Останнiй свiт

...В дикому лісі зневажена німфа/ Криє обличчя своє, у відлюдних печерах ночує./ Пристрасть не гасне, проте; роз’ятрює душу й зневага./ Тіло понишкле підточує туга їдка, невсипуща./ Сохне і шкіра на ній, соковитий рум’янець неначе/ 3 вітром кудись одлетів, залишились кістки тільки й голос/ Голос живе, а кістки, переказують, стали камінням.../ Чують — усі: зберігся й живе у ній звук безтілесний.

ІКАР

В «Останньому світі».

Тема одного з гобеленів, що їх Котта розглядає в домі глухонімої ткалі Ар ахни. На ньому зображено порожню далечінь, зіткану з ниток блакитних, білих та сріблястих, море, що спокійно лежить під сонцем, на небі по-літньому жваво пропливають хмарки, лагідний приплив, угорі — поодинокі чайки. Але не видно ні берега, ні острова, ні жодного судна. Ген далеко-далеко, майже на самій лінії обрію, зникають двоє пошарпаних крил, немов скинуті над водою руки людини, що потопає. Завширшки ті крила, як у кондора. Фонтани бризок білими списами високо здіймаються навколо цих крил, а з високості падає велике й дрібне пір’я; воно опускається на море повільніше, ніж важке тіло, що його несли крила. Ікар — ім’я тієї істоти з крильми, що зникає у хвилях. Це один із знаків, які глухоніма ткаля показує Котті на мигах. Він бачить, як ті знаки спурхують з Арахниних пальців, але не розуміє їх.

У давньому світі.

Син Дедала — аттічного будівничого, винахідника й убивці. Занапастивши із заздрощів свого небожа й учня Пердіка, Дедал утікає з Афін на Кріт, до двору царя Міноса, споруджує за його наказом кносський лабіринт, розробляє нові моделі суден та всіляке бойове спорядження — і кінець кінцем надумує втекти з-під захисту і влади Міноса. З цією метою він робить собі й своєму синові крила; обидва злітають з кносського палацу й перетинають море. Але Ікар надто захоплюється й підіймається все вище й вище...

Віск запашний, що скріпляв його крила, вогнем розм’якшило./ Скапав розплавлений віск — і руками, безкрилий, У небі/ Марно махає Ікар: на повітря вже нічим опертись./ Батька ще кликав, коли вже приймало його лазурове море.../ Батько нещасний — уже ж і не батько,— «Ікаре мій! — кличе. —/Де ти, мій сину, тепер? У якім однайду тебе краї?» І Все він «Ікаре!» гукав та, побачивши пір’я на хвилі,/ Хист свій прокляв, у могилу, засмучений, синове тіло/ Склав...

ІТІС

В «Останньому світі».

Син різника Терея і його дружини Прокни, Філомелин небіж. Під час одного з кіносеансів калічить собі пальця, стромивши його у вентилятор, за допомогою якого Кипарис охолоджує лампи проектора. Лопаті вентилятора розбризкують кров хлопчини дрібнесенькими краплями по всьому ліліпутовому проекторі. Про-зерпіна каже, що це — лиха призвістка. Через рік Ітіс і справді стає жертвою трагедії.

У давньому світі.

Син фракійського царя Терея та Прокни, дочки аттічного володаря; небіж царівни Філомели. Почувши, як мати проклинає батька, Ітіс здогадується, яка його чекає доля...

...Поки так гарячилася Прокна, Ітіс, підбігши до неї припав.../ Подивившись на нього: «Який же ти схожий,/ Сину, на батька свого!» — проказала і більше — ні слова:/ Злочин готує страшний.../ Все ж, коли син підійшов і коли привітне, усміхнувшись,/ Неньку, їй ручками шию обняв, нахиливши до себе,/ Став цілувати її, пригортатися — ще ж бо дитина -/Полагіднішала враз...

КЕЇК

В «Останньому світі».

Головний чоловічий персонаж мелодрами, що її кіномеханікКипарис одного квітневого вечора показує на стіні ріникового будинку в Томах. Але, на відміну від виконавиці ролі Алкіони, образ Кеїка не приніс акторові щастя. Неаполітанець Омеро Дафано накладає на себе руки — після того, як у римському журналі «Колоссео» з’явилася різка критика на створений ним образ Кеїка.

