніде вони, ті гроші, сказав, не дінуться; батько йому начебто роботу загадав.
— На ніч? — здивовано спитав пан возний.
— Це так одбріхувався, — відказав хлопець.
— А ти сам не пішов, не звірив, чи гроші на місці? — спитав пан возний.
Ні, — твердо сказав хлопець Іван, — бо ми поклялися: прийдемо туди лише разом. А я, коли клянуся, то вбийте мене і ріжте, а клятви не переступлю й слова не зламаю.
— Добрий у вас хлопець, — сказав пан суддя. — А наступної ночі таки пішли?
— Пішли. Але Нестор і цього разу не хотів. А як ішли, почав крутити, так ніби щось знав і чогось боявся. Я йому сказав: «Чого ти крутишся, Несторе, як вуж?» — а він відповів: «Чого кручусь, я ж іду».