Емма

Поки він говорив, Еммин розум напружено працював і з казковою швидкістю думки устиг збагнути, не пропустивши при цьому жодного слова, точний сенс усього, що відбувалося. Вона зрозуміла, що сподівання Гаррієт були абсолютно безпідставними, — це була помилка, омана, така ж цілковита омана, в якій раніше перебувала й вона сама; що Гаррієт була для нього нічим, а вона — усім; все те, що вона казала, маючи на увазі Гаррієт, сприймалося ним як висловлення її власних почуттів. Вона зрозуміла також, що її схвильованість, її сумніви, її небажання розмовляти містер Найтлі сприймав як намагання розхолодити його, як вияви відсутності симпатії до нього. Емма порадувалася не тільки цим відкриттям, що змусили її щоки рум'яніти від щастя; вона пораділа також з того, що таємниця Гаррієт не встигла злетіти з її уст, і вона твердо вирішила нікому й нічого про це не говорити. Це було тепер єдиною послугою, яку вона могла надати своїй бідолашній подрузі, бо не мала Емма тієї здатності до героїчних почуттів, котрі могли б спонукати її благати містера Найтлі перенести свої почуття з неї на Гаррієт як найгіднішу з них двох чи просто взяти й шляхетно відмовити йому раз і назавжди без пояснення причин, бо він дійсно ніяк не міг одружитися з ними обома. Їй було до болю шкода Гаррієт, вона відчувала щире розкаяння, але ще не втратила голову під впливом шляхетних почуттів і не збиралася діяти всупереч здоровому глузду й тим можливостям, що перед нею відкрилися. Вона завела свою подругу в халепу, і це буде її вічним докором; але сильним, як і її почуття, сильним, як ніколи раніше, було її переконання, котре полягало в тому, що вона мусить засуджувати будь-яку подібну партію як абсолютно для нього неприйнятну, як недостойну і принизливу. Тепер їй нічого не перешкоджало, хоча шлях, який мала пройти, не був гладким. Тож вона заговорила, відгукнувшись на його благання. Що відповіла йому? Те, що і мала відповісти як справжня пані. Вона сказала йому достатньо, щоби продемонструвати відсутність причин для відчаю і щоб заохотити його сказати більше самому. В якийсь момент його дійсно охопив відчай; йому так суворо веліли виявляти обережність і мовчати, що на певний час він втратив усяку надію — вона почала з того, що відмовилася слухати його. Потім сталася раптова переміна; її пропозиція пройтися трохи ще, після чого вона поновила розмову, якій щойно поклала край, — це було так несподівано! Емма розуміла, що вчинила непослідовно, але містер Найтлі милостиво задовольнився сказаним і не прагнув ніяких подальших пояснень.

Рідко, дуже рідко людям відкривається вся правда; рідко трапляється так, що хтось не намагається щось хоч трохи, але приховати, а хтось — розуміє все цілком правильно. Але в цьому випадку те, що неправильно зрозумілою була поведінка, не мало суттєвого значення, бо почуття були зрозумілі правильно. Містер Найтлі не міг приписати Еммі наявність більш чуйного серця, ніж те, що вона мала, чи серця, більш схильного відгукнутися на його почуття.

Виявилося, що містер Найтлі зовсім не підозрював про той великий вплив, що він має на Емму. Він приєднався до неї під час її прогулянки серед чагарників зовсім не для того, щоб цим впливом скористатись, а пішов за нею тому, що його турбувала її можлива реакція на новини про заручення Френка Черчілля, не переслідуючи при цьому ніякого власного інтересу, ніякого власного інтересу взагалі; він просто сподівався — якщо вона дозволить йому — розрадити її і вгамувати біль. Усе інше — це була гра моменту, безпосередній вплив почутого на його душу. Її запевнення в цілковитій байдужості до Френка Черчілля, в тому, що серце її вільне, викликали у нього радісне схвилювання й породили надію на те, що з часом йому, можливо, вдасться завоювати її прихильність; проте це не була надія на теперішнє; у той нетривалий момент, коли почуття взяли гору над розважливістю, він лише хотів почути, що йому не забороняють такої спроби. Тим більше захоплюючими стали для нього ті радісні перспективи, що поступово відкрилися йому в ході їхньої розмови. Виявилося, що він уже має ту прихильність, яку тільки збирався просити дозволу прагнути! Всього лише за півгодини він пройшов від стану повної душевної пригніченості до чогось настільки схожого на абсолютне щастя, що іншого ймення дати цьому не можна було!

