Бiйцiвський клуб

Ну, ти знаєш.

По міжміському Марла питає:

— Що?

Спали разом.

— Що?!

Чи я коли-небудь, ну, ти знаєш, займався з нею сексом?

— Господи Христе!

Ну?

— Ну? — каже вона.

У нас коли-небудь був секс?

— Ну ти й лайно.

— У нас був секс?

— Я тебе вб’ю!

Це значить «так» чи «ні»?

— Я знала, що так трапиться, — каже Марла. — Тебе не збагнеш. Ти мене любиш. Ти мене ігноруєш. Ти рятуєш мене, а потім готуєш мило з моєї матері.

Я щипаю себе.

Питаю Марлу, як ми зустрілися.

— На тому збіговиську раку яєчок, — каже Марла. — Потім ти врятував мені життя.

Я врятував їй життя?

— Ти врятував мені життя.

Я встромляю пальця собі в діру в щоці і провертаю його. Цього має стачити, щоб від конкретного болю я прокинувся.

Марла каже:

— Ти врятував мені життя. Готель «Regent». Я випадково намагалася порішити з собою. Пам’ятаєш?

Ох.

— Тої ночі, — продовжує Марла, — я сказала, що хочу від тебе аборт.

Ми втрачаємо тиск у салоні.

Питаю Марлу, як мене звати.

Усі ми помремо.

Марла каже:

— Тайлер Дерден. Тебе звуть Тайлер Мозкова-Підтирка-Для-Дупи Дерден. Ти живеш на 5123 NE Пейпер-стрит, і там зараз аж роїться від твоїх маленьких апостолів, які голять голови і спалюють лугом шкіру на руках.

Я маю поспати.

— Ти маєш притягти сюди свою дупу, — кричить Марла в слухавку, — доки ці дрібні тролі не пустили на мило мене.

Я маю знайти Тайлера.

Шрам на її руці, питаю Марлу, звідки він у неї?

— Ти, — каже Марла. — Ти поцілував мою руку.

Я маю знайти Тайлера.

Я маю трохи поспати.

Я маю спати.

Я маю піти трохи поспати.

Кажу Марлі на добраніч, і крик Марли меншає, меншає, меншає і зникає в той час, як я тягнуся, щоби повісити слухавку.

Глава 22

Усю ніч у голові кружляють думки.

Я сплю? Я взагалі спав? Це і є безсоння.

Намагаєшся трохи розслабитися з кожним видихом, але серце досі кудись женеться, і торнадо думок у голові.

Ніщо не спрацьовує. Ані керована медитація.

Ти в Ірландії.

Ні рахування овець.

Ти підраховуєш дні, години, хвилини з того часу, як пам’ятаєш, що спав. Твій лікар сміявся. Ніхто ще не вмирав від безсоння. Твоє обличчя схоже на старий висохлий фрукт, і можна подумати, що ти вже помер.

О третій ночі в мотельному ліжку в Сіетлі пізно шукати групу підтримки хворих на рак. Пізно шукати маленькі піґулки аміталу натрію чи «секонал» кольору яскраво-червоної губної помади, весь цей набір «Долини ляльок». Після третьої ночі ти не можеш зайти до бійцівського клубу.

Ти маєш знайти Тайлера.

Ти маєш бодай трохи поспати.

Тоді ти прокидаєшся, а поруч ліжка в темряві стоїть Тайлер.

Ти прокидаєшся.

Тої миті, коли ти провалювався в сон, Тайлер стояв поруч і казав: «Прокинься. Прокинься, ми розібралися з проблемою поліції в Сіетлі. Прокинься».

Комісар поліції хотів припинити те, що він називав напівзлочинними угруповуваннями і нелегальними клубами боксу.

— Проте не хвилюйся, — каже Тайлер. — Містер комісар поліції більше не буде проблемою, ми тримаємо його за яйця.

Питаю, чи Тайлер слідував за мною.

«Дотепно, — каже він. — Я хотів спитати те саме. Ти говорив про мене з іншими людьми, ти, лайно. Ти порушив свою обіцянку».

Тайлер був здивований, що я його вирахував.

«Кожного разу, коли ти засинав, — каже він, — я підривався і коїв щось дике, щось божевільне, щось геть скажене».

Тайлер стає на коліна біля ліжка і шепоче: «Минулого четверга ти заснув, і я сів на літак до Сіетла, подивитися, як тут бійцівські клуби. Дізнатися, скількох завернули, щось таке. Пошукати нові таланти. Проект “Каліцтво” діє і в Сіетлі».

Тайлер проводить кінчиками пальців по шраму, що тягнеться над бровами. «Проект “Каліцтво” діє у Лос-Анджелесі й Детройті, потужний проект “Каліцтво” запущено у Вашингтоні, Нью-Йорку. А в Чикаго в нас такий проект, що ти не повіриш».

