Бiс плотi

— Е, Юстино, — сказав я, а може, губи, що липли мені до вуха, принаймні голос той був жіночий, — чому образила мене в моїй любові до тебе? Навіщо запалюєш у мені цей чорний вогонь? Бійся, Юстино, бо я й сам починаю себе боятися!

При цьому відчув холодний спокій, який буває гарячіший розпаленого багаття, а ще відчув, що розпалився понікуди, і, може, через те Юстина, яка бігла вулицею, почала вимиватися зі своєї одежі: спершу зметнулася й полетіла прозора тканка, потому корсетка, ще потому спідниця — все те повільно летіло, коливаючись у повітрі; бігла вона в самій сорочці, а за мент зникла й сорочка, ніби розтала на ній, і бігла вона гола. І то було видовище, хай, може, й уявне, від якого затрепетала в мені кожна жилочка, бо гарна дівчина була в одежі, а ще гарніша — без одежі. І ще одне дивне побачив: всі оті порожні двори обабіч вулиці ожили, і в них з’явилися чоловіки й жінки. И позавмирали біля воріт, нерушно на все те дивлячись, а найближчою до мене виявилася Домна Жданова Щенявська, яка, маленька бувши, не сягала верху паркана, а всунула кругле личко у круглий виріз у хвіртці, і те кругле обличчя до мене радісно заусміхалося, засвітилося і запроменілося. А діти пострибали на паркани, як галченята, і я, йдучи на службу до замку, мав пройти повз усі ті устромлені в мене очі, ніби були то не погляди, а ощепи і списи, і всі ті очі із мене виказно глузували, через що і вдавали, за винятком Жданихи Щенявської, таку незворушність і так неприродно у своїх дворах позавмирали. І я пішов поміж ті паркани, малюючись, задерши голову і схиливши її трохи вліворуч, і стукав підошовками по пилюці, ніби по мармурових плитах у палаці, і приспустив, як півень, повіки, крізь ті вузькі прорізи самовпевнено, навіть зневажливо позираючи на тих людей, а переді мною на віддалі все ще бігла Юстина, але вже одягнена, як звичайно, і крайка-тканка маяла в неї за спиною. Я ж ішов, розвернувши колесом груди, м’язи й плоть видимо набубнявіли, ноги вдавали, що грали, як у баского коня, ніздрі роздималися: і мені стало зовсім байдуже, що всі оті мертві за парканами і розсміяне в круглому отворі обличчя не відривають від мене поглядів, що ті, мертві, чавлять собі на вустах усмішки, — нехай буду в їхніх очах смішний, а таки не дамся. А таки не дамся ані тій дівці легко мене подолати, ані цим людям мене осмішити — хай їм колька в бік, а я таки не дамсь!

Інтермедія друга

Запис в актах Житомирського уряду

Мій пан, у якого вірно служу, Іван Станишівський, підстароста житомирський, ніби у воду дивився, бо цього-таки дня перед ним постав пан Богдан Стрибиль, у якого обличчя було й справді чорне, як я і уявляв, але не від куряви, а від синців, і заявив скаргу для впису до книг справ замку житомирського на пана Стефана Пилиповського про те, що він, року 1582, не дбаючи на суворість права посполитого, коли пан Богдан дорогою додому зі своїми людьми підвечіркував у гайку, напав на нього із узброєними слугами, порушивши тяжко честь його шляхетську, пана Стрибиля, не тільки його побив і супровідних (супровідні стояли побіч пана Богдана: в одного затекло око, а в другого ніс якось дивно скривився, всі також були чорнолиці), забравши коней і все, що вони везли, а везли вони скриньку батька пана Стрибиля, в якій було грошей дві тисячі золотих польських, їх батько дав пану Стрибилю на найняття фур і купівлю потрібних для будови дому його, пана Богдана, речей та лісу, вапна, цегли, каменю та іншого; роздягли їх збійники догола, били канчуками й палицями і такими покинули в тому ліску, через що, зважаючи на уражену честь, тільки вночі дісталися додому. Пан Пилиповський, мовив пан Богдан Стрибиль, звинуватив його, ніби він напав на його візника Юхима, котрий віз пиво й інших речей немало; він же, пан Стрибиль, також віз бочку пива, яку купив у Коростишеві, на що у нього є свідки, зокрема шинкар коростишівський Семен Бовкало, в нього пиво й купував. І пиво пили вони в гайку своє власне, а не крадене у пана Пилиповського, через що він, пан Богдай, хоче занести скаргу й повідання своє у записні книги справ, а до того дописати про нанесені йому і його людям синці, через що готовий і він, і його люди тут роздягтися.

Пан Богдан Стрибиль роздягся перший, і ми всі: пан підстароста, пан писар і всі наявні писарчуки — охнули: був пан Богдан дивно розписаний синцями якось так, що тіло було покрите темними смугами, ніби бочка в обручах, і сам він, маючи немале черево з цією прикрасою вельми подобав на барило; можливо, щоб виглядало саме так, пан Стефан Пилиповський і подбав його розписати, тільки на барило набивається три обручі: вгорі, посередині та внизу, а пан Богдан Стрибиль мав їх написаних чи вичавлених п’ять, хоч у який спосіб це вчинено, ніхто ні з нас, ні з потерпілих не зміг розказати — і в людей пана Стрибиля були на тілі вичавлені такі ж обручі. Пан підстароста Іван Станишівський цим чудом так зацікавився, що вперше, відколи я тут служу, звівся зі свого високого різьбленого стільця і пішов подивитися на ті смуги, навіть торкнувся однієї пальцем, похитав головою і рушив на своє місце.