Переміна, що відбулася в її душі, була такою ж самою. Ці півгодини дали кожному з них безцінну впевненість у тому, що їх кохають, однаковою мірою звільнили кожного з них від незнання, ревнощів та недовіри. З його боку це були задавнені ревнощі, давні, як його суперник, чи навіть як одні лише очікування на його приїзд — приїзд Френка Черчілля. Він покохав Емму і почав ревнувати Френка Черчілля приблизно в один і той же час, причому, мабуть, саме почуття ревнощів одкрило йому очі на його кохання. Саме ревнощі до Френка Черчілля змусили його податися до Лондона. Вилазка до Бокс-хілла була останньою краплею. Йому вже несила було знову й знову споглядати оті відверто заохочувані залицяння. Він поїхав, аби навчитися бути байдужим. Але виявилося, що він поїхав не туди, куди треба. Будинок його брата повнився домашнім щастям; роль жінки в домі була дуже важливою, а Ізабелла надто сильно нагадувала Емму, відрізняючись лише разючою відсутністю тих якостей, котрі так яскраво виявлялися в її сестрі, яку він часто згадував і яку б усе одно не зміг забути, якби навіть пробув там довше. Додому він їхав під дощем, а прийшов до них відразу ж після обіду, щоб побачити, як найулюбленіша і найдорожча йому людина, бездоганна, попри всі свої недоліки, переживе останню новину.

Він застав її схвильованою й засмученою. Ну й падлюка ж цей Френк Черчілль! І тут вона заявляє, що ніколи його не кохала. Виявилося, що Френк Черчілль не такий уже й безнадійний негідник. А коли вони повернулися до будинку, то це вже була його Емма — і душею, і тілом; тож коли б Френк Черчілль спав йому на думку саме в той момент, то, мабуть, він би видався йому вельми добропристойним чолов'ягою.

Розділ 14

Почуття, що з ними Емма повернулася в будинок, були абсолютно протилежними тим, з якими вона його покидала! Тоді вона сподівалась лише на деяке полегшення своїх страждань, а поверталася, вся тріпочучи від щастя і надіючись, що це щастя лише зросте, коли солодкий трепет минеться.

Вони сіли чаювати — та сама компанія навколо того самого столу. Як часто збиралися вони отак раніше! І як часто раніше їхні погляди зупинялися на тих самих кущах і тій самій галявині, спостерігаючи їхній так само чудовий вигляд у променях сонця, що хилилося до горизонту! Але ніколи раніше не було такого стану душі, ніколи не було такого настрою; тож Еммі довелося докласти певних внутрішніх зусиль, аби знову стати такою ж дбайливою господинею чи навіть просто турботливою дочкою.

Бідолашний містер Вудхаус і не підозрював про ту змову проти нього, що визрівала в серці чоловіка, якого він вітав із такою необачною сердечністю і в якого так турботливо питав, чи не застудився той під час поїздки верхи під дощем. Якби він міг знати, що коїться в того в серці, то точно перестав би турбуватися про стан його легенів; але не маючи і щонайменшого уявлення про нещастя, котре насувалося, зовсім не помічаючи нічого незвичного у вигляді обох, він спокійно переповідав їм усі ті новини, що розповів йому містер Перрі, і з великою мірою самовдоволення говорив собі й говорив, абсолютно не підозрюючи, про що вони могли йому розповісти у свою чергу.

Поки містер Найтлі залишався з ними, Емма почувалась, як у лихоманці; та коли він пішов, почала потроху відходити і заспокоюватись; а протягом безсонної ночі, котра була платою за такий емоційний вечір, вона виявила два надзвичайно важливі моменти, які змусили її відчути, що навіть її таке безхмарне щастя не позбавлене неприємного осадку. Це — її батько і Гаррієт. Залишившись на самоті, вона сповна відчула тягар своєї відповідальності за обох; проблема полягала в тому, як найкраще забезпечити їхній душевний комфорт. Стосовно її батька питання було вирішено досить швидко. Емма ще не знала думку містера Найтлі з цього приводу, але коротка нарада зі своїм власним серцем змусила її прийняти надзвичайно серйозне рішення: вона ніколи не полишить свого батька. Вона навіть поплакала трохи над тим, що взяла на душу гріх навіть подумати про таке. Доки він живий, це мусять бути лише заручини; але вона тішила себе тим, що навіть саме зникнення загрози її переїзду вже сприятиме поліпшенню його душевного спокою. Як учинити найкраще по відношенню до Гаррієт, було проблемою складнішою. Як убезпечити її від непотрібних страждань, як найкраще спокутувати свій гріх перед нею, як не перетворитися на її ворога? Ці питання бентежили й засмучували її надзвичайно — і їй доводилося подумки знову і знову проходити через усі ті гіркі докори та жалі, що незмінно супроводжували цю тему. Зрештою Емма дійшла висновку, що їй і досі треба уникати зустрічі з нею, а все, що потрібно, сповіщати в листах. Вона вирішила також, що надзвичайно бажано було б на деякий час кудись забрати її з Гайбері; потім, подумавши ще трохи, вона майже впевнилася в думці, що доцільно було б отримати для неї запрошення відвідати Брансвік-сквер. Ізабеллі сподобалася Гаррієт, а Гаррієт неодмінно сподобалися б декілька тижнів, проведених у Лондоні. Наскільки Емма знала Гаррієт, та завжди мала потяг до всього нового та незвичного. Їй неодмінно сподобається споглядати вулиці, бувати в крамницях, бавитися з дітьми Ізабелли. У будь-якому разі цим вона доведе власну чемність і доброзичливість самій собі, бо саме вона мала зробити все, як належить, а поки що — їм треба розстатися, відвертаючи той злощасний день, коли доведеться зустрітися знову.