Бiс плотi

— Але ж Пелагія каже, що вона бісна, — зчудовано мовив Климентій.

Дяк пустив з рота клубеня густого диму і зирнув примруженими очима із підпухлими повіками.

— Це так каже, щоб Тодоську не поставили перед суд. А може, й справді бісна, панотець наш виганяв, виганяв та й не вигнав. Бо то, сказати б, пане-брате, не простий, хай Господь вибачить, а таки біс плоті, тьху-тьху, не на ранок згадувати, панотче. А без вихилясів кажучи, вона блядина.

І дяк раптом підморгнув Климентію й занурив свою напрочуд довгообразу, але майже лису голову в димову хмару.

— Мене попросила Пелагія… — схвильовано почав Климентій.

— Знаю, — сказав добродушно дяк. — І все містечко уже зна. Це вона кожного приходня-інока так просить, але жоден того біса плоті з неї не вигнав, а сорому набралися, бо вона з кожним із приходнів-іноків зогрішила, отож вони із сорому-таки повтікали, дивіться, панотче, щоб і вам того не приключилося. Ще, вибачайте на слові, не всохла у вас жила? — спитав, ліве око примружуючи, а праве навпаки розширюючи.

Климентій обурився.

— Чи ж подобає вам, пане дяче, людині духовній, казати такі неподобні речі?

— Це речі не неподобні, а житейські, — сказав дяк, солодко засмоктуючи дим, ніби мед їв. — А кажу їх вам, панотче, бо ви, знову вибачте на слові, не такий, як ті гультіпаки. А ще добрі й научительні вірші пишете, я таких мудрих не втну, отож хочу застерегти з доброти серця, через це й сів тут так спозарана, аби передибати, бо коли б не потреба доброти, то я б зараз зі своїми школярами після вчорашньої доброї вечері задавав би добрячого-таки хропака.

— То радиш туди не йти? — трохи завагався Климентій.

— Таки раджу, а ви, панотче, розумні собі чинити, як забажаєте. Знаєте, що скажу? — дяк аж люльку відклав, і його очі запалилися, а голос перестав бути лінивий та протяглий, заговорив дяк пристрасно. — В бісів, що мордують людей, вірю. Але є біси й бісенята, є такі, що їх можна подолати, а одного годі, бо не просто входить у людину, а вироста з її природи — ото і є біс плоті. А коли з природи твориться, а не є чужий людині тілом, то це не біс мордує людину, а, по-моєму, вона себе сама, і це не біс у людині, а вона — бісом. І вигнати того біса, панотче, — це все одно, що голову людині відкрутити, коли та їй болить, чи серце вирвати. Отож, шануючи вас і вашу вправність до віршів научительних, раджу туди не йти, щоб і собі не набратися сорому. Саме тому й спитав, чи не всохла у вас жила, і це не соромне сказав, бо коли всохла, то, може, щось у тому ділі вчините, а коли ні, беріть ноги на плечі, не в обиду вам мовити, і чешіть світ за очі, бо та от Тодоська не одному памороки наслала, і коли б на мене, давно б її на вогні спалив.

Не сказав цю тираду, а виклекотів її із себе, а виклекотівши, погас і злінивів, і знову взяв люльку, яку перед цим поклав біля себе на землю, і ковтнув диму, а відтак оточив лису й подовгасту голову кучерявою хмаркою, ніби імітацією колишніх, мабуть-таки, буйних кучерів.

Тоді Климентій пильніше придивився до нього: був дяк хоча й лисий, але ще молодий, і в нього напевне жила ще не всохла, принаймні молодший Климентія років на десять чи трохи більше.

— А ви, пане дяче, часом на тому вогні, вибачайте, не попеклися? — спитав.

— Га? — вирячив обидва ока дяк. — А ви звідки здогадалися?

— Хіба для того багато треба? — сказав Климентій. — Коли хочете її на вогні палити, то хвоста кішці вже зав’язували. Бо коли насипчасто, то й накипчасто, а коли даха, то й взяха. А хто хвоста розпустив, то хвостом і покрився. Бо коли сало потало, то ковбасам лихо стало. А коли хто бороду вмастив сметаною, то й хвіст дугою. Коло води добряче, пане дяче, умочишся, а коли б моя душа часнику не їла, то не буде пахнути.

— Го-го-го! — вийняв із рота цибуха дяк. — Оце врізав! Я ж кажу, що ваша милість не такий, як гультіпаки, ви накший, через що на вас ввагу і взяв, бо шкода, коли такий чоловік пропаде ні за цапову душу.

