Бiс плотi

— Дивні речі кажеш, ваша милосте. Ми й тоді не повернемося, бо наша клятва і запис зроблять нас рабами Драконовими, отже, хоч домівки дістанемося, але навіки залишимося в рабстві його царства.

Здивовано подивився на Онисима — не сподівався від нього такої мудрості.

— Але я думаю не про царство Драконове, а про наш Храм. Хочу, щоб він не впав, а відновився у славу Божу. І хочу вчинити це з допомогою тих, хто про славу Божу дбає, як і ми.

— Е, ваша милосте! Невже й досі не помітив: ми як та жаба, яку надить у свою пащу змій.

— Відповім тобі словами із Книги Псалмів: «Хоч і в землю Дракона ти випхнув був нас, і прикрив був смертельною тінню, чи ж тоді ми забули ім’я Бога нашого і руки свої простягнули до Бога чужого?» Адже вони й ми однаково православні, і Бог у нас один.

— Я так добре, як ваша милість, Біблії не знаю. Але є Бог видимий і справжній. Справжній усередині захований, а зовні він як не знати що, а другий зовні прикрашений, ніби ідол поганський, а всередині в нього трута і змій. Оце, по-моєму, і є Дракон. Урізувати нам треба, ваша милосте, подоли й тікати. Додому тікати, де теж біда і негаразди, але істинний Бог там.

— А коли істинний Бог тут? — спитав обережно я.

Онисим подивився на мене з жалем.

— Хіба не чуєш, ваша милосте, дихання Драконового? Воно ж ускрізь, бо тут Бог чужий! І ми простягаємо руки до Бога чужого, видимого, чи ж не переконався, а не істинного, справжнього. Моє послушання — коритися твоїй волі, але давати клятву на рабство чи ні — це вже у волі моїй. Я ж такої клятви не дам!

— А як же Храм? — вигукнув я з розпачем. — Про Храм ти подумав?

Храм наш не такий ветхий, як здається, — сказав спокійно Онисим. — І не думай, що тільки ти про нього дбаєш, а не береже його сама Богородиця. Минуть розрухи, і ми зберемо на нього ялмужну вдома. Не відаю, чого це вроїлося вашій милості, що через два роки він впаде. Тут нам треба на Божу поміч уповати.

— А голос святої матінки Богородиці? — спитав я так само із відчаєм. — Чи ж і його неважити маємо, адже з її волі ми тут?

— З чиєї ми тут волі — незвісно, — похмуро сказав Онисим. — Пригадай Патерик Києво-Печерський і Ісакія, якому явився Христос. Чи ж то був Христос?

Мороз перебіг мені шкірою від його слів, дивну силу й правду вони в собі мали. Зрештою, давно вже сам так думав і сам сумнівався, і про це немало сказано на цих сторінках, але думав, що саме в цьому сумніві і є підступ диявола. Бо коли б повірив, що мене в царство Дракона послала сила нечиста, то де тоді Божа оборона святому чинові, на який вибрався? Так я й сказав Онисимові. Зрештою, нічого дивуватися, що він говорить так проникливо, адже і він не є темний, а навчався в київських школах, як і я, і хоч принижував своє знання Святого Письма, але його таки мав, може, не менше від мого. Тільки літами й саном ми різнилися.

— Думаю, так, — сказав Онисим, — а ваша милість хай сам вирішує: до добра мислю чи нікчемно. Нечистий не раз веде людину, через що одне з імен його — Блуд, а Блуд — саме той, котрий водить по кривих дорогах і сплутує їх людині. Бог же в цьому світі-пургаторіумі людину спитує, отже, не веде її, а дає змогу йти самому і самому вибирати: чи рушати на шлях широкий, що до пекла веде, чи на вузький — до праведності і звільнення.

Всі ці істини я знав, були вони абеткові. Але зараз, у нашій ситуації, вони набирали глибшого сенсу.

— А коли людина не зможе розібрати, де шлях широкий, а де вузький? — вивідчо спитав я.

— Значить, вона рушила на шлях широкий, — твердо повів Онисим.

Цієї розмови було б досить, щоб переконатися: правду мовить мій послушник; може, з доброї голови мені було б, старшому, молодшого послухатися і прийняти його правду, тобто мали б ми негайно повернутися додому, і я, може б, так і вчинив, коли б не ще один сон, який приснився мені цієї ночі і який я прийняв за віщий.

А приснився мені наш Храм. Він виплив із білої пустелі, старий і подірявлений, і я побачив, що його тягнуть пустелею запряжені в шлеї ігумен наш Іларіон Денисович і вся братія наша, жива і мертва, а перший був упряжений диякон Неємія. Вони спинилися, втерли піт і німо показали мені рукою, щоб я у Храм зайшов. Я зайшов, був він усередині порожній, без образів, без іконостасу й престолу, без жодних прикрас — самі дошки. Крізь великі щілини сумно квилив і забивав снігом вітер, при тому під поривами вітру Храм рипів і хитався, загрожуючи щохвилини завалитися. Підлоги в ньому не було, а тільки снігова долівка, а там, де колись стояв образ Пречистої, наче замерзла ковбаня, — коло криги. І в тому колі стояло золочене крісло, в якому сидів сивий старець, здається, той-таки, із Слуцького монастиря, котрий колись так само, як і я, подався у царство Драконове, але з нього повернувся. І той старець мені сказав:

— Не поспішай слухатися дочасних порад. Іди шляхом, на який тебе послано, істина тобі відкриється. Бо інакше будеш, як той, хто зірвав синього листка.