— Гадаю, пане підстаросто, той бузувір нам їх випік, накладаючи на нас розпечені справжні обручі.

— І ви нічого при цьому не чули? — здивовано спитав пан підстароста.

Скаржник, пан Богдан Стрибиль, моргнув каправими очима, під якими висіло по великому синьому мішку, і сповістив цілком, як на мене, безстороннім голосом:

— У глибокому сні пробували, ваша милосте! Але пиво пили своє власне, куплене з тієї згаданої суми мого батька в дві тисячі золотих польських, яку везли для найняття фур і купівлі потрібних для будівлі речей.

— Отже, в скриньці вже не було дві тисячі? — спитав пан Іван Станишівський.

— Було, вийнявши ціну бочки пива, — незворушно сказав пан Стрибиль. — А тієї бочки, що її вкрадено у візника Юхима, ми і в очі не бачили, та й забагато було б для нас випити дві бочки пива.

— Чому ж вони саме на вас напастували? — спитав пан підстароста.

Бо ми з паном Пилиповським у споконвічній ворожнечі, — мовив пан Богдан. — 3 діда й прадіда. І коли б я зустрів ту кляту бочку і того клятого Юхима… — пан Стрибиль раптом підморгнув нам каправим очком, під яким висів синій капшук. — Але цього не записуй! — наказав він мені.

Я слухняно це місце викреслив у чорновому записі, а потім не переписував у чистовий: в книги записується тільки те, чого бажають скаржники.

Я не міг, при своїй вдачі, не доуявити, як добиралися додому оці голі й посмуговані, ніби на них обручі набито, люди. Це вони вчинили вночі, отож ніхто того не бачив, ніхто не знав, ніхто підтвердити не може, а шкода, бо картина мала бути виразна: в глухій темряві, а може, розрідженій місячним чи зірковим світлом, ідуть на чотирьох дивні пасматі істоти, сторожко повертаючи туди й сюди головами, і чи то хрюкають, чи то стиха щось поміж себе балакають. Мабуть, цю картину уявили й мої приятелі писарчуки, Онисим, Онисифор та Олександр, бачачи цих посмугованих людей тут, в уряді, у кутку покою пирхали, сопіли, вибалушуючи очі, червоніли на виду й ледве стримувалися, щоб не розреготатися, — смішкуни були всі троє. Мені ж цих людей було трохи й жаль, коли стояли в уряді голі й посмуговані, але я не був певний, що оповіли вони правду: хто його розбере, де тут правду мовлять: чи пан Пилиповський, чи пан Стрибиль?

Отож ми вчинили належного записа до книг справ замку житомирського і всі залишилися в переконанні (принаймні я, певною мірою, та й писарчуки мені потім призналися), що найімовірніше пан Богдан Стрибиль із супровідними потрапили в лиху оказію і постраждали через непорозуміння. Але цього ж таки дня нам випало засумніватися глибше: пан Стрибиль став перед паном підстаростою вранці, а після обіду з’явився в уряд пан Карпо Манцевич, син війта горецького Томила Манцевича, обтяжливо жалуючи й оповідаючи на пана Богдана Стрибиля, що в цьому-таки році, в червні, сьомого дня, в середу, не дбаючи про суворість права посполитого і наповнившись сваволі, пан Богдан наслав ґвалтом слугу свого Андрія Барана, а при ньому отамана свого булгаківського Івана Довжка і Марка Федотовича, також слугу, а з ними численних слуг, бояр, підданих, стрільців булгаківських і помічників їхніх, імена котрих не відомі скаржнику, а відомі хіба панові Богдану Стрибилю, на власний ґрунт їхніх милостей панів Олександра та Матвія Тодоровичів Тиш-Биківських, на маєтки їхні Осецьке та Гордолевське, які лежать у повіті Київському, і тут забрали скриньку, в якій було грошей дві тисячі золотих польських, її мав при собі пан Карпо для найму фур, щоб возити попіл, та на інші будні потреби, забрали напасники й реєстри, в яких уписано, що пан Карпо роздав будникам грошей, і завезли з собою. При цьому двох будників, Бартка Мазура і Дениса Скиликія, побили, змордувавши, зв’язали і повели з собою, і не відати, де поділи, бо про них і досі жодної звістки. Розбили й комору панську, де забрали речі стравні: м’ясо, борошно, горох, пшоно, крупи та сіль — на тридцять кіп грошей литовських, забрали сокир будницьких п’ятдесят, а чого не взяли, попалили. Спалили також насипаних і зачинених п’ять скринь попелу — було того попелу на вісімдесят лаштів [4], а шосту скриню готового попелу розкидали (було там шістнадцять лаштів попелу), розметали також попіл на вогнищах на двадцять вісім лаштів, будників розігнали, а вогнища зруйнували. Напали також і на інших будників у лісі, побили, забрали кожухи, і сирм’яги, і гроші з калитами, навіть шапки поздирали, особливо при цьому побивши Криштофа Мазура, Лаврика, Сенька Рябужку, Гаврила Почекайла, Івана Збрика, Михна Збрика, Кондрата, Шалька,