Бiс плотi

Невдовзі ми дісталися до гори, на якій був Човський монастир, — дороги не було, а тільки стежка, ми зійшли із саней, я подався перед конем, а Онисим вів його, упряженого в сани, за мною. І тільки тут відчув справжній страх, якого нагнали мені у Трубецьку: прийшов несподівано і, наче вогонь, обійняв мою істоту. Йшов під гору, посковзуючись на крутій стежці, ззаду важко дихали кінь і мій послушник, а може, це так важко дихав я сам; молився Богові та Пречистій Богородиці, і був переповнений якимсь морозячим зчудуванням, і подумки волав не без відчаю:

«О Боже мій, що це діється? Яка сила погнала мене в цю безумну дорогу і що я на ній шукаю? О Боже, чому не можу зупинитися, плюнути на все та й повернутися додому, де тепло і спокій і де ніщо не жертиме мені душі? Чи твоя це воля, Боже, штовхає мене в пащу Дракона, чи це сила не твоя? Чому я так уперто туди добиваюся, чи ж не мало страхів мені насіяли в серце люди, що з ними зустрічався, чому не можу повернутися додому?»

І почув раптом шепіт, який з’явився у мене за плечима, ніби шелест листя чи дощу, хоч навдокіл не було ніякого листя і не йшов дощ:

— Бо людина йде до смерті без своєї волі, а з дня у день.

«Що ж мені робити?»— зойкнув я подумки.

— Іди, куди тобі призначено, — почув раптом виразний голос послушника Онисима. — Чому помочі людської потребуєш? Іди в царство Дракона, і я буду з тобою!

Я дерся на гору, важко дихаючи, майже задихаючись, аж піт тік на обличчя, хоч мороз припікав добрячий. І тільки коли ми вийшли на пологіше місце, зупинився віддихатися й зачекав послушника з конем.

— Що ти до мене казав? — спитав я.

— Нічого не казав, — буркнув послушник. — І взагалі, сумую я, бо даремно волочимося. Чи ж не пора признати — марно це?

— Що ти знаєш? — крикнув я. — Не знаєш нічого, то й мовчи!

— А чи ж багато балакаю? — мовив послушник, відводячи очі. — Тільки дивно і смужно на вашу милість…

— Хай тобі буде дивно й смутно на себе, — роздратовано сказав. — А я знаю, що чиню, і твоє діло не розбалакувати, а послушатися, раз ти послушник.

— Чи ж я перечу? — глухо мовив послушник. — Спитали, то я відповів.

Це була правда: спитав, а він відповів. А може, це я спитав себе сам і сам собі спробував відповісти? А може, я сам на себе починав сердитися? Адже безум видимий чиню і не можу від того відступити і його пояснити.

— Усе життя — безум! — глухо прошелестіло в мене за плечима. — А ти іди, куди призначено, бо і я з тобою.

