Дивовижна пригода Ганса Пфааля

11 квітня. Вражено помітив, що видимий діаметр Землі різко змалів, і вперше зауважив значний приріст у діаметрі самого Місяця, якому залишалося всього кілька днів до повні. Тепер, щоб сконденсувати повітря в камері до життєво необхідного рівня, треба працювати довго й натужно.

12 квітня. Напрям руху кулі раптом дивно змінився, і, хоч я й передбачав таке, це сповнило мене захватом. Досягнувши десь так двадцятої паралелі південної широти, куля раптом звернула під гострим кутом на схід, і в цьому напрямку рухалась увесь день, – по лінії, що майже, а чи й повністю лежала саме в площині місячного еліпса. Варто зазначити, що наслідком цієї зміни напрямку стало вельми відчутне дрижання корпусу гондоли, – дрижання це, то посилюючись, то слабнучи, тривало ще багато годин поспіль.

13 квітня. Знову неабияк стривожений таким самим гучним тріском, який налякав мене 10-го числа. Довго думав над цим, та так і не зміг прийти до якогось позитивного висновку. Сильно зменшився діаметр Землі, що тепер визначається з кулі кутом, мало що більшим, ніж двадцять п’ять градусів. Місяця не видно зовсім, – він майже в зеніті. Я ще рухаюся в площині його еліпса, але посунувся трохи вбік, на схід.

14 квітня. Діаметр Землі меншає неймовірно швидко. Сильно вражений думкою, що куля зараз рухається по орбіті Місяця, до точки перигея, – інакше кажучи, прямим курсом іде на зближення з Місяцем у тій частині його орбіти, яка найближча до Землі. Сам Місяць висить просто над головою, недоступний для зору. Конденсування повітря вимагає великої, тривалої праці.

15 квітня. Тепер на Землі навіть обриси морів і континентів втратили чіткість. Десь біля дванадцятої години вже втретє почувся той самий жаский звук, що так вразив мене давніше. Сьогодні, однак, він тривав довше, ніж мить, і наростав поволі. Нарешті, коли я, заціпенілий від жаху, вже чекав бозна-якої катастрофи, гондолою сильно струснуло, і повз кулю пронеслася, гогочучи, мов тисяча громів, гігантська, охоплена вогнем лавина якоїсь речовини, – якої саме, годі було розібрати. Коли мій страх і приголомшення трохи вляглися, я майже відразу здогадався, що це – потужний виплеск магми, вивергнутої вулканом того світу, з яким я так швидко зближався, і, цілком імовірно, – один із тих уламків унікальної породи, що їх часом знаходять на Землі й називають, за браком кращого визначення, метеоритним камінням.

16 квітня. Сьогодні, якомога глибше зазирнувши у кожне з бічних віконець, я, на своє велике задоволення, догледів, що з-за велетенського кола моєї кулі визирає зусебіч вузесенький пружок місячного диска. І розхвилювався до краю, бо тепер уже майже не мав сумніву, що скоро сягну мети своєї небезпечної мандрівки. Справді, праця біля конденсатора вимагала тепер стільки зусиль, що стала вельми обтяжливою і майже не давала змоги перепочити. Спати практично було ніколи. Я геть ослаб і весь тремтів від виснаження. Довго витримувати таке напруження людині не під силу. Вночі, – а ніч тепер стала дуже короткою, – повз мене знову пролетів метеоритний камінь, і те, що це явище повторюється так часто, не могло не зродити лихих передчуттів.

17 квітня. Цей ранок для моєї мандрівки виявився епохальним. Нагадаю, що тринадцятого квітня кутовий розмір Землі сягав двадцяти п’яти градусів. Чотирнадцятого він значно зменшився; п’ятнадцятого це зменшення стало ще значнішим, а шістнадцятого ввечері, облягаючись, я помітив, що кут цей складає не більш як сім градусів п’ятнадцять мінут. Яким же ж бо було моє здивування, коли сімнадцятого вранці, прокинувшись від короткого, неспокійного сну, я виявив, що поверхня піді мною так раптово і так дивовижно збільшилась, що діаметр її визначався кругом не менш як у тридцять дев’ять градусів! Мене мов громом ударило! Нема слів, щоб передати той крайній, абсолютний страх і подив, які пойняли, полонили, захлеснули мене! Коліна мені затряслися... Зуби зацокотіли... Волосся стало дибом... «Значить, куля таки лопнула!» Ось перші думки, які вихором пронеслися крізь мозок: «Куля справді лопнула!.. Я падаю... падаю з шаленою, небаченою швидкістю! Судячи з того, що я за такий короткий час пролетів таку здоровенну відстань, – ще якихось десять хвилин, не більше, і я, сягнувши поверхні Землі, буду стертий у порох!» Але згодом на підмогу прийшло тверезе мислення. Я задумався, зважив і почав сумніватися. Ні, це неможливо. Я в жодному випадку не міг спуститися так швидко. Поза тим, хоч я й справді наближався до поверхні піді мною, але наближався зі швидкістю, аж ніяк не сумірною з тією, яка мені уявилася спочатку. Це міркування допомогло втихомирити збурені думки, і я кінець кінцем спромігся як слід усе обміркувати. Авжеж, я, видно, справді зсунувся з глузду від подиву, коли не помітив, що поверхня піді мною виглядає зовсім не так, як поверхня моєї матінки-Землі. Та була в мене над головою, закрита повітряною кулею, а піді мною, у мене в ногах, лежав Місяць – сам Місяць у всій його красі.