— Дякую, пане дяче, — серйозно сказав Климентій, — за добре до мене ставлення і за осторогу. Але до Пелагії маю піти, приобіцяв їй. А я такий чоловік, що коли кому приобіцяв, то й дав, інакше мене сумління заїсть. Як не можеш дать, слів дармо не трать, а коли говорити, то що можеш робити?

— Еге ж, я прикмітив, що ваша милість поважний чоловік, — сказав, пускаючи дим, дяк, відтак звів очі до неба, власне, закотив їх так, що ніби більмасті стали. — Через те мені вас і жалько стало. Однак Господь дав людині волю вибору, і це його jus privatum [32]. Отож manu propria [33], тобто за волею вашою, honoris causa [34] до вашої милості, чиніть, що вважаєте за належне. Але humanum errare est [35], і не нарікайте, що вас не попередив, панотче, коли будеш igni et aqua interdictus [36].

— Усе в волі Божій, — сказав строго Климентій. — Він мене в це містечко привів, він же догляне, а коли упослідить, то й на те воля його.

— Амінь! — мовив дяк і потяг із люльки, але вона погасла.

Розділ VI

Отож, ідучи в бік корчми й назираючи дім міського отамана, Климентій вирішив дорогою помолитися отією першою молитвою, яка чиниться над біснуватими:

— Господи Ісусе Христе, — бурмотів він. — Боже наш! Вільною ти страстю і животворною смертю всю силу диявола знищив і державу його зруйнував, рід же людський од мучительства його звільнив і вірних людей собі привласнив, прийми жертву цю собі щодо Тодосії, яку приношу тобі я, недостойний раб твій, і прожени від неї, старанно молюся, вселукаве диявольське дійство, і зроби неушкоджену її від усілякого марення та насилля демонського, ти ж бо є збавитель, лікар і відвідувач душ і тілес наших, і твоя є слава навіки. Амінь.

Ішов вулицею, яка ще зранку не була курною, і йому здавалося, що з-за воріт, хвірток, тинів і з вікон на нього зорять очі міщан, а він завжди відчував, коли на нього хтось дивиться. Отже, дяк мав рацію: все містечко вже знало про те, куди йде й для чого. Пелагія ж надчікувала його за ворітьми, була вбрана по-святковому, пишна, грудаста, але з печальним обличчям. Вона взяла від нього благословення.

— Боялася, панотче, що не прийдете, — сказала. — Ласкаво просимо в дім.

— Чому б мав не прийти? — спитав Климентій.

— Хтось міг би застерегти, — впевнено мовила Пелагія.

— Але хто міг застерегти, — спитав не без підступу, — коли ми змовлялися віч-на-віч? І я нікому про дійство не казав, та й ви також, бо просили про те.

— Бачите, панотче, — сказала Пелагія, — у нашому містечку нічого втаїти не можна: тут і стіни слухають, і дерева, і вікна, і двері. Отож таємно сказане, явним стає, хоч би як не ховались. А бува й гірше: хтось тільки подумав, а про те вже язики плещуть.

Відчинила хвіртку, і Климентій аж призупинився: в дворі було принаймні з двадцятеро чоловіків та жінок, котрі стояли, збившись у барвисту купку, і всі водночас повернули в їхній бік лиця, і ті лиця здалися Климентієві вельми схожі на кам’яні сибілові, котрих бачив у видженні.

— А це що? — тонко вигукнув він. — Чи ж не відаєш, Пелагіє, що при дійстві не має бути сторонніх?

— Ні, не відала, — відказала рівно Пелагія. — Та й як прогнати їх, коли прийшли?

— Геть, геть! — закричав до людей. — Інакше повертаюсь та йду! Не можуть бути при дійстві чужі люди!

Стояв біля хвіртки сердитий і розпашілий, а люди без слова, одне за одним, прослизали повз нього, тільки кидаючи, мов стрілами, поглядами напружених очей. І так стояв, поки не вискочив останній, відтак наказав рвучко:

— Зачиніть хвіртку, і щоб душа мені у двір не ввійшла. Таїнство не може чинитися на базарі.

На ґанку стояв важкий, тілистий чоловік у кунтуші, здоровенних чоботях, під важкою шапкою розпиналося кругле, червоне, як буряк, лице, і два вуса спускалося до коміра, як дві щуки, що схопилися одна в одну щелепами і мертво звісили хвости.