Тайлер каже: «Не можу повірити, що ти порушив свою обіцянку. Перше правило — ти не говориш про бійцівський клуб».

Минулого тижня він був у Сіетлі, і бармен із шийним бандажем сказав йому, що поліція планує облаву на бійцівські клуби. Комісар поліції перейнявся цим особисто.

«Річ у тому, — каже Тайлер, що до бійцівських клубів ходять і поліцейські, і їм те до вподоби.

Серед нас є газетярі, помічники юристів, адвокати, ми знаємо про все, перш ніж щось трапиться».

Нас мали закрити.

«Принаймні в Сіетлі», — каже Тайлер.

Я питаю, що Тайлер зробив із цим.

«Що ми зробили з цим», — виправляє Тайлер.

Ми скликали зібрання Комітету Насильства.

«Це більше не “я” і “ти” — каже Тайлер і щипає мене за кінчик носа. — Я гадаю, ти це вже втямив».

Ми використовуємо одне й те саме тіло, але в різний час.

«Ми оголосили про особливе домашнє-завдан-ня, — продовжує Тайлер. — Сказали: “Принесіть паруючі яйця його Високоповажної Честі Комісара Поліції Сіетла Як-Його-Там”».

Я не сплю.

«Так, — каже Тайлер, — ти спиш».

Ми зібрали команду з чотирнадцяти космічних мавпочок, — п’ятеро з них були поліцейськими, — і тої ночі, коли Його Честь вигулював пса в парку, всіма людьми там були ми.

«Не переймайся, — каже Тайлер, — із псиною все гаразд».

Весь напад зайняв на три хвилини менше, ніж на найвдалішому тренуванні. Ми заклали дванадцять хвилин. На найвдалішому тренуванні витратили дев’ять хвилин.

П’ять космічних мавпочок уклали його на землю й тримали.

Тайлер розповідає мені це, проте якимось чином я це вже знаю.

Три мавпочки були на шухері.

В однієї мавпочки був ефір.

Ще одна стягнула спортивні штаники з Його Честі.

Пес, спанієль, тільки гавкав і гавкав.

Гавкав і гавкав.

Гавкав і гавкав.

Ще одна космічна мавпочка тричі щільно обмотала джгутом високоповажну мошонку.

«Одна мавпочка межи його ніг із ножем, — шепоче розбите обличчя Тайлера в моє вухо. — А я шепочу в найбільш високоповажне вухо комісара поліції, що краще припинити облаву на бійцівські клуби, інакше ми оповімо світу, що його Високоповажна Честь позбувся яєчок».

«Як далеко ти збирався дістатися, Ваша Честь?»

Гумовий джгут змушує втрачати чутливість усе, що знаходиться нижче нього.

«Чого ти збираєшся досягти в політиці, якщо твої виборці знатимуть, що в тебе нема яєць?»

На той час Його Честь втратив усі відчуття.

Чуваче, яйця в нього крижані.

Якщо бодай один бійцівський клуб закриють, ми відішлемо твої яйця на Схід і Захід. Одне — в «New York Times», інше — в «Los Angeles Times». По одному туди й туди. Як і належить робити з прес-релізами.

Космічна мавпочка прибирає кляп з його рота, і комісар каже: «Ні».

А Тайлер відповідає: «Нам нема чого втрачати, окрім бійцівського клубу».

А в комісара, у нього було все.

Усе, що в нас лишилося, — лайно і сміття цього світу.

Тайлер хитнув космічній мавпочці з ножем межи комісарових ніг.

Сказав: «Уяви собі — решту життя теліпатися з порожньою мошонкою».

Комісар сказав: ні.

І не треба.

Зупиніться.

Будь ласка.

Ох.

Боже.

Допоможи.

Мені.

Допоможи.

Ні.

Зупини.

Їх.

Космічна мавпочка поводить ножем і перерізає гумовий джгут.

Шість хвилин, і все зроблено.

«Запам’ятай це, — каже Тайлер. — Ти залежиш від людей, яким ти намагаєшся перейти дорогу. Ми ті, хто пере твою білизну, готує твою їжу й подає тобі вечерю. Ми заправляємо твою постіль. Ми охороняємо тебе, доки ти спиш. Ми керуємо машинами швидкої допомоги. Ми з’єднуємо твої дзвінки. Ми кухарі й таксисти, і ми знаємо про тебе все. Ми обробляємо твої страхові запити і виплати по кредитній картці. Ми контролюємо все твоє життя».

«Ми — середні сини історії, виплекані телебаченням з вірою в те, що коли-небудь станемо мільйонерами, кінозірками та рок-ідолами, проте ми ними не стали. І ми щойно це зрозуміли, — каже Тайлер, — не жартуй з нами, потворо».