Останнiй свiт

Багнюка, якою носоріг обляпував себе двічі-тричі на день, тільки ненадовго захищала його від ґедзів та мух. Коли цей шар підсихав на сонці, тріскався й коржами відпадав зі шкіри, тоді комахи, здавалося, ще з більшою люттю накидалися на оголені місця й іноді доводили нещасного носорога до такого шаленства, що він раптом кидався наосліп куди попало й топтав, шматував усе підряд, аби лиш почухатися об колоди палісаду чи об стовбури дерев край багнища. Звір робив це з такою силою, ніби хотів скинути з себе не тільки мух та іншу нечисть, а й саме своє могутнє тіло. Тож колоди в палісаді й кора на деревах були в багатьох місцях обчухрані, а деревина така гладенька, наче відшліфований камінь.

Та годі вже. Жодного більше слова. Не цього ранку. Не тут, біля вікна. Може, згодом. Іди собі. Щезни.

Нічого не кажучи, самим тільки різким, коротким порухом руки, що здавався не багато енергійнішим, ніж той, яким звичайно відганяють надокучливу муху, Август урвав доповідача й, немовби забувши про все на світі, знов задивився на носорога. Один лиш мимовільний порух Його руки. Руки Самого. Але цього було досить. Двір не ждав завершених фраз чи готових рішень. У судових інстанціях, у кабінетах та в архівних сховищах тепер мав вагу знак, а те, чого в ньому бракувало, щоб ухвалити остаточне рішення, не важко було додумати. Погано служив Римові той, хто різкий порух Його правиці не вмів витлумачити як ознаку великого невдоволення чи навіть більше — гніву.

Як ото образ поета і зміст його творів, що, зазнавши змін і перетворень, проклав собі шлях нагору, так тепер і імператорів жест чи, власне, глибоко вкарбований у пам’ять спогад про мимовільний порух Його правиці почав торувати шлях через донощиків та нашіптувачів назад, униз, не уникаючи тих самих законів, деформацій і перекручень. «Ув’язнення,— сказав один у конференц-залі й потягся рукою до карафки з водою. — У Трініта де Монті. Три роки щонайменше. А може, й чотири». — «Виправний табір,— прошепотів інший. — Кастельвстрано. На Сіцілію, до різьбярів на камені». Але трапилась помилка: той жест означав, певна річ, не що інше, як заборону на один рік писати; позбавлення додаткових пільг; а, може, всього лиш заборону до осені подорожувати. По суті, таке собі застереження.

Як уже не раз бувало з виконанням наказів, тлумачити й запроваджувати в життя волю імператора, який у цьому й інших таких дрібних випадках особливого зацікавлення не виявляв, і тепер було покладено на підданих. Один порух руки... Цей жест передавали далі, і він посувався згори вниз, від інстанції до інстанції дуже й дуже повільно. Апарат розглядав усі тлумачення й пояснення досить ретельно. Поет більш не виступав прилюдно. Двір мовчав.

Назонів білий кінь гуляв собі без сідла та збруї в саду всього лиш як прикраса маєтку на п’яцца дель Моро. Про поетову промову на стадіоні «Сім притулків» усі вже, здавалося, майже забули, Та ось імператорів жест нарешті досяг того рівня внизу, де будь-який вирок не просто ухвалювали, а й виконували, де двері в камерах таки замикалися на замки, а рік ув’язнення означав не просто термін, а відтинок людського життя. Одне слово, десь глибоко внизу, вже зовсім поряд із справжнім життям, кінець кінцем знайшовся один начальник,— було це незадовго до обідньої перерви,— який при двох свідках продиктував байдужому писареві, що жест імператорової руки означав: «Геть! Геть з-перед моїх очей!» Але геть з-перед імператорових очей — це геть на край світу. А край світу був у Томах.

IV

Отже, написи на каменях прочитано. На чистих, ще лискучих від оцту й слимачого слизу поверхнях мерехтіли відблиски ліхтаря. Аж тепер Котта відчув, як холодно і який він стомлений. На поетів сад упав нічний приморозок. На листі дерев і кущів, навіть на віялах папороті виростали колючки, голки й цілі щітки з інею. Піфагор присів навпочіпки перед одним із менгірів без напису і, здавалося, п лишив цей здичавілий куточок цілком на римського гостя. Обличчя в слуги повивали пасма й густі клубки пари з рота. Поки Котта, все ще вичитуючи написи, блукав серед каменів, Піфагор знов почав тихенько, монотонно й невиразно щось бубоніти в темряві, і складалося враження, ніби його слова спадають на довколишній світ, наче паморозь. Потім старий, не перестаючи говорити, байдуже взяв із Коттиної руки ліхтаря й рушив попереду до зеленої стіни край галяви. Під ногами в них хрустіли й порипували опалі й уже примерзлі до землі слимаки. Йти в такий мороз по цих трупах було однаково, що ступати по битому склі. З цього хрускоту й порипування Назонів слуга й римлянин пірнули в густу зелень.