Розділ XIII

У Човському монастирі нас зустріли прихильно, нагодували і вигідно розмістили; я відразу ж заснув, був зморений і дорогою, і всіма пригодами та й неспокоями. І приснилося мені величезне, безкрає поле, засипане снігом та кучугурами, по якому гуляв крижаний вітер, і я йшов тим полем, де не було ні доріг, ані стежок, брьохаючись у снігу, а попереду височіла чи маячіла напівпрозора гора, а може, то лягла на землю хмара, бо гора та була до неба і губилася в небі. І я йшов до тієї гори, тратячи останню силу; піт котився по лобі, а тіло все замерзало, ішов вже не один день і не одну ніч, і не міг зупинитися, бо вабило мене в те поле, бо не я собою керував, а якась неналежна мені сила. І не було в мене на тілі жодної одежі, тільки шапка на голові, власне, й не шапка, а чернечий каптур, але босі ноги мої не відчували холоду снігу, бо я ніби не йшов, а плив, хоч і совав туди-сюди замороженими ногами. І раптом зупинився, бо тільки тепер побачив, куди йду, а побачив дивне, таке, що в казках оповідається: гігантську пащеку, беззубу і без’язику, ніби велетенську печеру, одна губа тієї пащеки лягла на землю в снігові замети, а друга торкалася хмари. І були ті губи яскраво-червоні, і сама пащека була ясно-червона, а в глибині її гоготіло чорне вогнище із чорними язиками пломеню, які миготіли, мінилися і вряди-годи вибухали із пащеки хмарами диму. І здалося, що не я йшов тим неозорим полем, а наближалася до мене пащека, а я не зупинився, а стояв голим стовпом, крижаніючи, і вітер тріпав краями мого каптура, і звук від того був такий голосний, що мені ляскало й било у вуха; і я стояв, а чи йшов, а чи мене тягло, а чи несло, але нешвидко, але напрочуд повільно; я роззирнувся й побачив, що поле це не таке й порожнє, що на ньому інші голі постаті — всі ті люди, з якими зустрічався, і ті голі постаті панічно розбігаються, схопившись руками за голови: мій ігумен Іларіон Денисович, і мій послушник Онисим, і архімандрит Шицик, ігумен кутеєнський Іоїль Труцевич, і його намісник Сурта, і князь Петро Трубецький, і його слуги, і протопоп Єфрем, і п’яниці із Стародуба, і чоловіки з Попової Гори із Шициком-Мициком, що пожартували з моїм конем, — усі вони панічно тікали від тих губ: одна біля землі, а друга біля неба, — і від тієї пащеки, з середини якої бухав чорний вогонь, і я тільки один із них усіх ішов назустріч Дракону і вже бачив його тіло, а було воно безконечне і тяглося на чверть світу; душа в мені тріпотіла, як листок на осиці, і я сам був листком осиковим, що його несе осінній вітер. Знову бухнув дим із пащеки, і разом із ним, димом отим, із неї почали виходити уладнані у шики полки: попереду їхали на конях старшини, потім ішли барабанники та сурмачі, потім — стрільці, а за ними гармати, кіннота і знову піші стрільці, і виходили вони з тієї пащі безконечно, ніби витікала із неї їдка, сіра і чорна слина; грали сурми й били барабани, а за кожним полком ступали юрби ченців та попів із кропилами, які кропили навколо себе і голосно співали благочестивих псальм; а після попів знову пішло військо, і там, де воно проходило, розтавав сніг, й оголялася обгоріла земля, і оголялися спалені мертві людські тіла, і виростав чорнобиль, безліч чорнобилю — чорного зілля, яке скоро ставало лісом; і вояки йшли вже між того лісу, б’ючи в барабани і граючи в сурми. А в мене в горлі клубчився крик, і цей крик раптом вирвавсь із мене, як білий сувій, і поплив той сувій від мого рота аж у небо, і небо стряслося, а від того почала струшуватися й коливатися земля, і оголювалися великі тріщини, ніби яруги, і відкривалися безодні, з яких колихало чорне полум’я. А пащека насувалася й насувалася на мене, і я, покірно опустивши голову, йшов їй назустріч, ішов і молився Ісусу Христу та святій матінці його, бо вірив у них, вірив, що це вони пустили мене в цю дорогу для великого спитування, таємниці якого не міг збагнути, бо ніхто не може збагнути Божої волі та помислу.

Розділ XIV

Відчув, що мені на голову лягла тепла рука, і розплющив очі. Побачив перед собою старе, оторочене сивою бородою обличчя ігумена Човського монастиря.

— Чого так кричав, брате милий? — спитав старець. — Сполохав усю обитель.

— Змучився в дорозі, — мовив, — і лихі привиддя до мене прийшли.

— Значить, неспокійно у тебе на душі, — сказав лагідно ігумен. — А коли неспокійно, то чи не змагання доброго з лихим у тобі йде?

— В кожного християнина таке змагання йде, — відповів я.

— Твоя рація, брате. Всі ми на спитування Боже поставлені. Куди ж путь ведеш?

Я розповів. Про те, що дбаю не за себе, а за храм пресвятої матері нашої Богородиці. Про волю отця його милості митрополита київського щодо ялмужної і про те, що не знайшов способу вибрати її в нашому краї. Про голос, який послав мене в царство Дракона, і про перешкоди у тій дорозі.

— Не суддя я тобі, — мовив ігумен, — але біда наша в тому, що не самі хочемо будувати свій храм, а сподіваємося, що його збудує нам хтось. Шукаємо любові, а знаходимо зненависть, шукаємо брата, в знаходимо ворога. Оце і є віковічне наше спитування, але чи від нього стаємо чисті духом?

— Не знаю, ваша милосте.

— І я не знаю, — зітхнув старець. — Тому не суджу.

Мені віриться, що справив мене на цю дорогу голос святий.

То й слава Богу, коли так. Але одне можу тобі сказати, а ти чини, як тобі голос наказує, коли в нього віриш. Не дійдеш, пане отче, під цей час погрому козацького. Але коли з тобою, як мовиш, справа Божа, то можна й дійти.