У черевi дракона

— А вам як здається? Добре це чи погано?..

Я відповів:

— Не знаю.

Вона засміялася:

— Дивний збіг… Я теж не знаю… Красиво, дуже красиво! Але ж як це для людей обертається?.. — Перевівши подих, запитала: — Ви де вчитесь?..

— Я не вчусь. На крані працюю…

— А-а…

Дівчина була зодягнена в сукню вишневого кольору, її голівка сягала мені до плечей. Коли вона стояла по той бік макета, чомусь здавалася значно вищою. Може, тому, що все в ній було гармонійне — і руки, і стан, і обличчя.

— Ви на лекції будете? — запитав я. Запитання видалося мені безглуздим: чого б вона сюди прийшла, якщо не заради лекції? А проте дівчина відповіла:

— Ні, я вже її чула.

Повернулася й легенько, пружно випурхнула із вестибюля. Правду кажучи, я пошкодував, що не наважився призначити їй побачення. Гарне в неї обличчя, дуже гарне! Воно ніби осяяне ранковим сонцем — свіже, рожеве, ясне. Очі трохи примружені, в них було щось лукаве чи навіть глузливе.

Лектор говорив вільно, без конспекту. Голос добре поставлений, мова соковита, образна. Час від часу пересипав лекцію влучними дотепами, публіка сміялася. Потім несподівано — якоюсь однією фразою — повертав розмову на серйозне, сміх одразу вщухав. Лектор був уже немолодою людиною, але й не старий. Орденські колодки, жести й міміка — все це доповнювало враження, викликало довіру до його слів. Загалом же я відчував, що публіка його знає і шанує.

Він стверджував, що ми зараз переживаємо велику технічну революцію. Царська Росія була селянською країною. Вона на півтораста років відстала від Заходу, де селянство вже давно перестало існувати. Щоправда, не в усіх західних країнах цей процес завершився остаточно. Але сучасне фермерство становить порівняно невеликий відсоток. Якщо ми хочемо мати дешеві продукти, то й нам слід сприяти зменшенню кількості робочих рук у колгоспах. Адже ці руки будуть використані в інших галузях економіки, отже, зрозуміло, що це приведе до загального збагачення народу. Таким чином виходило, що зменшення сільського населення — процес безумовно прогресивний. Лише люди, котрі не володіють економічною освітою, бідкаються з приводу того, що сільська молодь потягнулася в промисловість та в науку…

Я чомусь не вловив отого переходу, котрий приводив до висновку: наші села якомога швидше мусять стати такими, як Нова Семенівка. Моїй уяві малювалося село, котре я бачив на макеті, застереження скептика невдовзі забулося.

Та ось лектор заговорив про вічні, невичерпні сили землі. З його слів виходило: земля родить тому, що це її природна властивість, вона просто не може не родити. Звідси він перейшов до критики вчення Юстуса Лібіха про спадну родючість ґрунтів. Звісно, він спершу віддав належне Лібіхові: не хтось інший, а саме Лібіх є засновником агрохімії. Проте, встановивши, що рослини беруть з ґрунту зольні речовини, Лібіх, на думку лектора, висунув неправильне положення про необхідність цілком повернути в ґрунт все винесене з нього врожаями.

Саме це положення й критикував лектор. Аргументами він себе не обтяжував — головним аргументом було посилання на академіка Лисенка.

Колись ми з батьком намагалися зрозуміти, як земна куля нагромадила на собі ті енергетичні ресурси, котрі зробили можливою появу сучасної цивілізації, — і ось до якого висновку прийшли. Сама Земля нічого не родить — ось у чому справа! Щоб вона почала родити, мусив створитися тоненький прошарок, який зберігає в собі сонячну енергію. Прошарок цей називається гумусом. Він створився внаслідок перегнивання рослин, тварин та комах. Органічне в ньому змішується з неорганічним — і тоді Земля починає родити. Якщо гумус рівномірно розподілити по материках, то його товщина становитиме всього лише три сантиметри. Отже, казати про вічні, невичерпні сили Землі можна лише тоді, коли ти не розумієш різниці поміж гумусом (сонячним породженням!) і власне Землею. Лектор, напевне, був далекий від землі (тут уже з маленької літери) — вона для нього вся була однакова. Властивість родити він виводив із суто земних сил — без будь-якого зв’язку з тією підготовчою роботою, котру в мільярдах років на нашій планеті проробило Сонце.