У давньому світі.

Син Вранішньої Зорі, Алкіонин чоловік, володар Трахіна. Не послухавшись дружининих благань та вмовлянь, вирушає в паломництво до Клароса, потрапляє на морі в шторм і гине, а його тіло хвилі прибивають знов до трахілського кам’яного узбережжя. Алкіона знаходить його і з розпуки кидається в море.

...Змилостились боги: обернули/ їх на птахів. Але навіть тоді залишилася з ними/ Долі покірна любов. І зв’язок, що подружжя єднає,/ Не перервався в птахів: про потомство піклуються спільно./ Взимку погідних сім днів у гнізді, що гойдається легко./ Прямо-таки на воді Алкіона висиджує яйця. / Спить тоді хвиля морська: у ту пору вітрів із печери/ Не випускає Еол, полишаючи море внучатам.

КИПАРИС

В «Останньому світі».

Карликовий на зріст кіномеханік із Кавказу, що в селах на чорноморському узбережжі не тільки показує фільми, а й продає турецький мед та галуновий камінь і під маршову музику примушує танцювати на задніх ногах оленя. Кипарис любить своїх глядачів; він довго, ретельно готує проектора, і коли на чистій білій стіні нарешті з’являється збільшений образ героя, а сама стіна стає вікном у праліси та пустелі, ліліпут сидить нишком у темряві й спостерігає в синіх відблисках за обличчями людей. З їхнього виразу Кипарис іще раз бачить, які глибокі й марні були його власні мрії. Іноді під час сеансу він засинає, і йому сняться дерева — кедри, тополі, кипариси; йому сниться, нібито шкіра в нього береться мохом, нігті на ногах розпукуються, криві ноги пускають коріння, і воно проникає все глибше, зв’язуючи його з тим місцем, де він стоїть. А навколо серця в нього залягають захисні кільця років. Він росте.

У давньому світі.

Вродливий юнак, улюбленець Аполлона, бога віршування, музики, пророцтв та лікування. Ненароком убиває свого прирученого оленя.

Був тоді полудень. Літо парке. Від пекучого сонця / Клешні криві прибережного Рака вогнем пойнялися. / Втомлений олень приліг на траву під розлогою тінню / Дерева й тілом усім живодайну вбирав охолоду. / Тут Кипарис ненароком поцілив його в саме серце / Списом; і, бачачи те, як він гине од лютої рани, / Згинути вирішив сам... / І просить лиш одного, щоб ось так, як тепер, міг постійно тужити. / Вже в нього кров од надмірного плачу покинула тіло. / Вже зеленіти почав поступово. І навіть волосся, / Хоч тільки що нависало м’яке над чолом білосніжним, І їжитись враз почало, жорсткуватим, загостреним стало -/Вже й не волосся воно, а націлене в небо верхів’я. / Сумно зітхнув тоді бог: «Оплаканий ними, ти й інших / Будеш оплакувать,— мовив,— супутник людської скорботи».

КІАНА

В «Останньому світі».

Дружина вигнанця Назона, сором’язлива красуня з відомого сіцилійського роду. Сподіваючись, що її чоловіка незабаром помилують, намагається зберегти їхній дім на п’яцца дель Моро. Та марно — садиба занепадає, водограї обвалюються і вгрузають у басейни, поверхню ставків укриває сухе листя та пінієва глиця. Вже через рік після Назонового вислання Кіана втікає від цього неспинного занепаду до темних, приглушених знадвору плющем, а всередині оксамитом кімнат у будинку на віа Анастасіо й описує в листах на Чорне море життя будинку на п’яцца дель Моро, вікна якого давно забиті дошками.

У давньому світі.

Кіанея — сіцілійська німфа; стає на дорозі богові підземного царства й намагається завадити йому викрасти Прозерпіну. Розгніваний бог кидає в потік своє берло, розколює землю і зникає з Прозерпіною в царстві тіней.

А Кіанея, зажурена тим, що украдено діву, / Біль зачаївши в душі на таку неповагу до себе, / Наче замкнулася в горі тяжкому, спливає сльозами: / В води прозорі, пливкі, що їх божеством була щойно, / Вже переходить сама...