Подив мій і приголомшеність, викликані такою несподіванкою, мабуть, найменше з усього піддавалися поясненню. Адже саме це перевертання кулі було не тільки природним і неминучим, а й давно і реально передбаченим, – цього й слід було чекати при проходженні точки, де силу тяжіння планети переважила б сила тяжіння її супутника, – або, коли говорити точніше, де притягання повітряної кулі до Землі було б слабшим, ніж до Місяця. Просто мені, ще очамрілому спросоння, довелося стати свідком разючого явища, якого я, дарма що очікував, тієї хвилини побачити не сподівався. Перевертання, звичайно, проходило плавно й поступово, і, певно, якби я вчасно прокинувся, я виявив би його по якихось внутрішніх ознаках, – скажімо, по певних відхиленнях чи розладах у роботі чи то власного організму, чи то моїх пристроїв.

Мабуть, зайвим буде говорити, що коли я прийшов до належної оцінки своєї ситуації й позбувся страху, який скував усі мої чуття, то відразу з головою поринув у споглядання загальних фізичних особливостей Місяця. Він лежав піді мною, мов карта, – лежав, щоправда, поки на чималій відстані, але всі злами й вигини його поверхні малювалися просто-таки на диво чітко. Що мене вразило з першого погляду як унікальна особливість його геологічної структури, – то це цілковита відсутність не те що океанів чи морів, а бодай якого озера чи річки, взагалі води. Зате – що цікаво – я бачив чималі рівнинні обшири виразно наносного характеру, хоча далеко більша за площею частина місячної півкулі, доступна для зору, була вкрита безліччю вулканічних гір, конусоподібних за формою, що скидалися швидше на штучні, а не природні утворення. Найвища з них має не більш як три і три чверті милі висоти; одначе карта вулканічних областей Campi Phlegraei дасть Вашим світлостям краще уявлення про їхній загальний вигляд, аніж будь-яка незугарна спроба словесного опису, до якої я мав би вдатися. Видно було, що гори ці, в переважній більшості, весь час вивергають магму, а яка страшна їхня лють і потуга, я добре зрозумів з гуркотання все нових і нових «метеоритних каменів», котрі, несучись тепер знизу вверх, проскакували дедалі частіше й ставали дедалі загрозливіші.

18 квітня. Сьогодні виявив, що в зростанні обсягу Місяця відбувся велетенський скачок; почало тривожити й те, що спускався я з явним прискоренням швидкості. Нагадаю, що ще на першому етапі моїх роздумів про можливість польоту на Місяць в мої розрахунки входило існування на ньому атмосфери з густиною, пропорційною його розмірам; я відкидав теорії, що доводили протилежне, а також, додам, поширене переконання, що на Місяці взагалі немає ніякої атмосфери. Однак, опріч уже наведеної мною аргументації щодо комети Енке та зодіакального світла, я знайшов підтвердження своїм поглядам у деяких спостереженнях містера Шретера [6] з Лілієнталя. Він спостерігав Місяць через два з половиною дні, як той став молодим, – спостерігав увечері, відразу після заходу сонця, аж поки прояснювалася його затемнена частина. До цього моменту обидва роги Місяця ледь помітно, але дуже гостро видовжувались, і кожен такий крайчик ледь-ледь освітлювався сонячним промінням. А незабаром після цього освітлювався весь затемнений лімб. Таке видовження рогів поза межі півкола, міркував я, слід, мабуть, пояснювати заломленням сонячних променів у місячній атмосфері. Я також підрахував, що висота атмосфери (здатної настільки заломлювати сонячне світло у затемненій частині, що її сутінкове світіння є яскравішим, ніж тоді, коли Місяць відійшов десь на 32 градуси після того, як став молодим, і світиться відбитим земним світлом) становить 1356 паризьких футів; виходив я з того, що максимальна висота, здатна заломлювати сонячне проміння, – 5376 футів. Підтверджує мої ідеї й один уступ у вісімдесят другому томі «Філософських досліджень», де говориться, що при затіненні супутників Юпітера третій з них щез після того, як протягом однієї-двох секунд спостерігався невиразно, а четвертий став невидимий біля лімба [7].