Я подав йому записку такого змісту: «Чому Ви гадаєте, що Ю. Лібіх помилявся? Хіба закон збереження й перетворення енергії не поширюється на землеробство?»

Лектор на моє запитання не відповів — попросив залишитись.

Коли всі розійшлися, він, помітивши мене в залі, запитав:

— Це ви подали записку про Лібіха?

— Я.

— Ну, то йдіть сюди.

Я піднявся на сцену, Юрій Тихонович (так він потім назвався) посадив мене навпроти себе й поставив кілька запитань: хто я, звідки, в якому інституті навчаюсь. Довідавшись, що я — робітник, він зауважив:

— А я гадав, що ви — майбутній агроном.

Потім почав пояснювати: фізичні закони не можна поширювати на суспільство. А Лібіх саме це й пробував зробити.

Я заперечив: закон збереження й перетворення енергії охоплює всі процеси природи. Землеробство — процес, безумовно, енергетичний. Гумус можна порівняти з акумулятором, який зберігає в собі сонячну енергію. Немає жодного акумулятора, котрий міг би лише віддавати — без поповнення.

Юрій Тихонович осудливо посміхнувся.

— Так ми дуже далеко зайдемо. Звісно, землю треба удобрювати. Але ж акумулятор — це грубо, вульгарно.

— Хіба ж хліб — не енергія?..

— Хліб — це хліб, — стомлено зітхнув Юрій Тихонович. — Земля його родила й родитиме.

Мені б належало навчитися витримки, яка допомагає добре зважувати слова. Говорив я, мабуть, запально, плутано. До того ж мої переконання нагадували березневий струмок, який не здатний віддзеркалити неба, — він вирує, піниться, руйнує землю і нічого, окрім ярів, не створює.

В цей час двері відхилилися, до зали заглянула та сама дівчина, з якою я розмовляв у вестибюлі. Мені здалося, що вона якось особливо подивилася на мене. Але то була тільки одна мить. Дівчина перевела погляд на Юрія Тихоновича і мелодійним, майже дитячим голоском запитала:

— Тату, ти скоро?..

Юрій Тихонович відповів:

— Зараз, Ніно. Зачекай, ми дещо з’ясуємо.

— А тут можна?

Юрій Тихонович запитливо глянув на мене і, не помітивши у виразі мого обличчя будь-якого заперечення, хитнув головою:

— У нас таємниць немає.

Дівчина пройшла через залу й сіла біля вікна. Мені стало якось неспокійно від того, що в залі з’явилася така слухачка. Проте відступати було запізно. Намагаючись не дивитися на дівчину, спробував зосередитись.

Ми сперечалися хвилин десять. Юрій Тихонович уже не приховував того, що наша суперечка його стомила. Він невдоволено запитав:

— Що це вам дає?.. Ви ж не агроном.

Вийшов він разом з Ніною, а я на якусь мить затримався в залі. Перед тим, як зачинити двері, Ніна озирнулася, наче хотіла мене запам’ятати.

Довго мене переслідувало запитання: «Що це вам дає?» Всі ми їмо хліб — і робітники, і вчені. Все ж звідти починається — від колгоспної ниви. То хіба ж про неї належить думати лише агрономам?..

Наступного вечора я слухав іншу лекцію. Вийшовши з Будинку вчених, зненацька побачив Ніну. Вона стояла біля щита з театральною рекламою. Помітивши мене, відразу ж рушила назустріч.

— Я знала, що ви й сьогодні прийдете, — сказала вона просто й подала мені руку. — Мене мучить совість за вчорашнє. Це я винна. Розумієте, тато поспішав… У нас були квитки в театр. Словом, вам доведеться приймати нашу спокуту. Запрошую на каву.

Для мене це було надто несподівано, я розгубився. Спробував було вигадати якусь причину для відмови, але Ніна не дала й слова сказати — вхопила мене за руку й потягнула за собою.

По дорозі вона сміялася, щебетала, а я почував себе телепнем, що силкується вигадати якийсь дотепний експромт, але розуміє: слід було готувати цей експромт принаймні за тиждень.

Не стану описувати подробиць — скажу тільки, що в сім’ї Юрія Тихоновича мене прийняли як давно знайому людину. І сам господар, і його мила, трохи огрядна дружина були привітні, намагалися вгадати моє найменше бажання, а я, не розуміючи, чим зумовлена така гостинність, незграбно вклонявся, набридливо дякував і взагалі тримався, мов ідіот.