Я не знав нічого про синього листка, і він оповів мені притчу, яку я тут і записую.

В одному з монастирів був сад, що його святі отці доглядали. І сад той був плодоносний, давав добрий пожиток монастиреві. І от якось на одному дереві виріс синій листок. Подивувалися святі отці, порадилися і вирішили: хай ніхто того листка не зриває. І ріс той синій листок непорушений. Коли ж опало листя, ченці із здивуванням помітили, що синій листок не опав. Знову вони порадилися і вдруге постановили: не чіпати листка. Але один, наймолодший із них, не послухав ради старших і листка зірвав. Тоді поселився в ньому дух гордині й неспокою, почав він зневажати братію, ставив себе розумнішим за інших, а потім покинув монастир, і погнало його по землі. І де б він не з’являвся, скрізь вивищував себе і свій розум, несучи серед ближніх незгоду і заколот. А з весною виріс другий синій листок. І знову знайшовся серед братії такий, що не витримав і зірвав листка. І з ним сталося таке ж, як і з першим. І так тяглося з року в рік. І щороку відходив з монастиря хтось спокушений, і ніс із собою синього листка, дух неспокою і гордині, а сам монастир помалу занепадав. І так спокусилися в ньому всі, і покинули добре, погідне і святобливе життя, а блукали землею, непокоячи і баламутячи хрещений рід. А в покинутому монастирі, на тому дереві, синій листок уже не ріс. Зате з’явився він в іншому, також доброму монастирі, і ченці там почали пиячити, приводити в келії свої жінок і дбати не про славу Божу, а про насичення животів своїх і багатство для монастиря, перетворивши його у фільварок. А коли це сталося, знову перестав виростати листок в цьому монастирі, зате виріс там, де жили святобливо і чесно. І тут все заколотилося: одні ченці почали доказувати іншим, що їхня віра краща, а віра інших гірша. І почали між собою колотитися, аж доки не знищили й цього монастиря. Отак той синій листок і мандрує у світі, і вже мало в ньому є таких монастирів, де б про нього не знали і де б він не виростав.

Немудра це була баєчка, але, прокинувшись, я довго над нею думав, так само довго думав про те, що сказали мені ігумен Аліпій Федорович і послушник мій Онисим. Думки мої двоїлися й плуталися, але істина поки що мені не відкривалася. Невже я один із тих, думав я відчайно, котрий зірвав синього листка? Чи не гординя моя повела мене в цю дорогу і чи не пропік мені той синій листок душу?

Розділ XXIV

Ми прожили в цьому монастирі, де був ігуменом Аліпій Федорович, певний час, і перші дні ченці й ігумен ставилися до нас привітно й по-дружньому. Я ж використав нагоду, щоб записати все, що зі мною діялося, бо вважаю, що ця історія може бути повчальна людям нашої землі і братії мого Куп’ятицького монастиря. Але чим довше жили ми тут, тим ставлення до нас ченців та ігумена гіршало. Майже щодня до нас підходив один чи інший із братії і смиренно запитував, коли поїдемо до воєводи, щоб присягти на вірність царю Драконовому і записати ту клятву на письмі? Нам тлумачили: чим швидше це учинимо, тим ліпше для нас, бо їм годувати нас, ніби нечестивих, не випадає, вони ж дбають про наші душі, щоб швидше очистилися від скверни і наблизилися до віри справжньої. А що ми затрималися на кілька день іще, бо я хотів таки дописати свій діарій (пояснював свою затримку дорожньою втомою та нездоров’ям), то ченці перестали з нами вітатися і навіть не дивились у наш бік; зрештою, отець келар заявив, що ми не можемо ходити на братську трапезу, а харч нам присилатимуть у келії. Харч нам почали присилати препоганий, а самі дивилися на нас, як вовки. Тоді я зголосив, що ми таки виїжджаємо до воєводи. Відразу ж ставлення до нас змінилося, всі стали усміхнені, щирі й привітні, нас знову запросили на спільну трапезу, і ігумен спитав, чи не треба нам супровідника. Я відповів, що дорога недовга і ми дістанемося й самі. Це не вельми сподобалося братії, але ігумен не наполягав. Зрештою, наладнали сани, і весь монастир вийшов нас провести. Ченці були милі й привітні і світили усмішками, бажали нам доброї путі, але харчу в дорогу не дали; мовляв, дорога близька і харч нам видасть воєвода. Онисим змахнув пужалном, і сани помчали до відчинених воріт; я озирнувся й побачив виладнуваних один біля одного ченців, які на білому снігу виглядали чорним воронням; всі махали руками на прощання, я махнув і їм, відчуваючи величезну полегшу від того, що таки виїжджаємо звідси, бо тут мені, а Онисиму тим більше, вже не було чим дихати.