Котта поспішав услід за старим крізь лабіринт стовбурів та гілок і був надто стомлений, щоб іще й затулятися від хльостких кущів. Нарешті він, слухаючи ту невгамовну балаканину,— на скронях у нього від дошкульних ударів віття уже повиступала кров, — піднявся кам’яними сходами в двір, що білів у місячному сяйві. Вітер трохи вщух. Листя на шовковиці бриніло, наче залізне. Поетів будинок тепер являв собою всього лиш тінь на тлі величезної тьмяної гори, на якій ще світили латки снігового покривала двох зимових років. Ця невелика тінь прийняла їх до себе. Та потім уже й Назонів дім почав так затято впиратися чужинцеві, як щойно впиралася гущавина в саду: не встиг Котта переступити вслід за слугою через поріг, як його зачепив за пальто гачок у стіні, потім по коліні вдарило топорище прихиленої до стіни сокири, так що він аж скорчився від болю, а коли Піфагор кинув на тьмавий жар у вогнищі поліняку, межи очі римлянинові сипонув цілий сніп темно-червоних іскор і обсмалив йому брови та чуба. Слуга спостерігав усі ці прикрощі, що одна за одною падали на голову гостя, і не переставав говорити; згодом показав коцюбкою на лігво між двома стелажами книжкових полиць у закіптюженому кутку кімнати, на перем’яту ковдру з кінського волосу, що тхнула сажею і смальцем, та збиту овчину, а тоді підійшов до крутих сходів, які вели на горішній поверх, і надовго зупинився на першому східці, дивлячись угору, немовби хотів іще раз зважити, чи варто збиратися на силі і так високо та важко дертись. Котта дивився на Піфагора, що завмер у цій позі — нахилений уперед, тримаючи над головою ліхтаря й усе ще не зважуючись ступити перший крок, — і раптом уявив собі цього чоловіка якоюсь давньою-предавньою, не по-людському старою істотою, що підійшла до останньої життєвої межі й ужахнулась. Важко хекаючи, зле не перестаючи говорити, немовби без цього бубоніння він не може й дихнути, Піфагор нарешті рушив нагору, в чорному отворі ляди озирнувся через плече, погасив ліхтаря і зник, гупаючи в пітьмі за балками горішнього поверху; та навіть коли вже стихли і його кроки, згори ще долинала, неначе далеке дзюрчання, його розмова з самим собою. Стояла вже глибока ніч.

У темряві, ледь освітленій крізь поодинокі щілини повним місяцем та відблисками вогнища, Котта дістався навпомацки до лігва, опустився в сморід смальцю, кіптяви та шкур і, ще не встигнувши натягти на плечі ковдру з кінськото волосу, провалився в сон. Крізь заґратоване слюдяне віконце в дверцятах вогнища на заснулого римлянина ще довго зорів присок, усе глибше й глибше ховаючись у попіл, аж поки доїв і останнє річне кільце поліна, і нарешті запала, помалу холонучи, німа темінь. Згодом, поки кімнату заповнював холод, — пара з Коттиних вуст тим часом оберталася на шибках у невеличкі крижані пальми, вишукані праліси, трояндові кущі й будяки,— надвірні двері рипнули й відчинилися. Морозяне повітря навально, лавиною повалувало до лігва й збудило римлянина. Пітьма розступилась, і в дивному сріблястому сяйві Котта побачив як через поріг переступила якась потороча — незграбно закутаний у хутряну накидку пастух; замість голови в нього була блискуча, завбільшки з людський череп, ґуля, що нагадувала гроно спіненого слизу подохлих від оцту слимаків. Але те, що вилискувало в пастуха на плечах, з нестерпним писком надималося й лускало, були не клуби піни й не пухирі, ні. То були очі — десятки, сотні очей. На плечах у пастуха лежав немовби клубок вій, повік, слізників та очних яблук, на яких іскрилось і заломлювалося сріблясте сяйво. Той клубок поглядав, роззиравсь, витріщався на всі боки,— голова, всіяна очима-зорями, приваблива й жаска воднораз.